Андрушівка фото

Триває навчальний рік, але я вже ніколи не сяду за парту в рідній Любимівській школі, що в Андрушівському районі. Після закінчення дев’ятого класу я вступила до Київського коледжу міського господарства при Академії муніципального управління. Розпочалося студентське життя у великому місті. Сумно, однак, за сільською школою, за вчителями, однокласниками, за улюбленим кабінетом української мови та літератури, який ми називали світлицею.

Завідує ним моя бабуся, вчителька української мови Ольга Олексіївна Ходаківська. Вона працює тут уже сорок три роки.

Багато цікавого є у шкільній світлиці. Експонати — свідки історії рідного села, розповіді про жінок-вишивальниць, гончарів, які займались цим промислом у минулому, про письменника В.С.Кучера, який народився в нашому селі.

Вчителі навчали нас любити рідний край, своїх батьків, берегти родинні реліквії. Ми створювали різні експозиції і прикрашали кабінет. Тут є різнобарвні вишиванки, картини, рушники, побутові старовинні речі. Серед них — моя улюблена експозиція «З бабусиної скрині». У ній ваблять око старовинні тернові хустки. Вони давно «вийшли з моди», але це — наші сімейні реліквії. Кожна з них має свою історію. Про одну з них я хочу розповісти.

Бабуся називає одну з хусток «дорогою татусевою». Вона неймовірно красива. Десятиліття не потьмарили яскравих фарб орнаменту і рожевих троянд на тонкому терені темно-вишневого кольору. Хустина прикрашає експозицію, зачаровує своїми кольорами. Чому ж вона — татусева? Більше шести десятків років тому мій прадідусь Олексій Сергійович Загорський купив хустку за великі гроші й подарував коханій дружині Надії у день народження дочки Ольги. Прабабуся берегла хустину, виймала зі скрині лише на великі свята. Коли дочка стала повнолітньою, прабабуся передала її Ользі — як пам’ять про день народження. В 60-ті роки великі тернові хустки носили жінки і дівчата. Носила і моя бабуся, навчаючись у Коростишівському педучилищі. Милувались подруги темно-вишневою хустиною, бо ні в кого такої гарної не було.

Минав час. Моя мама вже не носила хусток, але бабуся передала їй тернове диво — як родинну реліквію, як пам’ять про свого батька. А мама потім передала нам, своїм донькам — як пам’ять про прадідуся Олексія. Не судилось мені його бачити... З болем у серці, зі сльозами розповідає мені бабуся Ольга Олексіївна про свого тата, який подарував таку гарну хустину.

Нелегким був його життєвий шлях. Ріс Олексій у багатодітній родині, з раннього дитинства працював, заробляючи на шматок хліба. Перед війною, в 1941 році, його призвали на службу в армію. Війна з фашистами застала його в Закавказзі. Пройшов Олексій Сергійович фронтовими дорогами аж до Берліна: спершу — снайпером, а потім — зв’язківцем. Кілька разів був поранений, але після госпіталю знову йшов у бій. Після війни ще чотири роки служив за кордоном, в Угорщині. В 1946 році одружився і забрав із собою дружину Надію. Коли повернувся в рідне село Мостове, працював на різних роботах, був справжнім господарем. І на пенсії не сидів, склавши руки, ще тринадцять років допомагав радгоспу в період сільськогосподарських робіт.

Настав 1995 рік. Радів прадідусь, що зустріне 50-річчя Великої Перемоги, бо не забувалися фронтові побратими, важкі бої, про які він часто розповідав дітям і внукам. Уже й піджак зі своїми багатьма нагородами приготував на святковий мітинг.

Але не судилося. Два місяці не дожив мій прадід до ювілею Перемоги. Холодної березневої ночі сталася пожежа на радгоспному току, де дідусь оберігав зерно для посіву. Його вразило на смерть електричним струмом. Згорів мій прадідусь на трудовому фронті. У чорних хустинах зустріла родина ювілейну дату біля могили ветерана Великої Вітчизняної війни, який так любив життя, рідне село...

Темно-вишнева тернова реліквія ж і далі передаватиметься з покоління в покоління як часточка пам’яті нашого роду.

Мар’яна Лисюк