Я народилася в мирний час. Про страхи війни знаю тільки з книг, кінофільмів і розповідей свого прадідуся Дем’янчука Бориса Олександровича. Йому, дорогому і незабутньому, адресований цей лист у вічність.
Ти мав незгасиму жадобу до життя, переніс голодне дитинство, мужнів у випробуваннях, пройшов усю війну, побував у оточенні і вибрався. У боях з фашистами не ховався за чиюсь спину, воював, як годилось, був поранений і контужений. Залишився в строю, бо любив життя щирою синівською любов’ю. Я - з наймолодшого покоління твого роду. Коли народилася, ти був уже далеко немолодий. У своєму щасливому дитинстві я боялася одного - втратити тебе. Бо коли підростала, то розуміла, що на землі немає нічого вічного. А потім забувала про це, удвох ми робили мої уроки, дивились телевізор, я слухала твої розповіді про минуле і мудрі поради. І раптом підступна хвороба підкосила тебе. На мій випуск четвертокласників ти прийти уже не зміг, хоч хотів дуже побачити свою улюблену правнучку, побачити школу. Стало несила, а затим прийшла смерть. Вона стала моїм найбільшим горем. Я навіть не встигла сказати, як сильно я тебе любила… Ти цього листа уже не побачиш і не почуєш, але я пишу, перечитую і плачу. Коли проходжу мимо твоєї школи, директором якої ти був кілька десятиріч (тепер це спустошене, старе, забуте приміщення), мені завжди стає сумно. Уявляю, як цими східцями ти щоранку входив до приміщення, перевіряв, як добрий господар, чи все в порядку, аж потім прямував до свого кабінету. Бачу на фото, як під крислатими вітами старих черешень проходили учнівські лінійки, як біля парадного входу урочисто вручали атестати випускникам. Ти для всіх був директор - вимогливий, строгий, а для мене - милий дідусь, яким я невимовно пишалася. Мені боляче ходити мимо руїн твоєї школи, здається, тут тебе пам’ятає кожне дерево, кожна стежина. Все забуте, немає тінистої алеї, що вела до парадного шкільного входу, не цвітуть нарцизи. Немає криниці з кришталево-чистою водою. Мені здається, що ти і щкола були невіддільні. Ти пішов за межу і школи нема - вона перетворилася в руїну. Якщо на самотинці дослухатися, то можна почути, як вона скрипить, стогне і сумує. А, може, й плаче за своїм минулим, за тобою і твоїми колегами. Я зберігаю всі твої фото. Оцей знімок найдорожчий: ви з бабусею проводжаєте мене перший раз у перший клас. Ти навіть одягнув свій парадний костюм з орденами і медалями, який ми й досі свято бережемо. Цей костюм ти одягав тільки один раз на рік - в День Перемоги, це було для тебе найбільше свято. Тебе в нашому селі пам’ятають і згадують добром. Щороку після чергового шкільного випуску на твоїй могилі з’являються свіжі живі квіти. І я з батьками в День Перемоги теж принесу тобі квіти любові і вічної пам’яті.
Сьогодні я пригадала, як малою читала вірш на урочистому вечорі до дня визволення нашого села від фашистських загарбників. Я декламувала, а ти сидів у залі і плакав - це заболіла твоя фронтова пам’ять. А вірш той був про війну і написав його колишній солдат- переможець М. Рибалко. Досі пам’ятаю ці рядки, які тривожать наші душі, а душі фронтовиків і поготів:
И будет так, неотвратимо будет…
На сцену выйдет в орденах старик-
Последний на планете фронтовик,
И перед ним в порыве станут люди.
И голосом спокойным и усталым
Солдат бывалый поведет рассказ,
Как землю эту вырвал у металла,
Как солнце наше сохранил для нас.
И парни будут очень удивляться,
Девчонки будут горестно вздыхать:
Как это можно умирать в семнадцать,
Как можно в годик маму потерять?!
И он уйдет, свидетель битвы грозной,
С букетом роз и маков полевых…
Запоминайте их, пока не поздно,
Пока они живут среди живых!
Я не спізнилася: ти в моєму серці, дідусю, назавжди.
Катерина Дзівалтовська,
с. Брівки Перші
andrushivka.ucoz.ua
БРОВКИ ПЕРШІ — село, центр сільської Ради. Розташовані за 21 км на південний схід від районного центру. Залізнична станція. Дворів — 462. Населення — 1214 чоловік. Сільраді підпорядковано с. Ярешки. На території Бровок Перших розміщена центральна садиба колгоспу ім. С. М. Кірова, за яким закріплено 3508,5 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 3,127,3 га орної землі. Господарство спеціалізується на вирощуванні зернових культур, цукрових буряків; розвинуте м'ясо-молочне тваринництво.
В селі є хлібоприймальний пункт.
Працюють середня школа, де 22 педагоги навчають 285 учнів, будинок культури на 250 місць з широкоекранною кіноустановкою, бібліотека з фондом 6 тис. книг, дитячий садок, дільнична лікарня на 25 ліжок, відділення зв'язку, ощадна каса, майстерня побутового обслуговування, 4 магазини, їдальня.
Дві партійні організації об'єднують 54 комуністів, дві комсомольські — 75 членів ВЛКСМ. Партійна організація створена 1929, комсомольська — 1932 року.
За сумлінну працю 134 жителів села нагороджено орденами і медалями Союзу PCP, серед них колишнього стрілочника Ф. Г. Іваненка —• орденом Леніна.
Село відоме з 1617 року.
Радянська влада встановлена в січні 1918 року. В червні 1920 року в районі села Першою Кінною армією здійснено прорив фронту польських інтервентів. 6 липня того ж року тут перебував командуючий Першою Кінною армією С. М. Будьонний.
1923 року в Бровках Перших організовано сільськогосподарську артіль «Праця».
В роки Великої Вітчизняної війни проти німецько-фашистських загарбників боролося 337 жителів села, з них 152 — полягли смертю хоробрих за Батьківщину, 190 — відзначено орденами і медалями.
1962 року в Бровках Перших на братській могилі 19 воїнів-визволителів села споруджено пам'ятник.
На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том - Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973.
Назви населених пунктів в текстових матеріалах та адміністративний уст
АНТОПІЛЬ — село, центр сільської Ради. Розташований за 14 км на захід від районного центру та за 15 км від залізничної станції Кодня. Дворів — 275. Населення — 821 чоловік. У селі розміщена центральна садиба колгоспу ім. О. В. Суворова, за яким закріплено 1742,9 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 1510,2 га орної землі. В господарстві вирощують зернові и технічні культури, розвинуте м'ясо-молочне тваринництво. Колгосп має млин, механічну та деревообробну майстерні, пилораму.
Працюють восьмирічна школа, в якій 10 учителів навчають 123 учнів, будинок культури на 300 місць з широкоекранною кіноустановкою, бібліотека з фондом 8,5 тис. книг, фельдшерсько-акушерський пункт, дитячий садок, три магазини.
Партійна організація об'єднує 23 комуністів, дві комсомольські — 45 членів BЛKCM. Партійний осередок і комсомольська організація створені 1921 року.
За самовіддану працю 68 трудівників відзначено урядовими нагородами, в т. ч. тракториста M. М. Бугрима — орденом Леніна.
Село відоме з 1880 року.
Радянську владу встановлено в січні 1918 року.
Під час Великої Вітчизняної війни з німецько-фашистськими загарбниками билося 183 жителі села, з них 99 — загинуло смертю хоробрих, 81 — нагороджено орденами й медалями.
1959 року на братській могилі на честь полеглих воїнів-визволителів села від гітлерівських окупантів споруджено пам'ятник.
Уродженцем села є М. О. Корчемний — кандидат технічних наук.
На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том - Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973.
Назви населених пунктів в текстових матеріалах та адміністративний уст
Нарешті в рік 65-річчя Перемоги вийшов у світ І-й том Книги Пам’яті України «Переможці» у Житомирській області. Воістину, краще пізніше, ніж ніколи. Чому я так кажу? Бо коли почав переглядати поіменні списки, то не повірив очам своїм. Я там не знайшов відомих в Андрушівці прославлених ветеранів війни - братів С. Й. та Ф. Й. Печерських, О. М. та А. М. Шевченків, лікарів - подружжя Накоп’юків, М. Ю. Скачинського, А. М. Петронгівського, вчителів - М. Н. Яцюка, Б. Г. Дегтярова, І. С. Плішко, І. М. Раковського та сотні інших андрушівчан, чиї імена не внесені до книги. Я переконаний, якби це видання готувалося в 70-х роках минулого століття, коли було ще багато живих фронтовиків, коли керівники місцевих рад добре знали, шанували своїх людей, то такого не допустили б. Не внесення в списки переможців прізвища навіть одного ветерана - це наруга і над ним, і над його родиною, і над пам’яттю. Основна маса переможців уже пішла із життя, залишивши свої імена в історії. Їх діти, онуки переїхали в інші області, країни. На місцях виросли нові покоління нащадків, які мало або зовсім не знають своїх знаменитих земляків. І який результат ми маємо? Згідно архівних даних та з книг «Історія міст і сіл. Житомирська область та Книги Пам’яті, тт. 1,11 та 12 відомо, що на фронтах Великої Вітчизняної війни воювало не менше 10-12 тисяч жителів району, з них 5721 - загинули на фронтах і їх імена внесені в Книгу Пам’яті. Не важко встановити, що не менше наших земляків повернулися переможцями і активно включилися у відбудову народного господарства, зруйнованого фашистськими вандалами. Та, на превеликий жаль, до книги «Переможці», т. І внесено імена лише 1254 наших земляків-героїв, тобто тільки кожного четвертого! Не будемо виясняти, хто винен, проблема в тому, як виправити допущені помилки. Все можна зробити, якщо проявити максимум бажання і зусиль, адже це заради святої справи. На мою думку, в кожному населеному пункті слід створити пошукову групу, до якої мають увійти ентузіасти-краєзнавці, представники рад, вчителі історії, ветерани війни. В роботі варто використовувати матеріали місцевих архівів, районну газету всіх років випусків. Наведу такий приклад: у газеті «Новини Андрушівщини» №№ 35-36 за 1 травня 1999 р. було надруковано статтю Миколи Поліщука - колишнього голови колгоспу «Червоний прапор», під заголовком «Іванківчани свято бережуть пам’ять про своїх земляків». В публікації сказано, що з цього села на фронтах Великої Вітчизняної війни воювало 280 чоловік, додому не повернулися 132 фронтовики. В статті згадується 26 ветеранів, що жили в той час у селі. Я був здивований, що з них у «Переможцях» згадано тільки 13… Усім пошуковим групам потрібно використати книгу «Історія міст і сіл України. Житомирська область», де є орієнтири по кожному селу, найперше - скільки земляків пішло на фронт і скільки загинуло. Після завершення пошукової роботи необхідно зібрати збори громадян, де й зачитати список переможців. Живі свідки історії допоможуть встановити справедливість, щоб не пропустити жодного імені переможця. Позавчора Україна відзначала День захисника Вітчизни. Від імені ветеранської організації району вітаю всіх Переможців, бажаю міцного здоров’я й бадьорості духу. А тим, хто відійшов у вічність, - світла пам’ять.
