Андрушівка фото

У простій селянській родині Петра Васильовича й Людмили Йосипівни Кобилянських із Старої Котельні не завжди панували достаток і благодать, але тепло материнського серця та батькова працелюбність були запорукою того, що в сім’ї виросли й розійшлися своїми життєвими дорогами четверо синів і донька. Батьківське й материнське серце гріє те, що їх сім’ї живуть у тісній родинній дружбі, як пелюстки соняшника туляться один до одного і до вічної пристані - рідної домівки. Петро Васильович понад 40 років працював у колгоспі ковалем, грав у сільському духовому оркестрі, добре пам’ятає жахливі роки голодомору, німецьку окупацію, важку працю остарбайтера. А Людмила Йосипівна, молодша від чоловіка на десяток років, знає все це лише з розповідей чоловіка та рідних, але важка праця на колгоспних ланах та фермі зігнула її плечі, посріблила скроні. Поєднавши долю понад 50 років тому, молода родина довгий час жила у старенькій хатинці, а вже потім, коли діти попідростали, звели новий просторий будинок. Дідусь з бабусею виняньчили 12 онуків, мають стільки ж правнуків. Коли збирається вся родина разом, то обід готувати треба, як на весілля. Проста, але мудра жінка Людмила Йосипівна жодного разу не назвала синових дружин невістками - тільки дочками. Зоя - дружина Анатолія, пригадує, як вперше прийшла до чоловікових батьків, як сусідки нашіптували матері, щоб гнала її подалі, бо та вже мала трійко діточок, була розведена. А мама-свекруха розсудила мудро і відповіла їм: "Діти - Божа роса. Виростуть, розійдуться, а любов залишиться”. У молодого подружжя народилося ще двоє діточок - Іра і Толя. Швидко збіг час, виросли, одружилися всі п’ятеро дітей, мають Анатолій із Зоєю восьмеро внуків. Але невістка завжди пам’ятає про ту моральну й матеріальну підтримку, які мала їх велика сім’я від свекрухи у перші роки спільного з Анатолієм життя. Розповідає, як щомісяця сотню-другу свекруха давала їм, бо бачила, що ой як нелегко зводити кінці з кінцями багатодітній синовій родині. Одного разу, коли знову привезла гроші, Зоя відмовилася брати, сказала, що вони тепер мають більший прибуток, так що мати може по-іншому розпорядитися грошима. На це Людмила Йосипівна відповіла їй: "Бери, бо хто-зна, чи зможу ще дати”. Щирість, велика свята любов до дітей і внуків підносять цю жінку-матір, Берегиню на найвищу сходинку моральності. А тому й діти та внуки виросли такі - добрі, щедрі, працьовиті, щирі й людяні. А мені пригадується, як Людмила Йосипівна та Петро Васильович віддавали заміж доньку Надійку: на весіллі були лише близькі родичі, сусіди. Біля нареченої, як орли-охоронці, стояли брати, а наймолодший Віктор завзято грав на гармошці. Коли ж батьки благословляли дітей, то й де слова такі брали: стільки тепла, щирості і любові звучало в них, що важко було втриматися від сліз. Мабуть, тому й живуть Надійка з Леонідом у любові та злагоді, вже й внуків горнуть до серця. Сьогодні, коли глибока осінь постукала в життя Петра Васильовича і його дружини, діти, як ластів’ята, при першій нагоді злітаються до батьківської домівки, допомагають матеріально. На жаль, відійшов у вічність найстарший син Володимир. Материнські очі не просихають від сліз. Син Віктор та донька Надійка відвідують батьків найчастіше, бо мешкають найближче. Не за горами Новорічні та Різдвяні свята, тож всі діти, онуки та правнуки надішлють найтепліші вітання і низький уклін Петру Васильовичу та Людмилі Йосипівні. Як завжди, побажають, щоб осінь їх життя була спокійною, щоб не боліли натруджені руки, а веселий щебіт онуків та правнуків звучав вічною, незрадливою мелодією життя.

Марія Олексюк
Новини Андрушівщини