Как повествуют исторически факты родословная линия Терещенко, велась от украинского казацкого рода. Отца Артемия Яковлевича Терещенко звали Яков Терещенко, он был Черниговским казаком и в момент рождения Артемия жил в селе Локоть. Сам же Артемий Терещенко как говорится, «пошедший на свои хлеба», со временем обосновался в селе Глухово. Там он и начал свое дело с торговли выносным товаром на обычной переносной лодке. А закончил богатым производителем сахара, имея при этом самые крупные заводы в Российской империи.
Род Терещенко стал самым богатым в Украине, поселившись на Житомирщине, Отец Артемий Терещенко и его сыновья Николай, Федор и младший Семен который в последствие уехал в Россию, широко развили семейный бизнес. Помимо заводов они возводили роскошные особняки в Киеве, Черниговской и Житомирской губернии и сейчас можно полюбоваться не только промышленным, но и архитектурным наследием этого дворянского рода.
В местном фольклоре все еще бытует рассказ о первенце Терещенко, Николае который, стремясь покорить сердце местной красавицы всю улицу от своего дома до ее, засыпал сахаром, в ответ на отказ отца красавицы выдать ее замуж который сказал что «свадьба состоится, только если летом улицы от снега побелеют». Как подтверждает история, свадьба состоялась, но такое расточительство сильно не понравилось Артемию Терещенко, и он отстранил сына от семейного дела.
Но вернемся к усадьбам столь знаменитого рода. Несмотря на величие многих дворцов построенных семейством Терещенко Андрушевское было самым обширным. Любой человек приехавший посмотреть достопримечательности в Андрушевском районе подходя к старинному парку, уведет вывеску, информирующую о том, что здесь на территории парка находится бывший дворец Терещенко. Также на территории сохранился красивый большой но, к сожалению не работающий фонтан. Как можно увидеть сам дворец был построен в неоренессанском французском стиле в строительстве, которого использовался кирпич.
Само здание возведено в асимметрическом плане и представляет собой жилую часть, оранжерею и хозяйственный корпус. С расстояния дворец выглядит очень красиво с парадными въездными воротами и сохранившимися тремя из четырех башнями. Расположенная на берегу пруда усадьба со всех сторон окружена парком с вековыми дубами является действительно захватывающим зрелищем. Сейчас здание не пустует и поддерживается в должном состоянии.
Андрушевка, впервые упомянутая в 1683 г., веками была деревушкой, только в 1859 г. получила статус города, а городом смогла называться только с 1975 года. Когда-то название поселения было несколько иное – Андрусовка. Житомирщина была едва ли не самым восточным краем, входившего некоторое время к Речи Посполитой, здесь было - и есть - много католиков.
Уже с конца XVII в. Адрусовка досталась роду Бержинських. Возможно, именно польским влиянием можно объяснить изменение названия деревни. Особенно радоваться Бержинським было ничего: село оставалось пустым после какого из нападений восточных захватчиков.
Бержинськи все же освоились и возвели на берегу пруда дворец, разбили парк. Так бы и оставалась Андрушевка селом, если бы не сахар. Именно здесь было в 1848 г. построен первый в крае сахарный завод. Сахарозаводчики Терещенко обратили внимание на Андрушевку довольно скоро, и в 1869 г. и завод, и графский особняк достался им.
Парк был расширен за Артемия Терещенко, кирпичный дворец сложной формы во времена М.И. Терещенко перестроено в стиле французского неоренессанса. В 1883-1914 гг происходит перестройка и модернизация местного завода - он, расположенный на окраине райцентра, и сейчас функционирует.
Дворец, в котором сейчас разместилась общеобразовательная школа № 1, сохранился довольно неплохо. И даже перестройка 1975 г. не сгубила его окончательно. Тогда был достроен второй этаж над оранжереей, соединявшая дворец и хозяйственный корпус. Возможно, этому помог и тот факт, что дворец вошел в революционную историю. Сначала 25 января 1919 здесь была организована матросом-балтийцем М. Попелем первый Вол (инь) ревком, а в июне 1920 г. в этих стенах разместился штаб Первой конной армии, о чем до сих пор извещает мемориальная доска.
Усадьба сегодня
Издалека белое здание дворца выглядит очень красиво - белое, двухэтажное, сложное в плане, с комбинированными объемами. Ансамбль состоит из нескольких сооружений: парадных въездных ворот, трех башен ограды (четвертая не сохранилась) и хозяйственного здания. Находившееся на террасе у р. Ивенки двухэтажное здание дворца разобрано в XIX в. В 1975 г его немного перестроили - над оранжереей достроили второй этаж, капитально отремонтировали хозяйственные помещения. Дворец расположен над прудом, среди старого парка. Парадный вход с противоположной от фонтана стороны, смотрит на пруд. Со стороны пруда видна пристройка в форме башенки. Над входом - легендарный балкон Буденного. Кроме того на территории усадьбы растут старые деревья возрастом 200 лет. Парк и сейчас сохранил свою первозданную красоту - липовую аллею, которая достигает 250 метров. Два озера, спрятались в тени деревьев, частично напоминают, что в прошлом здесь селилась множество белокрылых лебедей-красавцев.