Йосип Лоханський,
історик-краєзнавець
Кожна людина йде по життю тим шляхом, який йому простелила доля. У одних він рівний і гладенький, в інших - зітканий з перешкод та випробувань. У Лаврентія Григоровича Рудюка з Андрушівки він хоч краєм та проліг через війну.
Коли гітлерівська Німеччина віроломно напала на нашу Батьківщину і в полум’ї війни горіли міста й села, гинули на фронтах солдати, захищаючи свій край, він ще був хлопчаком. Лаврентія і його ровесників мобілізували наприкінці листопада 1944-го. Юнакові не виповнилося тоді ще й сімнадцяти літ. Багато що з пам’яті стирають роки - це і не дивно у його 84. Але все, що відбувалося тоді, пам’ятає дуже чітко. Його однолітків 1927 року народження зібрали більше двохсот чоловік біля військкомату, вишикували в колону і ввечері пішки погнали на Житомир. Вранці вже були на Богунії, а наприкінці дня з вокзалу їх повантажили в теплушки і привезли в м. Бар Вінницької області в 29-ту снайперську школу, де шість місяців молоденькі бійці пізнавали військову науку і, звісно, рвалися скоріше потрапити на фронт. Нарешті позаду школа, щоденні заняття. Усім їм, в тому числі і єфрейтору Лаврентію Рудюку (звання присвоїли за відмінне навчання) хотілося доказати, чого вони варті. І ось знову теплушки. Колеса поїзда відраховують миті, коли юні снайпери приймуть перший бій. Та скільки було розчарувань, коли їх висадили в лісі під с. Пришивальня Фастівського району. Там відібрали частину - понад 3,5 тис. чоловік, видали сухий пайок, нову військову форму, навіть речові мішки і казанки. І знову дорога - тепер уже на Баку. Там повантажили солдатів на два кораблі, заборонивши їм виходити на палубу. Ніхто з них не знав, куди пливуть. Сонце зустріли в морі. Катерами їх переправили на сушу - відразу зрозуміли, що на чужій землі. Був ранок, спека, невідома база, де солдатів тримали до вечора, чужа мова. Отак потрапило молоде поповнення до Ірану. Надвечір їх знову чекала дорога довжиною в 400 км. - через Казвінський перевал до м. Решт, де і ніс Лаврентій Рудюк свою нелегку службу в 158-ій шляховій комендантській дільниці військово-автомобільної дороги № 32, яку в свій час будував СРСР при допомозі США. Це була військова частина, підпорядкована лише Москві. Дорога була поділена на 159 дільниць, довжиною 200 км. кожна. По ній наші солдати супроводжували і охороняли автоколони, котрі перевозили вантажі, що прибували із США в Перську затоку. Звідти їх потрібно було доставити іранською територією до Азербайджану. Ситуація була майже неконтрольована, подібна до афганської. Часто автомобілі з вантажем обстрілювали бандитські формування. Скільки разів Лаврентію Григоровичу як снайперу доводилося займати позицію в голові колони, посередині чи в останній вантажівці і тримати навколишню територію під прицілом - адже кожної миті із-за скель, каміння їх підстерігав вогненний шквал. Нарешті прийшла очікувана Перемога. Їх частину вивели з Ірану на територію Азербайджану. І знову теплушки, дорога, що тривала 16 діб, було зрозуміло, що не додому. Солдатів кинули на Далекий Схід, майже до самісінької Находки, на поповнення 3-ї Харбінської дивізії у 36-ий мотострілецький полк. Вони стояли за 12 км. від Китаю, який уже не контролював свої кордони - там безчинствувала озброєна до зубів квантунська армія. Протягом усієї війни Японія, все чекала моменту, коли Гітлер увійде в Москву і тоді вона "відхопить” територію Азії аж по Урал. Апетит Японії на Сході змушені були стримувати наші війська. Частину, де служив Л. Г. Рудюк, частенько кидали на китайську територію - там страхіття творили японські камікадзе. Важко було нашим солдатам ставати супроти озвірілих, приречених убивць, які ніколи не здавалися в полон. І навіть тоді, коли квантунська армія капітулювала, наші бойові частини ще довго залишалися на Далекому Сході. Лаврентій Григорович, котрий, як і інші бійці, марив уже домою, потрапив до неї лише в 1951 році. Цей звичайний український юнак, котрий залишив батьківську хату в 16 літ, повернувся до неї уже 24-річним. Він мужнів, гартував характер, силу волі, безстрашність в армії. Війна перевіряла не раз його на міцність і він витримав всі її випробування: про це свідчать ордени і медалі на грудях. А в мирний час здобував освіту, закінчивши Житмирський сільгосптехнікум, працював дільничним механіком в Старокотельнянській МТС, 41 рік - майстром і старшим майстром Андрушівського СПТУ-32. Там вручили йому медаль «Ветеран праці». З дружиною Тамарою Миколаївною виростили три сини, тепер всю свою любов, доброту і ласку віддають онукам, молять Бога, аби світ більше не потрясали війни.
Валентина Василюк
Гардишівка розміщена на 50 градусів північної широти і 29 градусів східної довготи, на правій стороні течії річки Гуйви, притоки Тетерева. Походження села Гардишівка, за переказами, зв’язане з прізвищем першого поселенця – лісника Гардаша. На місці, де розташоване село, був ліс. Хоч селище виросло, в основному, за роки Радянської влади, воно має свою багатовікову історію. Ще в сиву давнину на березі річки Гуйви ( Гунви) жили люди. Росли в лісі великі дуби віком понад 200 років. Із розповідей старожилів на початку ХХ ст.. в лісі було знайдено молотки та сокири з каменю. В лісі водились бурі ведмеді, вовки, кабани, козулі та інші звірі. Тут же була велика ловча яма, яку називали «вовчою ямою», з часом вона осунулась і залишилась невелика улоговина, яку засипали сміттям. В 1941 році дуби були зрізані німецькими військами і вивезені в Німеччину. Під час нападу татарів на поселенців міст, який проходив через річку Гуйву обсмолили смолою в суміші із клоччям, і коли татари рушили на міст поселенці навпроти пустили коня з підпаленою смолою. Міст загорівся – татари потонули. По сьогоднішній день це місце називається «Татарський брод». Коли будували новий міст, було знайдено кольчуги.