День Перемоги. Два коротких слова, але яких значимих! За ними стільки всього криється: трагедія країн і народів, спопелілі в полум’ї війни не тільки міста і села, а й людські долі і життя, чиїсь любов та надія і великий тріумф перемоги добра над злом. Це символічно, що святкуємо ми цей день весною і вся земля салютує героям червоним і білим цвітом. Ось біля своєї домівки самотньо сидить ветеран Великої Вітчизняної війни і зі смутком та світлою печаллю вдивляється у мирне небо, а біля його охайної хатини червоними дзвониками тягнуться до сонця тюльпани, вишні кружляють у білому вальсі. Вітерець пустотливо зриває з них сніжно-білу завію і творить справжнє диво. І квітучі вишні, і колишній солдат Великої Вітчизняної Олександр Матвійович Колесник з Андрушівки чимось схожі - обоє цвітуть білим-білим цвітом. Тільки з чола колишнього фронтовика його уже не струсять літа, бо то - усе пережите. А найбільше того срібла додала війна… Тільки завели ми мову про неї, а сині, як мирне небо, очі ветерана затягло туманом, і пам’ять перенесла у грізні далекі літа… Восени 1943-го дев’ятнадцятирічним Олександр пішов на фронт. Спочатку служив у піхоті в складі Першого Українського фронту. Армія генерала Ватутіна, а з нею і молодий солдат, звільняли від фашистських поневолювачів наш район, а потім пішли на Любар, Шепетівку, Тернопіль. У досвідчених фронтовиків, які пережили 1941-ий, 42-ий і вціліли в страшній вогненній стихії, вчився воювати, бути мужнім, виживати в нелегких фронтових умовах. Із запеклими боями наші частини рухалися в напрямку Прибалтики. Олександр Матвійович разом з іншими бійцями звільняв від гітлерівців Латвію, Литву. Оскаженілі фашисти ніяк не хотіли здавати своїх позицій, хоч розуміли, що наші війська уже не зупинити. Ніколи не забуде колишній фронтовик, як форсували річку Одер, брали Магдебург, йшли на Берлін, бо не терпілося змученим війною нашим солдатам якнайшвидше добити фашистів у їх лігві. Важко було вести військові дії на території чужої держави, смерть підстерігала за кожною будівлею, за кожною стіною. Багато бійців полягло там за крок до Перемоги та й після неї, бо навіть тоді, коли оголосили про капітуляцію Німеччини, продовжували точитися бої з ворогом - фашисти ніяк не хотіли визнавати свою поразку, окремі їх загони не збиралися здаватися. В одному з таких боїв був поранений в ногу і кулеметник О. М. Колесник. Але Перемога, яку зустріли з неймовірною радістю, додавала кожному з них сил, всім хотілося якнайшвидше повернутися на рідну землю. Та не скоро потрапив додому Олександр Матвійович, бо їх дев’яноста танкова дивізія надовго розмістилася під м. Шверін в Німеччині. З 1945-го стояли там до 1952-го року. З бойовими нагородами на грудях повернувся солдат в рідну домівку. Не було для нього кращого місця, ніж Нехворощ, яка снилась ночами в чужій стороні. Одружився на сільській дівчині Ганні, з якою прожили 44 роки, народили і виховали сина і доньку, побудували в Андрушівці будинок, працювали, аби в достатку жила родина. Довго Олександр Матвійович трудився в "Сільгосптехніці”. Тепер щодня виглядає дітей, які не лишають його самотнім, відвідують дідуся внуки і правнуки. День Перемоги для нього - це свято із свят, бо на її вівтар покладено мільйони життів і про це ветеран пам’ятатиме все життя. А йому нехай Бог відведе ще чимало літ на землі, свободу якої він захищав так віддано. Аби вшанувати колишнього фронтовика, йому, як і багатьом іншим ветеранам війни нашого району, було вручено подарунок від народного депутата А.В. Лабунської.
Валентина Василюк
Палац Терещенків знаходиться у самому центрі Андрушівки над ставом. Його першим власником був поляк за походженням, камергер російського двору Станіслав Бержинський. За його наказом палац побудували в другій половині 19 ст. у стилі французького неоренесансу. Микола Терещенко купив маєток разом з цукровим заводом у синів Станіслава. Цукровий завод був першим на Житомирщині ще з 1843 року.
Зі старих часів у палаці збереглись мармурові сходи і ліплені позолочені стелі в деяких приміщеннях. Цю позолоту жодного разу не оновлювали, а вона й досі, як нова.
В палаці все було пограбоване будьонівцями в 1920 році, коли тут містився їхній штаб. При відході червоні вояки збирались підірвати палац, але місцеві вмовили їх дозволити розмістити в ньому школу. Навіть досі палац слугує школою для місцевого населення.
В цьому році ми будемо відзначати 70-річчя визволення Андрушівського району від фашистських окупантів. Понад 12 тисяч наших земляків брали участь у Великій Вітчизняній війні, близько 6 тисяч полягли в боях за Вітчизну.
Та, на жаль, лише 1254 з них внесено в 1-й том книги «Переможці», що вийшла з друку в 2010 році. Якось зателефонував мені син ветерана Великої Вітчизняної війни Півня Семена Григоровича Віктор: - Йосипе Володимировичу, знаємо Вас як людину, яка роками збирала матеріали про ветеранів війни. Наш батько, Семен Григорович, пройшов ту війну з боями від першого і до останнього дня, закінчив її в битвах з японцями. Були в батька ордени і медалі, посвідчення до них. На жаль, ми, діти, не завжди розуміли, яка то цінність для прийдешніх поколінь. Згадую, що колись, років 30-40 тому, учні міської школи № 1 разом з вчителями збирали матеріали про ветеранів для музею бойової слави… Можливо, щось Ви знаєте і про нашого батька? Допоможіть… Прикро, що ми не бережемо, не шануємо правду історії. У своїх архівах я розшукав 5 нагородних документів Півня С. Г. - посвідчення про нагородження його медалями. Ці посвідчення збереглись у мене після ліквідації музею в школі в 90-х роках. Через день після нашої розмови прийшов до мене Віктор Семенович за документами батька. Він приніс мені реферат правнучки Семена Григоровича - учениці 5 класу Київської школи І-ІІІ ступенів № 298 Захлібної Софії під заголовком: «Мій прадідусь - ветеран Великої Вітчизняної війни». Чудово оформлена робота проникнута любов’ю і гордістю за подвиги прадідуся, його бойові і трудові звершення. Софійці є ким пишатися. Багато років після війни Семен Григорович працював водієм автобуса в Андрушівському автопарку, брав активну участь у громадському житті. Хор ветеранів війни, в якому він співав, виступав в Андрушівці, в селах району, в Житомирі і навіть у Москві. Нещодавно у відділі освіти райдержадміністрації відбулась нарада директорів навчальних закладів, де я з дозволу начальника відділу С. І. Сословської виступив і порадив їм допомогти працівникам сільських рад виявити односельців, учасників бойових дій, прізвища яких ще не внесені в книгу «Переможці». Орієнтиром щодо кількості фронтовиків, які живими повернулися в село, можуть послужити книги «Історія міст і сіл УРСР. Житомирська область» та «Переможці». Перша книга вийшла з друку в 1973 році, коли більшість ветеранів ще була жива, а тому наведені тоді дані про учасників війни були більш точними. Кожне село, провівши на війну своїх найкращих синів, не дочекалося багатьох з них. Так, з Антопільської сільської ради пішли воювати 183 чоловіки, загинуло - 99, а повернулося - 84. На жаль, в книгу «Переможці» внесено лише 11 чоловік. А де 73 ?.. І так по кожному населеному пункту. З Бровківської сільської ради воювало 337 чоловік, загинуло 152; Великомошківецької - 423 і 130; Волицької - 232 і 113; Волосівської - 225 і 160; Гальчинської - 420 і 162; Глинівецької - 240 і 128; Городківської - 480 і 178; Забарської - 62 і 26; Зарубинецької - 320 і 117; Іванківської - 208 і 116; Івницької - 492 і 263; Каменівської - 129 і 68; Крилівської - 270 і 90; Лебединецької - 290 і 140; Любимівської - 302 і 148; Малоп’ятигірської - 127 і 63; Маломошківецької - 273 і 120; Міньківецької - 400 і 170; Мостівської - 370 і 159; Нехворощанської - 335 і 147; Павелківської - 322 і 122; Старокотельнянської - 597 і 362; Степківської - 414 і 222; Червоненської - 302 і 120; Яроповицької - 405 і 190; Андрушівської - 895 і 304. Після виходу 1-го тому книги «Переможці» в районі проведено роботу і складено додаткові списки ветеранів-переможців, та, на жаль, ще сотні учасників бойових дій не внесено і в них. Від імені районної організації інвалідів війни вітаю всіх з Днем Перемоги. Згадаймо всіх поіменно. Доки не запізно.
Йосип Лоханський,
голова районної організації інвалідів війни, краєзнавець
Походження назви
Назва села походить від назви містечка Паволочі. Як свідчать стародавні документи і перекази, тоді, коли була повноводною ріка Роставиця, пливли сюди великі човни — лодії. Торгові люди везли з Києва і навіть з Візантії різний крам, а найбільше легку дорогоцінну тканину — паволоку, з якої місцеві умільці шили жіночий одяг. Вірогідно, що і назва цього містечка (а тепер села) походить від цього слова.
Історичні відомості
Село Павелки відоме з 1618 року.
Власник земель, на яких зараз розташоване село, посилав кілька сімей на шлях від Котельні до Паволочі, щоб ці люди охороняли дорогу від грабіжників і щоб подорожні люди мали можливість відпочити в дорозі. Потім тут утворився хутір Паволоцький, який з роками розрісся в село, яке назвали Павелками.
В 1683 році село згадувалось в акті (в списках) «пустих сіл», які належали містечкам Паволочі і Котельні. Дослівно цей запис виглядає так: «Miasto Grodek, wies Serdelow, wies Pawelki — te wszystkie puste.» — Містечко Гродек (Халаїмгородок-Городківка), село Жерделі, село Павелки — пусті. Очевидно, що спустошено ці села були внаслідок війни під проводом Б.Хмельницького, набігів татар, так званий «чорний шлях» яких проходив дещо південніше від цих сіл — в сучасній Вінницькій області та війни між Польщею та Московією за територію України. А тому повторне заселення цих територій почалось вже на початку 1700-х років, коли уряд Речі Посполитої почав заохочувати переселення на спустошені і необроблювані землі.
На захід від села, під лісом, на території так званого пісовиська (місце, де добувався пісок) в 1980-х роках було знайдено знаряддя праці кам'яного віку (повністю готовий кам'яний молоток з отвором і не до кінця оброблений кам'яний молоток, отвір в якому тільки почали робити). Принаймні, ще в 1980-х роках ці речі зберігались в кабінеті історії місцевої школи.
Станом на 1886 рік в колишньому власницькому селі Андрушівської волості Житомирського повіту Волинської губернії, мешкало 454 особи, налічувалось 67 дворових господарства, існували православна церква й постоялий будинок.
За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 1194 осіб (578 чоловічої статі та 616 — жіночої), з яких 1095 — православної віри.
Місцева дерев'яна церква Пресвятої Богородиці, побудована в 1874 році на кошти прихожан, зруйнована у 1936 році(розібрана на фрагменти — деревина роздана на потреби селян). В 1863 році в селі було 103 двори і проживало в них 824 жителі.
Землі належали Терещенку. В селі він побудував будинок, в якому жив економ (потім в цьому будинку була школа і дитсадок), будинок занедбаний з 1989 року та розібраний до 2008 року. У 2001 році в Павелках проживало 622 жителі, з них 261 чоловік і 361 жінка.