В селі в 1861 році на підвищенні були побудовані цегельні будівлі, криті жестю, конюшня, корівник, вагова, довге дерев»яне зерносховище, продуктова комора. З приходу на господарство були побудовані жилі приміщення, одне з них збереглося до 1960 року і використовувалось, як клуб. Землями села Гардишівка володів граф Йосип Святославович Бержинський, який жорстоко експлуатував селян. В 1851 році було збудовано гуральню, яка належала Бержинським, а після 1869 року – Терещенку. Управлячим Терещенка був пан, якого всі називали «Синій», тому що він ходив у синьому костюмі. Влітку 1905 року селяни дізналися про революцію в Петербурзі. Коли управляючий поміщика заборонив селянам випасати на олоці худобу і засіяв її зерновими рослинами, то селяни заганяли худобу на панські посіви. В селі відбувалися часті протести селян проти поміщиків, які точилися до Жовтневої революції. До господарської садиби була грунтова дорога, обкопана канавою і обсаджена липами. Стояло два колодязя: один до водопою тварин, другий – біля жилих приміщень. В 1911 році, під час жнив, в селі сталася велика пожежа, половина населення потерпіла від пожежі. На той період в Гардишівці нараховувалось до 80 дворів із населенням 420-450 осіб. Після 1911 року село почало відбудовуватись, щороку з»являлися нові будівлі, кількість населення збільшувалась. В 1917 році діяла трьохкласна церковно-приходська школа, в якій був вчитель-батюшка з освітою, вимогливий і строгий. За навчання потрібно було платити 3 крб. на місяць, або одробляти на відповідних роботах. До 1930 року на полі з межами полів села Стара Котельня на горбу був Гриньків хутір, в якому мешкала сім»я Яремчуків. На границі з Волицею –урочище Шкурупійка, був хутір Кирилюків. Пізніше ці хуторяни переселились в село. Голодомор 1932-1933 років не обійшов і Гардишівку. Багато людей рятував спиртзавод та торфорозробка, яка була розміщена на берегах річки Гуйви. Торфодобуванню потрібна була робоча сила. Біля торфо-машини працювали люди з лопатами, які на дошках приймали торфові брикети, котрі на вагонках відправляли для сушки, потім складали в п»яшки, із п»яшки – в кагати, аж потім грузили на підводи і відправляли до спиртзаводу. Люди одержували по 400 – 500 грамів хліба і «баланду», а працюючим на спиртзаводі вдавалось брати меляс додому , змішуючи з висівками і бур»янами, пекли «мелясовники». В 1924 році в селі була створена комсомольська організація. Активними членами її були Прищепа мАрко Николимович, Римар Петро Степанович, Вінцеславський Володимир Йосипович та інші. 1929 року було створено колгосп «Серп і молот», головою було обрано Римара Степана Семеновича. В 1959 році пройшло укрупнення колгоспу з селом Андрушівкою і названо іменем Шевченка. Під час Великої Вітчизняної війни гітлерівські загарбники зруйнували колгосп, по-звірячому розправлялися з населенням. Весною 1942 року гітлерівці розстріляли в лісі чотирьох комуністів. Багато молоді було вивезено на каторжні роботи в Німеччину. Після війни зруйноване господарство було повністю відбудовано. В колгоспі було збудовано новий свинарник. Побудовано два приміщення для школи та багато житлових будинків. В післявоєнні роки в колгоспі був запроваджений стахановський рух, активними учасниками якого були Климчук Настя, Шиманська Устина, Березова Тетяна, Крижанівська Ольга, Климчук Ганна та інші. Все село було електрифіковано та проведено радіо. 1958 рік. В колгоспі вирощуються такі основні культури: пшениця, цукрові буряки, картопля, овочі, кукурудза. Основним видом продуктивної худоби є рогата худоба – 50 голів і коні – 6 голів. Колгосп має: тракторів фізичних – 9 шт. зернових комбайнів – 1 шт. силосозбиральних комбайнів – 2 шт. кукурудзозбиральних комбайнів – 1 шт. В селі є восьмирічна загальноосвітня школа, в якій навчається 214 учнів; фельдшерський пункт, де працює один робітник; є клуб, бібліотека сільська і шкільна. В сільській бібліотеці нараховується 5 тисяч книг, 600 читачів. При школі є профспілкова організація вчителів та техпрацівників в кількості – 18 членів. В селі є сільмаг та обмінний пункт (хлібний). Гардишівка розташована у вигідному географічному положенні. За роки Радянської влади прокладено шосейну дорогу, біля села проходить залізнична магістраль, є грунтові дороги, протікає річка Гуйва. В березні 1975 року Гардишівка входить до складу Андрушівки. Населення – 1000 чоловік. Є Андрушівська загальноосвітня школа І – ІІ ступенів, де навчається 110 дітей, три продовольчих магазини, бібліотека з фондом 8 тисяч книг, читачів – 520.
У селі в 1923 році діяло сільське споживче товариство та у 1924 році – сільськогосподарське кредитне товариство. Перший колгосп в селі було організовано в 1929 році, нараховувалось в ньому 16 членів. В даний час на території села знаходиться два сільськогосподарські підприємства Під час Голодомору 1932 – 1933 років в селі померло 166 чоловік, в більшості діти та люди старшого віку. На сільському цвинтарі насипано велику братську могилу для вшанування померлих від голоду односельчан . Серед репресованих жителів села був Бугрим Микола Данилович, 1885 року народження. Письменний, диякон. Був заарештований 9 вересня 1937 року і осуджений трійкою при УНКВС по Київській обл..за ст.. 54-10 КК УРСР. від 11 вересня 1937 року ув’язнений до ВТТ на 10 років. Реабілітований у 1989 році. В 1941 році в селі нараховувалось 1224 жителі та 302 двори. Антопіль було окуповано німецько – фашистською ордою 17 липня 1941 року. 18 молодих, гарних та здорових дівчат та хлопців було відправлено на каторжні роботи до Німеччини. Закатовано та розстріляно під час війни у селі 55 чоловік. Село було звільнене від німецької окупації 28 грудня 1943 року. Радянські війська наступали з боку Андрушівки і рухались в сторону Глинівець. На території села, на кладовищі є могила воїнів – визволителів, в якій захоронено 119 чоловік. На цьому місці встановлено в 1959 році пам’ятник радянським воїнам, (10 офіцерів і 109 - сержантів та рядових), які загинули при визволенні села. В 1989 році відбулась його реконструкція. Інший пам’ятний знак встановлено у 1990 році в центрі села, біля школи 102 воїнам – односельцям, які не повернулись з війни. В селі працює будинок культури, сільська бібліотека, фонд якої складає 7500 примірників. При будинку культури діє музейна кімната історії рідного села, якою керує Устич Петро Володимирович. Народне училище (школа) існує з 1880 року, яке реорганізовано було у однокласну церковно-приходську школу. У школі зараз навчається 68 учнів, педколектив складається з 12 вчителів .Гордістю педагогічного колективу є засновник учительської династії Муравський Людвіг Йосипович, який більше 53 років пропрацював у сільській школі вчителем та директором і багато доклав зусиль до процвітання свого села. З давніх давен люди цінують подвиги ратні та трудові. Жителі села з гордістю називають імена славних орденоносців – односельців: Бугрима Миколу Мусійовича, Добровінського Станіслава Антоновича, Сидоренко Галини Карпівни. Українська православна церква Хрестовоздвиженська, побудована в 1841 році (1 грудня) на кошти прихожан та поміщика Л. Невмержицького була дерев’яною з такою ж дзвіницею і знаходилась на цвинтарі. У 1898 перетворена в церкву приписну до Котельнянської парафії. Зруйнована у 1938 році. Але у 2000 році за рішенням загальних зборів села вона почала працювати в новому приміщенні. Площа земель в адмінмежах Антопільської сільської ради - 1958 га.
Інша легенда про походження назви села доводить, що назва «Нехворощ» походить від назви рослини нехворощ, зарослі якої були в тих місцях. На кінець XVIII століття Нехвороща фігурує як королівське містечко, якому належали привілеї, які мали сприяти подальшому зростанню і розвитку селища. Ці привілеї були встановлені 17 лютого 1792 року зазначалось, що містечко має герб. Це був кольоровий малюнок круглої форми: у синьому полі осідланий коричневий кінь і коричневе дерево, по небу пливуть білі хмарки, внизу зелена трава. Але містечко не набуло відповідного адміністративного статусу і занепало. В архівних документах, датованих XIX ст. вже зустрічається не містечко, а село Нехворощ. В Нехворощі в 1887 році на кошти прихожан була збудована церква в честь ікони Казанської Божої Матері. З встановленням радянської влади було припинено богослужіння в церкві , а приміщення рішенням сільської сади було передано під клуб. Зараз в церкві відновлено богослужіння. Радянська влада в селі була встановлена в січні 1918 року. Під час громадянської війни в навколишніх лісах діяв партизанський загін. Деякий час перебував штаб Першої кінної армії під командуванням Будьонного. Час голодомору для нехворощанці був таким же важким, як і у більшості сіл України. Колективізація в селі, як і у інших регіонах України, супроводжувалася свавіллям та жорстокістю владних структур. Пік репресій припадає на 1937 -1938 роки. «Ворогів» народу знаходили найчастіше серед одноосібників та тих, що не бажали усуспільнювати особисте майно. Серед них був Белявський Іван Павлович, який народився у 1913 році в м-ку Нехворощ, Андрушівської волості., Житомирського повіту, Волинської губернії. Він був за національністю поляк, робітник торфорозробок. Проживав у Нехворощі. Заарештований 4 серпня1938 року. Обвинувачувався у причетності до ПОВ ( Польська організація військових). За постановою трійки при УНКВС по Житомирській обл.. від 7 жовтня 1938 р. розстріляний 10 жовтня 1938 року.Реабілітований у 1957 році. Буняк Хрисанф Макарович, 1911р.н.циган, неписьменний, без певного місця праці та проживання. Заарештований у м-ку Нехворощ 8 квітня 1938 року. Обвинувачувався за ст.. 54-1а КК УРСР. За постановою трійки при УНКВС по Житомирській обл.. від 3 жовтня 1938 року розстріляний 4 жовтня 1938 року. Реабілітований у 1989 році. Веселовський Іван Миколайович1897 року народження, який народився в м-ку Нехворощ Андрушівської вол, Житомирського пов., Волинської губ. Поляк, письменний, лимар лісодільниці смт. Андрушівка, Андрушівського р-ну, Житомирської обл.. Заарештований 23 квітня1938 року. Обвинувачувався у причетності до ПОВ. За постановою трійки при УНКВС по Житомирській обвід 25 вересня 1938 року розстріляний 4 жовтня 1938 року. Реабілітований у 1957 році. Під час колективізації було утворено колгосп « За врожай» і пізніше він став основою для трьох колгоспів: ім. Щорса, 20-річчя Жовтня, 2-га п’ятирічка. Славні героїчні подвиги нехворощанці повторили і в роки Великої Вітчизняної війни. З 10 липня 1941 року 335 жителів села боролись з німецько-фашистськими окупантами на фронтах війни. З них 175 воїнів нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу. Серед учасників війни відоме ім’я Героя Радянського Союзу – підполковника авіації Козлова Йосипа Дмитровича, який народився в с. Нехворощ 12 лютого 1904 року. В роки війни відважний пілот здійснив 257 бойових вильотів на бомбардування і штурм ворожих позицій. Указом Президії Верховної Ради від 13 березня 1944 року йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Він також нагороджений багатьма орденами і медалями, серед них орден Леніна, Бойового Червоного Прапора, Олександра Невського, два ордени Червоної зірки та іменні нагороди.(« Герои Советского Союза. М. 1987 г., том 1.) З 10 липня 1941 року 335 жителів села боролися з німецько – фашистськими окупантами на фронтах війни. На території села та в навколишніх лісів діяла партизанська група І.Д. Богорада Під час окупації було розстріляно німцями 13 мирних жителів. Визволяли село бійці 1-го Українського фронту під командуванням генерала М. Ф. Ватутіна. 147 чоловік полягли смертю хоробрих за батьківщину. В 1945 році та в 1965 році на братських могилах загиблих воїнів – визволителів Нехворощі споруджено пам’ятники. Не заростає травою стежка до цих могил. На них завжди полум’яніють свічками пам’яті квіти. На полі біля Нехворощі довгий час був польовий військовий аеродром. Після вигнання загарбників в грудні 1943 року на цьому аеродромі деякий час базувалась авіачастина (винищувально - штурмовий авіаційний корпус) Командиром цього корпусу був Герой Радянського Союзу, відомий на весь світ військовий льотчик, генерал Каманін. Він один з семи перших героїв Радянського Союзу, який брав участь у спасанні челюскінців. З 1884 року в селі працює церковно-приходська школа. Зараз це Нехворощанська школа I –III ступенів. В ній навчається 171 учень, їх навчають 17 учителів. У 2004 році відкрито нове приміщення школи. Сільськогосподарські угіддя колгоспу передані в користування СТОВ «Дари ланів». В приміщенні сільського клубу є музейна кімната історії села, яка створена під керівництвом П.Палій, а при школі, в кабінеті історії, є куточок історії рідного краю, створений вчителем історії Козак Л.І. Серед видатних людей, уродженців села Нехворощ, є Гладкий Микола Дмитрович ( 1890 -1942 ) український поет, перекладач, вчений – мовознавець.На думку доктора філологічних наук, професора М. В. Никончука, який вивчав наукові праці братів Гладких, зокрема описи «Нехворощанського діалекту», батьківщиною М. Гладкого є село Нехворощ. Підрісши, навчався в Харкові, в 1910 році переїхав до Житомира. Є всі підстави вважати, що навідуючи родичів своєї дружини, Вероніки Морозівни, М. Гладкий не раз бував у селі. Друкувався в журналах « Світло», «Маяк», календарі «Розвага» та ін. Автор поетичної збірки « На війні та в неволі» ( видана в 1917 році під час перебування в австрійському полоні в Зальцведелі), «Практичного курсу української мови» ( перше видання здійснено у Житомирі в 1918 році ) ряду словників і посібників з правопису, книжок «Наша газетна мова» (1928) « Мова українського письменництва» (1930). В 1937 році був репресований, помер в 1942 році в місті Красноярську.
Весна 1939 року. Молоді садки на хуторі неподалік села Гальчин буяли ніжною зеленню і білим цвітом вишень, черешень, слив. Гордо несли свої рожеві бубляхи яблуні й груші. Повітря було таким пахучим, що паморочилася голова. Хутір всього з п’яти хат, де оселилися молоді сім’ї, жив своїм звичним життям.
Та раптом завітали до них представники тодішньої влади і категорично заявили, що хутір має припинити своє існування. Головний партійний начальник дав наказ розібрати всі хати, а їх мешканців переселити в Гальчин. Батьки просили, аби їм дозволили залишитися на хуторі, адже вони зовсім недавно нелегкими зусиллями спорудили дім, обжилися, а тепер знову розпочинай з нуля. А за що? Матері плакали, а ми, діти, раділи, що будемо жити в селі. Там більше дітей, друзів. Старший з районного начальства наголосив, що нікому не дозволять залишитися, бо за наказом Й. В. Сталіна всі хутори мають бути ліквідовані в найкоротший термін Від слів відразу приступили до справи. Спритні молоді чоловіки залізли на солом’яні дахи, стали розшивати сніпки і скидати їх на землю. Важко уявити, що тієї миті творилося в душах наших батьків. Вони ж бо знали, як нелегко розібрати хату і побудуватися на новому місці. Але виходу не було. За непокору - в’язниця. У дворі мого батька була криниця, з якої брали воду всі п’ять сімей. Ясна річ, що тепер потрібно було копати її на новому місці. Мусіли вручну, без ніякої техніки, виймати колодязні кільця, аби везти їх туди, де будуть жити. Моя мати, користуючись якимись своїми секретами, уже в селі шукала місце для нової криниці і знайшла таке біля перелазу на нашому вже новому подвір’ї. Але сусіди попросили копати її в такому місці, аби й вони могли там брати воду. Батьки, звісно, погодилися. І знову мати шукала джерело. Сказала, аби копали колодязь на узбіччі двох доріг. Її послухали. Там криниця знаходиться і нині. Головним копачем колодязя був мій батько, бо вже мав досвід у цій справі, допомагали йому сусіди: Яків Чуйко, Федір Тимченко, Михайло Марчук. Копали-копали, вже й потомилися, стали сумніватися, чи є там джерело, бо вже й батька майже не видно така глибина. А мати все стояла на своєму: «Копайте, тут буде добра вода!». Невдовзі почули радісний крик батька: «Вода! Пішла вода!». Криниця вийшла глибока, кілець виявилося замало. Батько запропонував викласти верхню частини криниці камінням, скріпивши його розчином, а одне кільце поставити наверх. Так і зробили. Мені, семирічному хлопчику, тоді батько і чоловіки, котрі працювали біля криниці здавалися силачами. Мамин прогноз таки справдився: вода була чиста, холодна і смачна. Колись жниварі в полі просили привезти води тільки з Макухиної криниці - так по вуличному називали мого батька. Бо колись мій прадід мав олійню, а за послуги люди давали йому макуху. Так і прилипло це слово до нашої родини. Довго стояв колодязь без накриття, бо воду там брали всі, а рук до неї докласти не поспішав ніхто. В дев’яностих роках я повернувся до батька у рідне село. Напившись води з батьківської криниці, зрозумів, яка смачна вода джерельна! Хіба можна назвати водою ту рідину, яка тече з кранів у містах. І я вирішив, що не такий мусить мати вигляд криниця, створена руками мого батька та його сусідів. Отож почав облаштовувати її. Допоміг мені це зробити Володимир Малинівський: вмонтували корбу, зробили накриття, обгородили, все пофарбували. Ми з дружиною придбали в церкві ікону Святої Трійці, прикріпили її біля криниці. А наш сільський священик Миколай Гаврилів на Водохреща освятив її. Пішли з життя батькові помічники: Яків Чуйко і Михайло Марчук загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни, Федір Тимченко помер уже в повоєнні роки. У віці 97 років закінчив свій земний шлях мій батько Тимченко Яків Мусійович, ветеран Великої Вітчизняної, інвалід ІІ групи. У рік, коли потрясло світ чорнобильське лихо, не стало моєї матері Марії Харитонівни, яка знайшла те життєдайне джерело, яке служить людям уже 71 рік - такий вік батькової криниці. Ось таку добру пам’ять лишили по собі сільські трударі. Їх згадує подумки кожен, хто в спеку або ж мандруючи зупинився біля кринички аби втамувати спрагу.
Микола Тимченко,
с. Гальчин
Новини Андрушівщини
Війна й досі незримо знаходиться серед нас, а, значить, і подвиг людський житиме доти, доки в душах горітиме свіча пам’яті… Вже внуки тих, хто звільняв у Велику Вітчизняну міста й села, брав безіменні висоти, за віком старші, ніж були у той час їх діди.
Скільки їх залишилось солдатами і спить у ранкових росах на своїй і чужій землі.
Правду кажуть, що в кожній українській родині є свій герой. Я розповім вам про одну з таких - сім’ю Кондратюків. Кілька років тому болем свого серця поділилася зі мною шанована в Міньківцях жінка, в минулому вчителька, моя сусідка Віра Іванівна Кондратюк (дівоче прізвище Пилипчук). Розповіла, як з братом шукали могилу свого батька, який загинув на Вінниччині 12 березня 1944 р. Плакали обоє. Я відчула муку її серця. І лише тепер в повній мірі зрозуміла, чому вона завжди так гірко плакала, коли інші та і я, пишаючись своїм батьком, була завжди поруч з ним в День Перемоги на сільському мітингу, турботливо поправляючи ордени і медалі, тримала за руку, аби вгамувати його хвилювання. А її, 45-річний батько спочиває в братській могилі, де покоїться прах 800 солдатів, котрі полягли в бою за село Малий Чернятин Калинівського району, що на Вінниччині. В 1944-му одержала Ганна Пилипчук похоронку. П’ятнадцятирічна Віра була найстаршою в сім’ї, сестрі Марії виповнилося 13, брату Володимиру - 5. Троє дітей, і мати вся зчорніла від горя… Біль втрати не меншав з роками. Пам’ять і почуття обов’язку покликали їх з братом в 1965 р. в дорогу, щоб відшукати могилу батька, вклонитися йому доземно. Взяли із собою чорну звістку, яку мама берегла у скрині і тисячу разів обмила гіркими сльозами, та й поїхали на Вінниччину. Добрі люди порадили зійти з потягу на маленькій станції Жаборинці, що між Козятином і Калинівкою, і прямувати до Малого Чернятина навпрошки полями - так швидше. - Ішли ми з братом протоптаною між пшеницями стежкою, - розповідає жінка. - До цих пір пам’ятаю, як вклонялися нам до ніг хліба, наче дякували чи просили прощення. І уявила я тих 800 солдатів на цьому полі. 800! Може, саме тут скосила їх без пори війна і вони проросли колосками. І сльози самі по собі падали додолу, коли погляд спинявся на польових маках… А коли знайшли в селі братську могилу, то голосила на весь світ від болю, горя, образи: то був горбик землі, порослий бур’янами в молодому березовому скверику. Чи у вас, люди добрі, серця зачерствіли, чи дітей немає, солдати ці за ваше ж село полягли. Навіть поле пам’ятає їх, бо до цих пір цвіте червоно, - приказувала і поклялася, що наступного року приїду знову і все сама приберу, чорнобривців насію, які так любив батько… І поїхала-таки Віра Іванівна з братовою Владиславою. Навели там лад, квітів насіяли, дівчинку місцеву попросили, аби доглядала за ними. А потім добиралася в «гості» до батька зі своїм старшим сином та старенькою матір’ю, яка так просила її взяти з собою, наче відчувала, що скоро залишить цей світ. Збиралась до Івана, наче до храму. А Віра Іванівна хвилювалась за матір, аби ту не вбила людська байдужість. ...Та люди схаменулись. На братській могилі стояв пам’ятник воїну, скрізь був порядок. Сільський голова дорікав, чому не попередили про приїзд, транспорт вислали б до станції. Літа біжать, особливо, коли сивина на скронях. Зібрались на Різдво сини до Віри Іванівни зі своїми сім’ями і вирішили побувати на могилі діда і прадіда Івана. А вона раділа, бо знала, що у свої 82 самотужки туди уже не добереться. Відтоді щомиті готувалася до поїздки, до "зустрічі” з батьком. І ось вранці 9 Травня вона, її три сини, невістка, брат, племінник із сином були у Малому Чернятині. Вийшли з машини, а тут… "Дымилась роща над горою…” і стиснулось серце - його знову торкнулась війна. - Як виросли берези!.. І пам’ятник доглянутий, алея, обсаджена квітами, 16 плит камінних з викарбуваними прізвищами загиблих, і лавочки, скрізь молода травичка… Підійшли до плити, де значиться прізвище рідної людини, поклали за звичаєм на рушнику хліб і гостинці. А я впала на коліна, сльози котилися градом... - розповідає Віра Іванівна. - Був мітинг. Стояли, як соколи, мої хлопці. Уже мій внук вполовину такий за віком, як тоді батько… і плакали. Скупо, по-чоловічому плакали. Тож чи можемо ми сказати тепер, що забули про війну? Звісно, є й серед нас пустоцвіт, але його мало, бо струшують вітри історії, саме життя… Є в цій родині ще одна болюча історія, яка стосується родовідного дерева уже невістки В. І. Кондратюк - вчительки Андрушівської гімназії, котра родом з с. Заліське Тальнівського району, що на Черкащині. Родина її батька Кривенка Івана Федотовича 65 років шукала могилу свого батька, дідуся, прадідуся Федота Микитовича, який з боями дійшов аж до Бухареста, де загинув перед самісінькою Перемогою - 27 квітня 1945 року. І ось коли його сину Івану пішов 81-й рік, а дочкам виповнилося 83 і 85, одна з правнучок Федота Микитовича Тетяна, котра вже 2 роки розшукувала місце поховання прадідуся, через Інтернет, одержала в березні цього року таку дорогу для них звістку від програми «Жди меня»: Ф. М. Кривенко захоронений в окремій могилі на кладовищі в столиці Румунії Бухаресті, надіслали для підтвердження і знімки. Як хотілося батьку Надії Іванівни, рідні вклонитись своєму герою в День Перемоги через 65 років. Але щоб потрапити на чужу землю, в іншу країну потрібно зібрати немало документів. Та вони обов’язково там побувають, бо чекали цього так довго. Але то вже буде інша розповідь, яку ми обов’язково опублікуємо.