Радянська влада в селі встановлена в січні 1918 року, а в 1923 році селяни сіл Павелок, Гарапівки і Миньківець організували сільськогосподарське товариство.
Під час Другої світової війни 322 жителі села брали участь у боротьбі з фашистськими загарбниками, з них 122 загинули. Більшість з них загинула в одному бою на Вінничині у 1943 році, (так звана «чорна піхота», мобілізована з числа звільнених від окупації та не озброєна) поховані в братській могилі.
Пам’ятка архітектури дев’ятнадцятого століття, маєток цукрового магната Терещенка в Андрушівці визнано одним з «Чудес» України. На відміну від більшості володінь Терещенків цей маєток майже повністю зберігся. І цим треба завдячувати … дітям, - так вважають андрушівці. Адже ще з двадцятих років минулого століття у його стінах діє школа. Як живеться дітям у маєтку, а маєтку з дітьми?
учні ( - Це будівля пана Терещенка, його маєток. – тут як у замку. – Тут на стінах є картини і ми плануємо їх відновити. Вони гарні – ми про це знаємо.)
Знають дітлахи і про підземні ходи під ставками, і про скарби,… і про те, що їх школа має славний духовний спадок.
Степан Дисак, директор Андрушівської ЗОШ №1 (По коридорах відчувається дух поетеси Людмили Волошки, її сестри Вероніки Морозової, одного з міністрів Української народної республіки Фещенка-Чопівського, який проходив практику на Андрушівському цукровому заводі…. Спогади Людмили Волошки про наш парк і маєток щирі і теплі. Вона пригадує, що дуже приємно було сидіти на березі ставочка і спостерігати, як дід Каленик скликає дзвіночком лебедів до обіду.)
Сьогодні не можна побачити ні лебедів на ставку, ні унікального фонтану посеред парку у англійському стилі. Та й те, що залишилось нагадує про велич минулого. Вистояли кілька висаджених Терещенками унікальних для Полісся дерев. Спортивний майданчик школи прикрашають віковічний кедр та рідкісної породи дуби. А біля паркової Алеї Слави залишилося рости одне коркове дерево.
Ані буремні революційні, ані радянська епоха не знищили головного – будівлі маєтку, яку увесь цей час відстоювали місцеві жителі. Перебудований Терещенками у стилі ренесансу, маєток у Андрушівці служив помешканням для управляючих цукровим заводом та будинком для гостей.
Степан Дисак, директор Андрушівської ЗОШ №1 ( Все розраховано було колись, що б взимку зберегти тепло, а влітку - прохолоду. Стині тут на першому поверсі – дев’яносто сантиметрів, а на другому – вісімдесят сантиметрів.)
Про те, що будували на віки говорять і товсті стіни, і масивні дерев’яні двері, що і досі слугують. А високу стелю класів дотепер прикрашає вишукане ліплення. Місцеві говорять, що особлива аура маєтку позитивно впливає на здоров’я школярів, а з-поміж вчителів невипадково чимало довгожителів. Тому план реставрації школи передбачає не лише збереження всіх особливостей будівлі, а й відновлення дечого, наприклад, димарів, які слугували додатковою вентиляцією, а також, забілених колись, картин на стінах коридорів. А ще: теперішні мешканці маєтку нізащо не відмовляться від загартованих часом та стертих ногами старих мармурОвих сходів.
Село Великі Мошківці вперше згадується в акті від 1593 року під назвою Озеранського селища в інвентарі маєтків, які належали панам Євстафію, Юрію, Петру і Олександру Тишкевичам-Логайським, і знаходилося в Житомирському повіті Київського воєводства. В акті також наводиться перелік селян і міщан цього селища, а також їх повинності. Зміна назви села пояснюється тим, що в цьому спустошеному селищі засноване нове посеення шляхтичем Мошковським, який назвав це поселення своїм іменем (по прізвищу) - Мошківці. Пізніше, в акті від 1736 року, з липня, це поселення згадується вже під назвою Мошкове. У середині XVIII ст. селом володів Феліціан Бержинський, від якого воно перейшло до Ігнатія та Анни Бержинських-Вилежинських. У XIX ст. воно належало Житомирському підкоморію Івану Моргульцю, аз 1841 року - його дочці Терезі Головінській; з 1846 -Тадеушу Рудницькому. У 1872 році село придбав Микола Терещенко.
Церква Успіння Пресвятої Богородиці дерев'яна, побудована в 1744 році на кошти поміщика Бержинського, а в 1854 році відремонтована за кошти прихожан і поміщика Рудницького. Пізніше на її місці споруджено храм. Але при радянській владі у 1938 році він був зруйнований.
Народне училище відкрите в 1873 році великим землевласником, дійсним штатним радником Федором Артємем Терещенком.
У 1886 році відкрита церковно-парафіяльна школа.
Село В.Мошківці розташоване за 13 км на захід від районного центру та за 18 км від залізничної станції «Кодня».
У 1899 році в селі проживало 1503 жителі в 211 дворах, у 1941 - 1607 жителів у 388 дворах.
Уродженцями В.Мошківець є: педагог, заслужений діяч мистецтв України В.П.Горностай, доктор технічних наук Н.У.Койда, доктор медичних наук А.Н.Гайструк.