Валентина Василюк
Новини Андрушівщини
В 1967 році я, як офіцер запасу, проходив перепідготовку при Львівському вищому політичному училищі. Там перед нами виступав колишній бойовий побратим легендарного розвідника Миколи Кузнєцова М. Струтінський, який за участь у партизанському русі був нагороджений орденом Леніна. Він був водієм Пауля Зіберта (під таким іменем жив і діяв Кузнєцов у тилу в німців) і розповів нам багато цікавого. Ми дізналися про те, як відважний радянський розвідник знищив доктора Функе, організував викрадення генерала Ільченка у Рівному, знищив віце-губернатора Львова Багера Шнадера та інших фашистських посадовців. Кузнєцов розвідав і доповів про будівництво бункера для Гітлера під Вінницею. М. Струтінський згадував, що Кузнєцов був у їх партизанському загоні за 80 км від лінії фронту, месники просили його залишитися, але він сказав, що на нього ще чекають важливі справи. Колишній партизан розказав, що після війни він одразу ж почав шукати сліди Кузнєцова. В матеріалах гестапо натрапив на документ, який свідчив, що Пауль Зіберт (Кузнєцов) і його спільники були оточені націоналістами й бандерівцями на Волині і розстріляні. Жителі села, біля якого розгортались ці трагічні події, засвідчили, що Кузнєцов підірвав себе гранатою. Поховали М. Кузнецова у Львові на Кургані Слави. Йому було 32 роки. Звання Героя Радянського Союзу легендарному розвіднику присвоїли посмертно. Свою неминучу загибель М. Кузнецов передчував. У листі до брата у червні 1942 року він писав, що доведеться піти на самопожертву, але за святе діло - за вільну Батьківщину вмирати не страшно. Минули роки. Під натиском націоналістичних сил вже у незалежній Україні було вирішено демонтувати пам’ятник М. Кузнецову у Львові. Про це стало відомо громадськості Свердловської області, де народився легендарний розвідник, і пам’ятник відвезли та встановили на його батьківщині. Герої справді не вмирають, бо пам’ять про них безсмертна.
Василь Гребенюк,
с. Малі Мошківці.
Новини Андрушівщини
Як швидко плине час. Ми зустрічаємо 65-у мирну весну, а з пам’яті не можна викреслити ні воєнних подій, ні нелегких фронтових доріг, ні бойових побратимів, яких по світу розкидала війна. Одні повернулися після кривавої бійні героями - з орденами і медалями на грудях, інші - згоріли в полум’ї війни, залишилися навічно стояти на своїх бойових рубежах.
Андрушівчанин гвардії підполковник танкових військ Іван Трохимович Слободян в роки Великої Вітчизняної війни громив фашистських зайд з перших і до останніх її днів. Йому було що захищати: батьківську домівку, свою маленьку і велику Батьківщину. Він і професію обрав таку, що зобов’язувала йти в перших рядах захисників рідного краю, - військового. А трудовий шлях І. Т. Слободян розпочинав на місцевому цукрозаводі слюсарем, там працював і батько. В 1936 році пішов служити строкову, а звідти його направили на навчання у військово-політичне училище, яке закінчив з відзнакою якраз перед початком війни. Молодого лейтенанта направили політруком роти танкової дивізії, яка дислокувалась в лісовій смузі неподалік Житомира. ...В ніч з 21 на 22 червня 1941-го року всіх підняли по тривозі. Дивізія вирушила в похід назустріч німецько-фашистським військам, котрі йшли в напрямку Житомира. І уже на половині шляху вступила в бій з ворогом. Під натиском переважаючих танкових і механізованих німецьких сил танкова дивізія, в якій служив І. Т. Слободян, понесла значні втрати в живій силі, техніці і змушена була відступити. Молодого політрука в цьому бою поранили. Це було перше його бойове хрещення. Далі були евакогоспіталь, тил і знову фронт, тепер уже не Західний, а Калінінський. Іван Слободян уже командир танкової роти. Він разом з бійцями бив фашистів в Псковській області, звільняв від ненависного ворога м. Великі Луки, де штурмом брав фортецю міста. У званні підполковника командував самохідним артилерійським полком, який в складі Другого Білоруського фронту брав участь в боях за звільнення м. Данціг в Польщі, брав з бійцями місто-фортецю Кенінгсберг в Східній Прусії, з наступальними боями рухався в напрямку Берліна. За відвагу, уміння вести бої при взятті великих і малих міст Польщі й Німеччини І. Т. Слободян неодноразово відмічався в наказах Верховного Головнокомандуючого Йосипа Сталіна. Він був безстрашним командиром роти і самохідного артилерійського полку з 1942 р. і до кінця війни, мудрим наставником, вимогливим і справедливим командиром, за що користувався авторитетом у підлеглих, ті його називали батьком полку. За активні бойові дії на фронтах Великої Вітчизняної війни Іван Трохимович Слободян тричі нагороджений орденами Бойового Червоного Прапора, орденом Вітчизняної війни І ст., медалями, в тому числі «За взяття Кенінгсберга», «За перемогу над фашистською Німеччиною». Через поранення, які призвели до інвалідності (1946 р.), він був звільнений з рядів Червоної Армії. Повернувшись з війни, Іван Трохимович працював директором місцевого маслозаводу, керівником автопідприємства, очолював районну організацію мисливців і рибалок. Цей мудрий, принциповий чоловік був не тільки хорошим командиром на фронті, а й умілим керівником в колективах, де працював. Подружжя Слободянів виховало і дало путівку в життя двом дітям. Син Микола Іванович живе в Києві, працює директором Інституту екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, заслужений діяч мистецтв України, професор. Донька Олена проживає в Ніжині. Іван Трохимович пішов із життя у віці 60 років в 1974 р., але залишив про себе світлу пам’ять, бо був відданим сином свого народу і Батьківщини, гідним прикладом для підростаючого покоління і всіх співвітчизників.
Микола Яцюк,
колишній командир батареї, полковник у відставці.