Юрій АНДРІЙЧУК
Вигравши битву за Дніпро, Червона Армія продовжувала бої за визволення Правобережної України. Фронт проходив на рубежі Овруч - Коростень - Чоповичі - Малин - Радомишль - Ставище - Брусилів - Попільня. За період оборонних боїв з 13 листопада по 24 грудня на території Житомирщини було підбито і спалено 2317 танків і знищено майже 60 тисяч гітлерівців. У ході 40-денних боїв ворог був зупинений. З цього рубежу почався наступ радянських військ по визволенню Західної України. Це був рубіж мужності, слави і доблесті воїнів Першого Українського фронту. 6 жовтня 1944 року біля села Осівці Брусилівського району на Рубежі Слави І-го Українського фронту був відкритий пам’ятник. В цій землі поховано 1269 воїнів- визволителів. 4 травня поточного року учні 10-х класів Андрушівської № 1 та Павелківської ЗОШ І-ІІІ ступенів відвідали це святе місце і поклали живі квіти на братську могилу. Тут відбувся мітинг, на якому виступили голови ветеранських організацій Брусилівського, Малинського та Радомишльського районів. Учні були вражені побаченим і почутим. Подорож, за допомогу в організації якої вони щиро вдячні голові районної організації ТСОУ Кулик О. А., назавжди залишиться в їх пам’яті.
Микола Алексійчук,
викладач курсу «Захист Вітчизни»
Краєзнавець із Городківки Ю. Д. Андрійчук продовжує досліджувати історію району, зокрема, зникнення багатьох географічних одиниць і їх назв. Він доклав багато зусиль, затратив багато часу, перегортаючи архівні томи, щоб здобуті дані увійшли до історико-географічного довідника Андрушівського району, який Юрій Дмитрович уже підготував до друку у співавторстві із Ілоною Регіною. Пропонуємо вам сторінки з рукопису майбутньої книги.
Березине. До 1923 року село було у складі Котельнянської волості Житомирського повіту. До 1994 року підпорядковувалось Іванківській сільській раді. Назва поселення пов’язана з місцем розташування - біля лісу, у якому переважали берези. Засноване на початку XX століття як хутір. У 1911 році в селі було 15 мешканців в одному дворі; у 1941 році (перед війною) - 93 у 22 дворах.
Бідів хутір. Хутір розташовувався біля села Крилівка. У 1926 році на хуторі було 70 мешканців у 13 дворах.
Борок. Село розташоване за 14 км на північ від районного центру та за 6 км від залізничної станції Степок. До 1923 року було у складі Котельнянської волості. Назва походить від соснового лісу, біля якого знаходиться село. Засноване в другій половині XIX століття як німецька колонія. Під час Великої Вітчизняної війни 1941-45 рр. мешканці села допомагали коростишівським партизанам, багато з них були членами партизанського загону. Зокрема, лісник Карнаухов будував землянки для партизанів, заготовляв продукти. Зрадник видав Карнаухова і він загинув у катівні коростишівського гестапо. В 1911 році у селі було 96 мешканців у 39 дворах, в 1941 році (перед війною) - 189 у 42 дворах, у 2001 - 5 мешканців.
Бакане. Урочище сквирського повіту Ходорківської волості Розташовувалось біля села Корчмище. У 1926 році було 3 мешканці.
Вербівка. Хутір Житомирського повіту Коднянської волості, з 1960 року увійшов до складу села Глинівці.
Хутір Верзумського належав до Житомирського повіту Андрушівської волості, розташовувався біля села Нехворощ. У 1926 році було 5 мешканців.
Весела гірка. Хутір Андрушівського району Бердичівського округу, розташовувався біля села Нехворощ. У 1926 році було 28 мешканців у 6 дворах.
Гайок - лісова сторожка Вчорайшанського району Бердичівського округу. Розташовувалась поблизу села Бровки Перші. У 1926 році було 3 мешканці у 1 дворі.
Андрушівська гуральня. У списку населених пунктів Бердичівської округи станом на 15 червня 1926 року показана у складі Гардишівської сільської ради Андрушівського району. Станом на 1 жовтня 1941 року знята з обліку.
Братерська пасіка - хутір. У списку населених пунктів Бердичівської округи на 17 грудня 1926 року показаний у складі Халаїмгородецької сільської ради Вчорайшенського району. Станом на 1 жовтня 1941року знято з обліку.
Брівки-станція. У складі населених пунктів Бердичівської округи на 17 грудня 1926 року показана у складі Бровківської Першої сільської ради Вчорайшенського району. Станом на 1 вересня 1946 року як самостійний населений пункт на обліку не числиться.
Буболівка - хутір. Станом на 16 лютого 1960 року значиться як населений пункт Вербівської сільської ради Андрушівського району. Пізніше увійшов до складу с. Вербів.
Виробнича дільниця - хутір. Станом на 10 лютого 1952 року значиться у складі Андрушівської селищної ради як населений пункт, що злився із селищем Андрушівка. Фактично об’єднаний 29 червня 1960 року з хутором Загуйва Нехворощанської сільської ради в один населений пункт Загуйва.
Володимирівка - хутір. У складі населених пунктів Бердичівської округи на 17 грудня 1926 року показаний у складі Ляховецької сільської ради Андрушівського району. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.
Гай - хутір (Зелений гай). Вперше фіксується в 1939 році. Станом на 1 жовтня 1941 року значиться як висілок Зелений гай Вербівської сільської ради Андрушівського району. В 1941 році там у 78 дворах проживало 338 мешканців. Станом на 10 лютого 1952 року - як хутір, що підлягає перетворенню в село. 29 червня об’єднаний із с. Вербів.
Гандзів хутір Бердичівського округу Андрушівського району. Розташовувався поблизу с. Зарубинці на березі річки Ґандзі і входив до складу Зарубинецької сільської ради. У 1926 році тут проживало 6 мешканців у 2 дворах. Зараз не існує - під час колективізації мешканці хутора переселилися у с. Зарубинці.