Новини Андрушівщини
Знову землею крокує травень, такий же молодий, зелений і заквітчаний, як і тоді, в пам’ятному 1945-у. Тільки ми постаріли, вантаж років ліг на плечі, а на скроні - сніги. Вже й Перемозі - 65! От тільки молодими навік залишилися наші фронтові побратими, яким обірвала життєвий шлях фашистська куля. Ми били ворога за себе і за них, і кожної миті уже потім вони були в нашій пам’яті, в наших спогадах. Часом нас, фронтовиків, мучило почуття вини, що ми назавжди залишили їх на безіменних висотах, в бліндажах і окопах… Я щасливий, що дожив до цієї світлої дати. Великій Перемозі салютуватиме світ, а ми, ветерани, мовчки згадаємо всіх, хто поруч йшов в атаку, хто не дожив до цього дня. Наша пам’ять стирає стільки дат, подій, але, на диво, зберігає майже все, що судилося пережити в ті страшні воєнні роки. На мою долю випало трохи менше випробувань - пішов на фронт відразу після звільнення нашого села радянськими військами - 4 січня 1944 р., бо на початку війни не підлягав за віком мобілізації. Отож бачив, як вели себе фашисти на окупованій території… Хотілося помститися їм за заподіяне горе. Тож після короткочасних курсів служив в окремій розвідувальній роті при штабі Першої Української армії 4-ого Українського фронту. Наше відділення в основному перебувало в тилу ворога. За завданням штабу збирали дані про переміщення живої сили і техніки ворога у визначеному районі. Нелегко було. Все ж вдавалося нам переходити лінію німецької оборони і повертатися назад. Але це вимагало неабиякої витримки, напруження нервів і сил. Вело вперед почуття обов’язку. Зі своєю частиною звільняли від фашистів Івано-Франківщину, Львівщину, дійшли до Карпат і кордонів Чехословаччини. Одержали завдання перейти лінію фронту і дістатися міста Міхаловце. На шляху до цілі потрапили на мінне поле, ледь не залишився там назавжди. Мені роздробило ногу та так, що ампутували ступню, а потім виходжували ще півроку в госпіталі у Тбілісі. Хіба можу забути я свого побратима Зіновія Макаровича Савчука із Зарубинець, з яким воювали поруч, і те, як він плакав наді мною пораненим, наче відчував, що бачимося востаннє: група розвідників, куди входив і він, при виконанні бойового завдання потрапила на мінне поле. В живих не залишилося нікого… Війна назавжди увійшла в моє життя. Вона й тепер тривожить болючим спомином пам’ять і серце, щомиті нагадує про себе каліцтвом. Все ж я вижив і дожив до цієї славетної дати, за що вдячний долі і Богу.
Філарет Койда,
інвалід війни І групи.
с. Гальчин.
Новини Андрушівщини
Нещодавно до мене зателефонував міський голова Сушко М. Г. і сказав, що до нього завітали молоді люди з Німеччини, які розшукують своїх предків, попросив зустрітися з ними й поговорити. Згодом до мого двору під’їхала машина з двома молодими людьми. Чоловік років 30 назвався Андрієм Зозулінським. - Що ж Вас привело до нас аж з Німеччини? - запитав я. - Пам’ять! Хто ми? Де наші корені?.. Ми дізналися, що в Андрушівці є вулиця Зозулінського, побували там. Жоден з її мешканців не міг сказати, хто такий Зозулінський, чому їх вулиця носить ім’я нашого предка… А я подумав: ось як ми бережемо пам’ять про тих, хто віддав своє життя заради Перемоги над фашизмом. У свій час вулиці були названі іменами героїв Великої Вітчизняної війни, а нинішнє покоління не цікавиться їх подвигами. Андрію Зозулінському я розповів, що його прадід Ісаак Пінхосович Зозулінський народився в селі Стара Котельня у 1908 році. Під час Великої Вітчизняної війни військовий комісар ескадрильї штурмового авіаполку капітан Зозулінський І. П. захищав від фашистів Сталінград. 28 серпня 1942 року він разом з групою льотчиків одержав наказ: нанести штурмовий удар по механізованій колоні ворога на переправі поблизу міста Калач-на-Дону, яка охоронялася і авіацією, і зенітною артилерією ворога. Ведучим групи призначили замполіта, командира полку Нікітіна В. П., а його помічником - Зозулінського І. П., а також льотчиків Кочеткова М. П., Топоркова Я. М. та Петракова М. П. За сигналом командного пункту штурмовики піднялися в небо. Коли наблизилися до переправи через Дон, то побачили, що у напрямку Сталінграда по ній рухаються автомашини, танки, бронетранспортери, бензовози. Фашисти помітили наші літаки й відкрили по них шквал вогню із зеніток і кулеметів. Нікітін В. П. дав команду: «В атаку! За мною!» - і спрямував свій літак на ворога. Бомби, скинуті нашими літаками, лягали в ціль. Але ворожа артилерія посилила вогонь… Під час другої атаки ворожий снаряд влучив у літак Зозулінського І. П., пробив бензобак, пошкодив двигун. Але комісар не залишив палаючу машину. В ефірі пролунали його останні слова: «Літак горить… Іду на таран… Прощайте… За Батьківщину! За Сталіна!». Палаючий літак Зозулінський направив на колону фашистських танків і бензовозів. Вибух - і до неба піднявся стовп вогню… Андрій Зозулінський подякував мені за розповідь про подвиг його прадіда, за те, що увіковічили ім’я героя. Так, наш земляк повторив безсмертний подвиг Гастелло. Його ім’ям названо одну з вулиць Андрушівки. Є у нас вулиці й інших прославлених героїв Великої Вітчизняної віни: Матросова О. М., який закрив своїм тілом амбразуру ворожого дота, генералів Ватутіна М. В., Гусаковського Й. І. - визволителів нашого району, підполковника Вобяна С. Є., який загинув у нашому місті. На жаль, не увіковічена пам’ять маршала Жукова Г. К., голови Верховної Ради СРСР Підгорного М. В., які жили і працювали в Андрушівці. Варто було б встановити меморіальні дошки на будинках, де вони мешкали. В рік 65-ої річниці Великої Перемоги велику увагу необхідно приділяти патріотичному вихованню молоді на прикладах героїчних подвигів учасників Великої Вітчизняної війни.
Йосип Лоханський,
ветеран Великої Вітчизняної війни.
Новини Андрушівщини
У сім’ї Йосипа та Христі Олізарівських з Городищ народилося семеро дітей, п’ятеро померло від хвороб і голоду. Отож як подорослішав Станіслав, батьки поклали на нього всі надії - буде він на обійсті за господаря, приведе невістку і таки продовжиться їх рід.
Аж тут війна. Знову розпач, молиться Христя, щоб минуло лихо її сина. Та хіба ж так буде? Одних на фронт мобілізували наші, інших - в неволю забрали фріци. Між останніх опинився і Стасік, а з ним ще хлопці з Городищ - Микола Наумчук, Петро Гринь, Андрій Задніпрянець та ще Шура Хартник із Зарубинець і Федько Давиденко, який уже був на фронті та втік з полону. У товарняку їх довезли до однієї з шахт м. Ротенберг, поселили в бараці. Їжа - аби не вмерли: 150 грамів хліба і кварта кави на сніданок, в обід - тарілка супу без хліба, ввечері - черпак баланди. Робота була на глибині 700 метрів, добували й навантажували вугілля лежачи, як в норі. «Втекти і за всяку ціну», - пульсувала думка в голові у юнака. Але як? Станіслав поділився намірами із своїми хлопцями (на щастя всі городищенські потрапили в одне місце). Але ввечері того ж дня вартові вистроїли всіх, як на плацу, виштовхали наперед старого поляка і нацькували вівчарку. Собака рвала бідолаху нещадно, а потім через перекладача старший сказав, що так буде з кожним, хто надумає втекти. Невдовзі підневільників перевели на другу шахту - глибшу, де вже стоячи навантажували вугілля у вагонетки. Думка про втечу не залишала Станіслава і він наважився. Друзі його підтримали. Вирішили тікати по двох. Вночі прокопували хід під дротяною загорожею, при наближенні вартового завмирали, а то й загортали підкоп. А все ж вибралися на волю, через поле, городами до переліску, а там чекали, доки всі зберуться. Рідна сторона - на сході. А як зорієнтуватися. Ага, он Велика Ведмедиця - то північ, а схід - праворуч. Втікачі прихопили із собою одяг, трохи хліба, що хто зумів зберегти, і рушили на Батьківщину. Станіслав Йосипович згадує: - Спочатку у всіх страшенно боліли ноги. А потім звикли. Одягнуті ми були по-домашньому, так що підозри особливої не викликали. Старалися більше пройти вночі. Була осінь, тож на городах брали овочі, картоплю, в селах просили їсти у людей. Федір Давиденко як дорогоцінний трофей ніс із собою гармошку, він ще з дому її прихопив. Ми спочатку сердились на нього. Краще б капустину ніс під рукою. На одному городі нас упіймав сторож, забрав, що в кого було, у Феді - гармошку. За неї німець дав йому хлібину і показав нам шлях на ліс. Були й такі, що хотіли здати нас фріцам. Один хазяїн зачинив всіх у погребі, але другого дня відпустив. Хлопці почали відставати, залишалися в наймах на чужій землі, бо не мали сили йти далі. А ми з Шурою Хартником дійшли аж до польського кордону. Поляки - добрі люди. Я назвався по-їхньому Стахом (є в нашому роду польське коріння), може, через те ставилися до мене поблажливіше. Поляки вже були поневолені німцями, співчували нам, на дорогу дали трохи продуктів. Через Віслу нас теж перевіз шпеткий пан, але за це не взяв з нас ні гроша. Як хотілось додому, швидше відчути себе потрібним на рідній землі, як її син-воїн, як захисник. Але поки що із Батьківщиною їх єднало тільки спільне небо, одні на всіх сонце і вітер, що доносив з України відлуння канонад. Відчувалося, що воєнні дії все активніше розгортаються на західних рубежах. За тридцять п’ять днів Станіслав таки добрався до рідного дому, де ним невимовно зраділи батьки і сестра, а сільський староста дався диву: - Де це ти, Стах, узявся, твоє місце не тут. Не йому було знати, скільки пережив хлопець, щоб не втратити Батьківщину і стати потрібним їй у ту злу воєнну пору. Наші війська у 1944-ому вже гнали ворога на захід. Станіслава Олізарівського мобілізували в діючу армію і після місячної навчальної підготовки зарахували у піхотний полк, що дислокувався під Малим Чернятином. Там було перше бойове хрещення, потім - контузія, госпіталь, комісування і переведення у комендантський взвод. - Наш підрозділ охороняв склади боєприпасів військ Першого Українського фронту, ми розвантажували і готували до відправки боєприпаси. Хотілось на фронт, я почував себе придатним до бойової служби. Це підтвердив висновок медичної комісії. Станіслав гордився, що потрапив у моторизовані війська, бо артилерія - не піхота. Знайомими дорогами, які пройшов пішки з німецької неволі, юнак повертався назад на захід, але вже як боєць, захисник, визволитель. Із своєю частиною він утримував Сандомирський плацдарм, форсував річки - Віслу, Одер, Несе, Шпрее. Це ж та сама Вісла, на тому березі якої він ще так недавно стояв зморений, виснажений, ніким і нічим незахищений утікач-підневільник. Далі - похід на Злату Прагу, остаточні і безповоротні бої за визволення Чехословаччини у складі 3-ої артдивізії з резерву Головнокомандуючого, оточення й розгром решток діючих гітлерівських армій. Солдатська честь… Нею дуже дорожить старшина у відставці Станіслав Йосипович Олізарівський, його найдорожче вбрання - піджак з нагородами - орденами і медалями, де кожна - дорога по-своєму, нагадує про бойову юність, про друзів-однополчан. В особистому архіві - подяки від Верховного Головнокомандуючого. Ветеран - цікавий оповідач, раніше його слухали тільки діти, а тепер - і онуки, і правнуки, яким він вдячний за свою забезпечену, не одиноку старість. Живе дідусь зараз в сім’ї онука Юрія - дружину поховав давно. Працелюбний, доброзичливий. На запитання, чого він хоче побажати дорогим йому людям напередодні свята, він сказав: - Миру, любові і добра. - І Вам цього ж,- сказала я прощаючись.