Гать - виселок Ходорківської волості Сквирського повіту. Знаходився поблизу села Яроповичі. У складі населених пунктів Бердичівської округи 17 грудня 1926 року показаний у складі Яроповицької сільської ради Андрушівського району. У 1926 році тут проживало 117 мешканців у 27 дворах. Станом на 10 лютого 1952 року значиться як виробничий центр цукрорадгоспу. 29 червня 1960 року об’єднаний з с. Яроповичі.
Гардишівка - село. До 1923 року входило до складу Андрушівської волості Житомирського повіту. У 1758 році в селі збудовано дерев’яну церкву. В 1899 р. в селі було 557 мешканців у 108 дворах; у 1926 році – 1203 мешканців у 298 дворах. В 1941 році було 1080 мешканців, які проживали у 284 дворах. У січні 1930 року створено колгосп ім. Куйбишева. До складу колгоспу увійшли 190 дворів - 567 жителів. Колгосп мав 1177 га сільськогосподарських угідь, в т.ч. 801 га орної землі та 113 га сінокосів. У 1958 році колгосп ім. Куйбишева був об’єднаний з колгоспом Андрушівки. Гардишівку включили в межі міста Андрушівка 6 січня 1975 року.
Гончариха - хутір. Станом на 1 жовтня 1946 року показаний у складі Зарубинецької сільської ради. В 1946 році знятий з обліку.
Града - хутір, розташований поблизу села Туровець - на межі степу і лісу (від того й назва). До 1923 року належав до Житомирського повіту. Був спалений фашистами під час окупації. У списку населених пунктів станом на 1 жовтня 1941 року показаний разом із залізничною станцією Града у складі Волосівської сільської ради. Знятий з обліку у 1960 році. Зараз є залізнична станція Града в Андрушівському районі. В 1926 році тут проживав 101 мешканець у 32 дворах.
Груздів хутір Бердичівської округи Андрушівського району. Розташовувався поблизу с. Вел. Мошківці. Станом на 17 грудня 1926 року показаний у складі Маломошковецької сільської ради. Там проживало 4 мешканці в одному дворі. Станом на 1.10.1941 р. на обліку не значиться.
Грушки - село. Станом на 1 жовтня 1941 року значиться як населений пункт Держгосп Лебединецької сільської ради. У списку на 10 лютого 1952 року записаий під назвою «хутір Грушки» - виробничий центр відділку цукрорадгоспу. Станом на 1.03.1961 р. на обліку не значиться.
Дубина - лісова сторожка. На 17 грудня 1926 року показана у складі Лебединецької сільської ради. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.
Журавлі - лісова сторожка. На 17 грудня 1926 року показана у складі Війтовецької сільської ради. Станом на 1.10.1941 року на обліку не значиться.
Жарки - селище від Андрушівського цукрокомбінату. Існувало в 30- 60-х роках ХХ ст. У 1926 році було 10 мешканців у 39 дворах. Заруда - виселок Бердичівського округу Андрушівського району. Зараз у складі с. Любимівка. На 17 грудня 1926 року показаний у складі Вербівської сільської ради. Тоді у висілку проживало 140 мешканців у 29 дворах. Станом на 1.10. 1941 р. на обліку не значиться.
Загуст Рильського - лісова сторожка Сквирського повіту Бердичівської волості. Розташовувався за 3 км від Ярешок на південь. У 1926 р.тут проживало 4 мешканці в одному дворі.
Запольщина - хутір Житомирського повіту Андрушівської волості, розташовувався поблизу с. Гальчин. На 17 грудня 1926 року показаний у складі Гальчинської сільської ради. Проживало тоді 6 мешканців в одному дворі. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.
Запольщина - хутір Житомирського повіту Андрушівської волості. Розташовувався поблизу с. Нехворощ. На 17.12.1926 року показаний у складі Нехворощанської сільської ради. Тоді проживало 47 мешканців у 8 дворах. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.
Загуйва - хутір Житомирського повіту Андрушівської волості. Розташовувався за 3 км на схід від с. Гальчин. На 15 червня 1926 року показаний у складі Гальчинської сільської ради; проживало тут 11 мешканців у 4 дворах. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.
Загуйва - село. Відоме з 1 жовтня 1941 року як хутір Надгуйва Нехворощанської сільської управи. 29 червня 1960 року об’єднане разом з хутором Виробнича дільниця в один населений пункт під назвою Загуйва. Станом на 1 березня 1961 року на обліку не значиться.
Зінькевича хутір Житомирського повіту Коднянської волості. Розташовувався поблизу с. Гальчин. У 1926 році тут було 12 мешканців у 3 дворах.
Каленського хутір. На 17 грудня 1926 року показаний у складі Нехворощанської сільської ради. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.
Ковальчуків хутір. На 17 грудня 1926 року показаний у складі Війтовецької сільської ради. Станом 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.
Крилівська лісова сторожка. На 17 грудня 1926 року показана у складі Крилівської сільської ради. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.
Кущі - лісова сторожка. На 1 жовтня 1941 року показана у складі Війтовецької сільської ради. Станом на 1 вересня 1946 року на обліку не значиться.
Лінійка - хутір. На 10 лютого 1952 р. значиться у складі Вербівської сільської ради як Зелений хутір. В 1960 році об’єднаний із с. Вербів
Ліс - хутір. В 1926 р. значиться в складі Малоп’ятигірської сільської ради. В 1941 р. знятий з обліку.
Малоп’ятигірське - призавгосп. В 1926 р. значиться в складі Малоп’ятигірської сільської ради. В 1941 р. знятий з обліку.
Млинок - хутір. З 1920 р. значиться у складі Великомошківецької сільської ради. У 1927 р. - Великомошковецька економія; з 07. 06.1946 р. - радгосп, держгосп, а з 10.02.1952 р. значиться як виробничий центр відділку Червоненського цукрозаводу. 29.06.1960 р. хутір об’єднано з селом Великі Мошківці.