Лідія Наконечна
Новини Андрушівщини
Нещодавно я побував у Малій П’ятигірці, де випадково зустрів жінку, батько якої був і залишається легендою для своїх земляків. Ольга Филимонівна ГОРОШКО розповіла, що майже сорок років тому на сторінках районки була опублікована стаття про її батька - Филимона Миколайовича Совсуна. Моя співрозмовниця показала жовту від часу, але таку дорогу для неї районну газету «Шлях до комунізму» від 1 серпня 1970 року. Автором статті був молодий журналіст Борис Шинкарук. Я звернувся в редакцію районної газети «Новини Андрушівщини» з проханням напередодні 65-ої річниці Великої Перемоги ще раз надрукувати цю статтю. Нехай нинішня молодь знає, що герої жили поруч - в їх районі, а то й на їх вулиці.
Степан Піцикевич,
секретар районної ради ветеранів.
Ця бувальщина живе досі у пам’яті старожилів Малої П’ятигірки та Каменів. Історія знає імена лише небагатьох її учасників, проте їх ратний подвиг нев’янучим цвітом квітне в серцях людей. Про нього довідавсь я спочатку в Каменях, та якось відразу не звернув уваги, бо надто заплутаним і малоймовірним здавався. Але згодом у випадковій розмові з членами колгоспу «Здобуток Жовтня» почув те ж саме і вирішив довідатись істини. Хоча повністю це і не вдалось (ймення головного героя, льотчика Радянської Армії лишилося нерозгаданим), проте хочу розповісти читачам про наших земляків, справжніх радянських людей, які навіть в час смертельної небезпеки не падали на коліна, а боролись, боролись, щоб жити і перемагати. - Як хочеться жити, як хочеться в небо, - з відчаю, щосили полоснув гострим лезом лопати по товстому корінцю ялини. Він глухо хруснув, і з грунту прозирнула широка біла стеблина. - Спочинемо, капітане, на той світ ще встигнемо, - молодший лейтенант, що копав поряд з льотчиком, загородив заступ у грунт й зіперся на нього. Кинув працювати і третій полонений. Німці зиркнули на годинник, щось загелькотіли один одному, зареготали з якимсь металевим скреготом в голосі. - Ось так і вмирати будемо під сміх цих потвор, - ні до кого не звертаючись, промовив льотчик. Раптом в його зіницях животворною надією спалахнула думка. - Хлопці, нас трьох, їх теж. А чи лопата не зброя? Помирати, так з музикою. Беру на себе оту рудоволосу мавпу. Згода? І знову з ями-могили на шелесткий килим сухого листя полетіло груддя вогкої землі. На охоронців кинулись дружно. Проте поталанило лише одному пілоту. Його заступ глибоко вп’явся гітлерівцеві в череп, і той, застогнавши, повалився на землю. Капітан швидко кинувся в чагарники. Гілля боляче стьобало по обличчю, колючий терен розшарпував на шмаття і без того подерту сорочку. Від величезного перенапруження та бігу кров стугоніла у висках, дзвеніло у вухах. Чагарі раптово обірвались і попереду широким плесом заіскрилась річка. Не вагаючись, він кинувся у воду. Постріли фашистів наздогнали його вже на півдорозі до другого берега. Щось обпекло руку, а кулі все цвіготіли та цвіготіли довкола. Втрачаючи сили й свідомість, нарешті, вхопився за прибережну осоку... Вітер гойдав дзеркало річки, і під сонцем багряною стежкою впоперек неї протяглась кривава смуга... ...Филимон Миколайович Совсун, перечепивши через плече мисливську рушницю, не поспішаючи крокував вузенькою і ледь-ледь помітною між трав стежкою. Хотілось побути на самоті: обміркувати варто було дещо. «Та-та-та-а», - прокотилась луною по лісі автоматна черга, потім друга. - Стріляють від ріки. Невже хтось з хлопців потрапив до ворога? - миттю пронеслось в думці лісника. - Ще цього бракувало! І, не вибираючи дороги, навпростець подався на постріли. Спочатку зовсім нічого не міг второпати. Стоячи по коліна у воді, два гітлерівці невгавно били з автоматів. Кулі важким градом сіклись об хвилі, здіймали густі фонтанчики бризок, щезали в зеленкуватій каламуті. І тільки пильно придивившись, помітив між хвиль людину. - У той день чоловік повернувся з обходу вже зовсім смерком. І хоча для мене, - згадує Олена Потапівна Совсун, - це і не було новиною, проте спочатку взялась докоряти йому, бо ж всю сорочку і штани приніс геть чисто мокрими та брудними. Филимон наказав приготувати чисту білизну і простирадло. Потім попрохав допомогти. В повітці, брудний і закривавлений, лежав чоловік. Разом з частим подихом з його грудей виривався приглушений стогін. Опівночі, запрігши коня, Филимон подався лісом на Городківку. Потім розповідав, що тамтешній хірург Борис Радіоновнч Марчук зробив втікачеві операцію і льотчик пішов у партизани. А на ранок фашисти прочісували ліс, нишпорили по хатах, але знайти їм не вдалось нікого. Минуло більше року. Радянські війська вигнали гітлерівців з села, і партизанський зв’язковий Филимон Миколайович Совсун одяг на плечі солдатську шинель. З боями дістався аж до Берліна. І там під невеличким німецьким містечком ворожа куля увірвала життя відважного воїна, народного месника. Однак і досі світла пам’ять про нього живе у серцях колишніх партизанів загону імені Чапаєва.
Б. Шинкарук
Новини Андрушівщини
Знову землею молодо крокує весна. Незабаром салютуватиме вона вишневим і яблуневим цвітом величному і вікопомному святу - 65-річчю Перемоги нашого народу у Великій Вітчизняній війні. Давним-давно травою, ромашками позаростали окопи, на місцях колишніх боїв мирно тягнуться до сонця хліба, народилися нові міста й покоління, але в пам’яті нашій вічно житиме те пережите всенародне горе і великий людський подвиг не в ім’я слави чи почестей, а заради Батьківщини своєї - великої і малої. Минають десятиліття, змінюються покоління, але горять в душах людських невидимі свічі пам’яті, які світлом і теплом своїм зігрівають серця братів і сестер, дітей, внуків і правнуків тих, хто пройшов те пекло і вижив, і тих, хто згорів у полум’ї тієї біди… І що це дійсно так, свідчать листи до редакції і візит ось цього поважного чоловіка з Яропович - Дмитра Онуфрійовича Стовбуна. Тремтячими руками він дістав з картатої торбинки загорнуті в папір старі, потерті часом і людськими руками документи воєнної доби, серед яких є й ті, що стосуються нагород, лист заступника командира військової частини, в складі якої бив фашистів його брат Андрій Онуфрійович Стовбун і загинув перед самісінькою Перемогою в 1945-у в Східній Прусії. У родині Онуфрія та Параски Стовбунів один за одним підростали чотири сини - Андрій, Микола, Дмитро, Петро і дочка Ольга. - Усіх нас батько і мати змалку виховували так, аби ми не цуралися ніякої роботи, вчили любити землю, яка нас годує, і людей, - ділиться своїм потаємним Дмитро Онуфрійович. А коли прийшло оте всенародне лихо, першим пішов на фронт Андрій, уже в 1944-ому дев’ятнадцятирічним мобілізували й Миколу. Війна забрала обох: в лютому 1945-ого навіки залишився лежати в землі Східної Прусії Андрій, Миколу фашистська куля наздогнала в м. Виборг Ленінградської області в липні 1944 року. - Відтоді,- продовжує Дмитро Онуфрійович,- в нашій хаті навічно поселилося горе. Мати, а тихцем і батько, ховаючись одне від одного, діставали зі скрині похоронки, листи від синів і командирів, перечитували сотні разів, не вірячи страшним звісткам. Мати по-жіночому голосила, а батько став аж сірий, як земля, що прийняла його синів… Через лихо таке вони і з життя пішли одне по одному передчасно. А ми свято бережемо пам’ять про рідних нам людей, сімейною реліквією стали і ось ці документи… Один за одним я беру до рук майже перепалі від часу листки і читаю: «Наказом командуючого Першою ударною армією від 18 . 08.1942 р. сержант Андрій Онуфрійович Стовбун за мужність нагороджений медаллю «За відвагу», а далі: вересень 1943 р. - за відмінне виконання бойових завдань він нагороджений орденом Червоної Зірки, медаллю «За бойові заслуги»; грудень 1943 - за відвагу А. О. Стовбун удостоєний ще однієї високої нагороди - ордена Слави ІІІ ст.; у червні, липні, вересні 1944 р. Андрію Стовбуну наказом Верховного Головнокомандуючого Маршала СРСР тов. Сталіна оголошені Подяки за відмінні бойові дії при форсуванні р. Друть, в боях за звільнення міст Бєлосток, Остроленк, Волковиськ. А ось і лист заст. командира частини, в складі якої воював Андрій Онуфрійович: «Шановний Онуфрій Васильович! Майже три роки Ваш син служив в нашій частині і зарекомендував себе як мужній воїн Червоної Армії, відданий син свого народу, який всім серцем ненавидів фашистів, котрі топчуть нашу рідну землю, докладав усіх зусиль, аби швидше звільнити її від фашистського ярма і добити ворога в його лігві. Ваш син постійно проявляв мужність і відвагу, будучи мужнім і талановитим воїном-командиром. Він за будь-яких обставин виконував доручене завдання, подавав бійцям особистий приклад відваги, самопожертви в ім’я миру. Андрій Онуфрійович удостоєний високих урядових нагород за хоробрість і безстрашність. Він був і чудовим товаришем, перспективним комуністом. А 1 лютого 1945 р. на території Німеччини він здійснив ще один подвиг: з невеличкою групою бійців відбив в озвірілих фашистів міст через річку, який ті хотіли підірвати. Таким чином забезпечили стрімке просування наших військ вглиб німецького лігва. За цю операцію був нагороджений високою урядовою нагородою. 