Наумівці - хутір. В списках населених пунктів станом на 17.12.1926 р. значиться в складі Великомошківецької сільської ради; з жовтня 1941 р. знятий з обліку.
«Нове життя» - сільськогосподарський колектив. В списках від 17.12.1926 р. значиться як населений пункт Крилівської сільської ради. Зараз не існує.
Отруб - хутір. У списках від 17.12.1926 р. - у складі Халаїмгородецької сільської ради, знятий з обліку 01.10.1941 р.
Павлівка - хутір. У списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Маломошківецької сільської ради; з 01.10.1941 р. з обліку знятий.
Панін хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Волицької сільської ради; з 01.10.1941 р. знятий з обліку.
Пасічисько - виселок. У списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться в складі Вербівської сільської ради; з 01.10.1926 р. знятий з обліку.
Попів хутір. В списках населених пунктів від 01.07.1927 р. числився в складі Війтовецької сільської ради. Зараз не існує.
Попів хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Нехворощанської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.
Привзавгосп - у списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Яроповицької сільської ради. Знятий з обліку з 01.10.1941 р.
Радгосп (Держгосп) - хутір. В списках населених пунктів від 01.10.1941 р. - в складі Гардишівської сільської ради; від 10.02.1952 р. - виробничий центр відділку Червінського цукрорадгоспу. Знятий з обліку 01.03.1961 р.
Рибаківка - хутір. В списках населених пунктів від 10.02.1952 р. показаний у складі Вербівської сільської ради під назвою «Зелений хутір». 29.06.1960 р. об’єднаний з селом Вербів.
Роздоли - хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Яроповицької сільської ради. 1.10.1941 р. знятий з обліку.
Сіножаті - хутір. У списках населених пунктів від 17.12.1926 р. - у складі Нехворощанської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.
Сливинщина - лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. значиться у складі Лебединецької сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.
Сокола - хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 року числиться у складі Великомошківецької сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.
Ставище - хутір. Відомий з 1941 року як виселок Волосівської сільської ради, а з 10.02.1952 р. значиться в списках як хутір, що підлягає перетворенню в село.
Степок - залізнична станція. Існувала з 1934 р. як окремий населений пункт. В списках населених пунктів від 01.10.1941 р. числиться у складі Степківської сільської ради; 01.03.1961 р. об’єднана з селом Степок.
Тетеруків хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Ляховецької сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.
Тік - хутір. До 1946 року - виселок Польовий Тік. В списках населених пунктів від 1.07.1927 року числиться як населений пункт Червінської сільської ради. З 20.10.1938 р. показаний у складі Червінської селищної ради. З 10.02.1952 р. - виробничий центр Червінського цукрозаводу. Знятий з обліку 01.03.1961 р.
Тонкоголосого хутір. В списках від 01.07.1927 р. показаний в складі Міньківецької сільської ради. Зараз не існує. Троянки - хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний в складі Зарубинецької сільської ради. Під час колективізації в 1933 р. люди переселились в Зарубинці.
Троянки - хутір. В списках населених пунктів від 1926 р. показаний в складі Яроповицької сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р. Ульянівка - хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний в складі Ляховецької сільської ради. Знятий з обліку 01.09.1946 р.
Урочище Гала - лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана у складі Яроповицької сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.
Урочище Поруби - лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана у складі Городищенської сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.
Фещука хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Великомошківецької сільської ради. Знятий з обліку 01. 10. 1941 р.
Харліївщина - лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана у складі Городищенської сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.
Церковний Ліс - хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Лебединецької сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.
Чабак - хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Нехворощанської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.
Червінська гуральня - виселок. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Червінської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.
Червінська економія - виселок. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Червінської сільської ради. В списках від 01.10.1941 р. показана як хутір Держгосп. Знята з обліку 01.09.1946 р.
Червоне городище - виселок. В списках населених пунктів від 1929 р. показаний в складі Івницької сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.
Чигарі - хутір. В списках населених пунктів від 1929 р. значиться як населений пункт Старосільської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.
Чорний Великий Ліс - лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана в складі Халаїмгородецької сільської ради. В списках від 01.10.1941 р. значиться під назвою «Лісництво». Знята з обліку 01.09.1946 р.
Чорні Лози - лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана в складі Червінської сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.
Чубарівка - село. Виникло після 1947 р. як селище виробничої бригади колгоспу «Ленінський шлях». Взяте на облік і включене до складу Волосівської сільської ради 16.09.1960 р.
Шевченків хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Червінської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.
ІІІ Інтернаціонал - комуна. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана в складі Великомошківецької сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.
№ 15 (9590) 13 квітня 2012 року
№ 16 (9591) 20 квітня 2012 року
№ 17 (9592) 27 квітня 2012 року
«Новини Андрушівщини»
Село Мостове знаходиться за 20 км від м. Андрушівка. До 1946 року називалося Війтовці. Школа в селі почала діяти в 1912 році.
У Війтовцях до 1917 року діти вчилися в церковно-приходській школі, заснованій в кінці дев’ятнадцятого ст. Відомо, що протягом 1909-1914 рр. в ній учителював Степан Кучер - батько відомого українського письменника Василя Кучера, який народився в Війтовцях. З 1917 по 1922 рік школа в селі не працювала, а навчали грамоти всіх бажаючих у себе вдома вчителі Саченко Іван Семенович та Наконечна Домініка Степанівна. В 1922 році відкрили у Війтовцях семирічну трудову школу. Її першим директором став Древецький Остап Андрійович. Вчителями були Саченко І. С., Наконечна Д. С., Сидорчук П. Д. та інші. Проводили уроки в будинку священика та приміщенні колишньої церковно-приходської школи. Перед війною в неповній семирічній школі навчалося близько 500 дітей. В перші місяці німецької окупації школа ще працювала, було введено закон божий, інші зміни на вимогу нової влади. Незабаром навчання припинилося. Добрим словом сельчани згадують Домініку Степанівну. Це була високоосвічена, надзвичайно обдарована жінка. Після війни вона викладала математику та німецьку мову.