6 лютого куля німецького мерзотника вирвала Андрія з наших рядів. Він загинув смертю хоробрих при виконанні бойового завдання. Його смерть - це велике горе для вас, батьків, і для нас, його товаришів, бо ми втратили одного з кращих бійців-командирів, надійного товариша. Висловлюючи Вам щире співчуття з приводу такої великої втрати, ми дякуємо Вам за такого сина… Хоронячи Андрія, бійці і командири нашої частини поклялися помститися фашистам за нього. Вже недалеко той час, коли ворог буде розбитий і наша країна буде жити вільним і щасливим життям…». Менше року бив фашистів Микола. В тому ж таки 1944-ому смертю хоробрих він загинув за Батьківщину. Лише в їх родині війна забрала два соколи, залишивши в серцях рідних вічний біль і святу пам’ять…
Валентина Василюк
Новини Андрушівщини
Довгим, надто важким і кривавим був шлях до цієї світлої дати. Найстрашніша бійня в історії людства розпочалася ще 1 вересня 1939 року. Друга світова війна охопила 61 державу світу, де проживало 80% населення земної кулі із збройними силами в 110 млн. чоловік. Велика Вітчизняна війна розпочалася 22 червня 1941 року. Основними її винуватцями, як доведено міжнародним трибуналом в Нюрнберзі і Токіо, була фашистська Німеччина і мілітаристська Японія, до яких приєдналися такі сателіти, як Італія, Іспанія, Румунія, Фінляндія. Цьому блоку протистояла широка антигітлерівська коаліція на чолі з великою трійкою - Великобританією, СРСР і США. Агресивні сили імперіалізму мали геополітичний план розгрому колишнього СРСР - план «Барбароса». Загарбницькі дії фашистської армії мали тривати 4-6 тижнів. Перші місяці війни виявилися для нашого народу найтяжчими. Далися взнаки розгубленість влади, стратегічна перевага ворога і прорахунки радянського командування. Проте через деякий час гітлерівці переконалися: надії на швидкий успіх марні. Їх перекреслили мужність і стійкість радянських людей. Адже на боротьбу з фашистами піднявся весь народ. Це до нього 3 липня 1941 року звернувся по радіо Й. В. Сталін. На всю країну пролунав його заклик: «Наша справа - справедлива, ворог буде розбитий! Перемога буде за нами! Все для фронту! Все для Перемоги!». Я знаю війну не за книжками. Уже 19-річним в листопаді 1941 року брав участь в боях під Москвою в званні лейтенанта, був командиром взводу артилерійської батареї 951-ого артполку Першої ударної армії. Мій бойовий шлях проліг аж до Берліна. А тому знаю гірку правду про ціну Перемоги. Без цієї правди неможливо жити далі. 1418 днів і ночей Червона Армія, весь народ вели тяжкі бої з ворогом. Найбільший внесок в розгром фашистської Німеччини, безперечно, вніс Радянський Союз і це має велике історичне значення. Велика Перемога дісталася нам дуже дорого. За період війни до лав Червоної Армії було призвано 34 млн. чоловік, з яких 8,7 млн. солдатів та офіцерів загинули та пропали безвісти на фронтах, а їх було двадцять. Шість мільйонів українців нищили ворога, 3 млн. з них назавжди залишилися на бойових рубежах. За роки воєнного лихоліття було зруйновано 1710 міст і селищ міського типу, спалено 70 тис. сіл, розгромлено 32 тис. промислових підприємств, 65 тис. км. залізниць, спустошено майже 100 тис. колгоспів, радгоспів і МТС, 25 млн. людей залишилися без житла. А матеріальні втрати СРСР за час війни сягали понад 700 млд. крб. Тил і фронт у ті вогненні роки були єдині і непорушні. Завдяки евакуації 1523 великих військових заводів із західної частини держави на Урал, Середню Азію, Сибір, які відновили роботу в тримісячний термін, уже наприкінці 1942 р. наша армія була озброєна краще, ніж німецька. Радянський Союз за роки війни випустив 4822 тис. гармат всіх видів і калібрів, 360 тис. мінометів, 102,8 тис. танків і самохідних гармат, 112,1 тис. бойових літаків та іншої зброї. А скільки кровопролитних битв стали неповторними віхами в страшній епопеї війни. Наприклад, розгром німців під Москвою (грудень 1941-січень1942 рр.) розвіяв міфи блискавичної війни і про непереможність німецької армії. Сталінградська битва (серпень 1942-лютий 1943 рр.) поклала початок поразки фашистської Німеччини, відкрила шлях Червоній Армії для переходу в рішучий наступ від Сталінграда до Кавказу. Курська битва (липень-серпень 1943 р.) стала переломним моментом в ході війни. Червона Армія перейшла в контрнаступ по всьому фронту. Берлінська заключна операція (квітень-травень 1945 р.) привела до краху Берліна, розгрому фашистської Німеччини та її армії і повної капітуляції. Президія Верховної Ради СРСР видала Указ про оголошення 9 травня Днем Великої Перемоги. Всі народи колишнього СРСР щорічно відзначають це величне свято. Я, як учасник боїв за визволення Батьківщини від фашистського поневолення, закликаю всіх вас берегти мир на землі, завойований нами такою дорогою ціною. Щиро вітаю з 65-річчям Великої Перемоги тих, хто пройшов фронтовими дорогами, працював на Перемогу в тилу, солдатських вдів, усіх співвітчизників. Бажаю міцного здоров’я, мирного неба, успіхів у житті і праці на благо України і її народу.
Микола Яцюк,
колишній командир батареї, полковник у відставці.
Новини Андрушівщини
Чимало різних подій пережив я за свій вік, але такого піднесення, такої світлої радості, як в той пам’ятний день, більше не довелося відчути, все збереглося в пам’яті до найменших дрібниць… 8 травня 1945 року наша рота знаходилася в місті Морава Остравська, що в Словакії. До нас якраз приїхала кінопересувка. Окрім військових, прийшли подивитися кіно й цивільні словаки. Від них ми й почули, що Німеччина капітулювала. Спочатку не зрозуміли значення цього слова, а коли нам пояснили, що закінчилася війна, радості нашій не було меж. Довго не могли заснути в ту ніч - все дискутували, хто чим буде займатися в мирний час. Невдовзі нас розбудили по тривозі - в місті знялася велика стрілянина, від неї небо було аж червоне. Нас швидко вишикували в колону, хоч ми не могли зрозуміти, що діється. Думали, що це знову йде на прорив німецька армія, котра була оточена в Карпатах. А гори були поруч. Командир роти поїхав до штабу вияснити, що відбувається. А коли повернувся, то оголосив, що закінчилася війна. Рота дружно закричала: «Ура!», яке понеслося над містом, здавалося, і над горами. Салютували Перемозі всі війська, котрі знаходилися в Мораві Остравській, стріляли на радощах і ми в небо над Словаччиною уже після 24 години ночі. Народжувався над світом новий мирний день - 9 травня, котрий подарував Велику Перемогу.
Григорій Берладин,
с. Лісівка.
Новини Андрушівщини
День початку війни й досі навіває жах на тих, хто пережив її страхіття, хто 22 червня 1941 року чув голос диктора Юрія Левітана: «Германия без объявления войны вероломно напала на Советский Союз…». А вже 24 червня з’явилася велична пісня «Священная война», яка стала гімном Великої Вітчизняної війни, бо кликала на боротьбу з ненависним ворогом. Радянський народ - росіяни й українці, вірмени й естонці, грузини й казахи - люди всіх національностей громили ненависного ворога, який зазіхнув на безмежні простори нашої держави. І як набат, як заклик до боротьби за Батьківщину, за рідний дім звучали слова пісні: Вставай, страна огромная, Вставай на смертный бой С фашистской силой темною, С проклятою ордой… І сьогодні, коли звучить пісня «Священная война», то стискається серце, на очі набігають сльози. Щоб перемогти ворога, його треба ненавидіти. І звучать слова пісні: «Пусть ярость благородная вскипает, как волна…». На всіх фронтах, де виступали наші артисти, обов’язково звучала ця пісня, воїни слухали її стоячи, ще міцніше притискаючи до грудей автомати й гвинтівки. Пройшли десятиліття, але й досі холоне в жилах кров, коли звучить ця пісня, бо кожне слово - це реквієм життю, грізне застереження ворогу: Не смеют крылья черные Над Родиной летать, Поля ее просторные Не смеет враг топтать…
Зінаїда Кащенко,
м. Андрушівка.
Новини Андрушівщини