З перших днів визволення села (26-27 грудня 1943 р.) було відновлено навчання в школі. Директором в той час була Сікорська Марія Григорівна. Дітей було багато, вчилися у дві зміни. Пізніше директорами Мостівської школи працювали: Стахівський Леонід Мартинович, Хвостов Андрій Михайлович, Гичко Олена Михайлівна, Яценко Галина Василівна, Миколаєнко Петро Павлович, Олексюк Тамара Дмитрівна, Ільченко Ганна Іванівна, Мушинський Василь Олексійович, Довбня Софія Василівна, Герасимчук Валентина Казимирівна. З 2008 року навчальний заклад очолює Лівандовський Борис Петрович. З вдячністю згадують жителі села вчителів різних років: Андрієнка Юхима Пилиповича, Лісовського Едуарда Дмитровича, Ірину Григорівну, Йосипа Андрійовича Стеценків, Свішевську Клавдію Ананіївну, Хвостову Зінаїду Кузьмівну, Ярмолюк Марію Яківну, Білоніг Таїсію Михайлівну, Скаржинець Павліну Хомівну, Короля Степана Степановича та багато інших. Є серед випускників школи відомі люди: Білоніг Тамара - кібернетик; Білоніг Леонід - генерал-майор, Стеценко Євген - майор, ветеран Великої Вітчизняної війни,); Голоденко Катерина, Присяжнюк Ганна - солісти хору імені Григорія Верьовки та ін. В 1986 році школу розмістили у пристосованому двоповерховому приміщенні. В останню суботу травня громада села святкуватиме 90-річчя нашої школи. Запрошуємо на зустріч із юністю випускників, які закінчили школу в різний час - 30, 35, 40, 45, 50 і більше років тому.
На фото: в цьому приміщенні школа знаходилась до 1986 року
Валентина Рокитенець,
Мостівський сільський голова
Новини Андрушівщини № 14 (9589) 6 квітня 2012 року
Багатовікове підпорядкування українських земель часто ворогуючим між собою імперіям наклало негативний відбиток на усвідомлення українцями своєї духовної історії. На сторінках районної газети хочу розповісти про Великомошківецьку церкву Успіння Пресвятої Богородиці, яка існувала з середини ХVІІІ до 30-тих років ХХ ст. У відомій праці М. І. Теодоровича "Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии” серед церков Коднянської волості згадується і Великомошківецька церква - дерев’яний храм, побудований у 1744 р. за кошти власника села Феліціана Бержинського.
У 1854 році за кошти прихожан і поміщика Тадеуша Рудницького церкву відремонтували, підняли на кам’яний фундамент. У 1872 році службу в храмі вів священик Олександр Рябчинський, а псаломщиком із 1880 року був Никанор Миляшкевич. Архівні матеріали від 1886 р. повідомляють, що при церкві була відкрита церковно-парафіяльна школа, вчителем у якій працював Всеволод Адріанович Левицький, випускник Волинської духовної семінарії. У 1890 році священнослужитель Олександр Рябчинський звернувся до громади села Великі Мошківці з пропозицією про побудову нової церкви, оскільки старе приміщення стало непридатним для проведення відправ. Було вирішено виготовити план будівництва нової церкви, подібної до Солотвинської і в 1891 році розпочати роботи. У 1907 році у церковно-парафіяльній школі Великих Мошківець вчителем працював Олексій Олександрович Куліковський, законовчителем - Михайло Теодорович. Варто відзначити, що Терещенко Федір Артемович у 1873 році заснував народне училище при Великомошківецькій церкві та допомагав фінансувати його. Подальша доля Великомошківецької церкви була приречена на складні випробування та остаточне знищення у 1938 році. Ось така історія. На даний час в нашому селі немає церкви. Але ми не втрачаємо надії, що знайдуться люди, які нададуть фінансову допомогу для придбання приміщення та його реконструкції під церкву.
Інна ШЕВЧУК,
с. Великі Мошківці
Наприклад, майстерно виконана копія скульптурної композиції відомого французького майстра 16 століття, або надзвичайної краси іконостас із каррарського мармуру, видобутого в Італії. Дивно, але ці рідкісні речі можна побачити не в столичному музеї, а у селі Червоному Андрушівського району.
Рештки культурної спадщини клану Терещенків – цукровиробників та за сумісництвом меценатів – можуть зробити сільську глибинку Житомирщини надзвичайно привабливою в плані розвитку зеленого туризму. Сьогодні важливо зберегти пам'ять про яскраві сторінки минулого. Про це подбав відомий житомирський краєзнавець Георгій Мокрицький, видавши перший том туристичної енциклопедії "Цікава Житомирщина". Пошукові експедиції по області зафіксували і виявили тисячі пам'яток історії, культури й архітектури. Маловідомі або зовсім забуті факти доповнили масиви інформації у новому виданні. І зараз Георгій Мокрицький, як голова обласної організації товариства охорони пам'ятників історії і культури, працює над тим, аби надати офіційного статусу найбільш важливим знахідкам:
"В селі Червоному, окрім всім відомого палацу Терещенка є, виявляється, скульптурна композиція "Три грації", мармуровий оригінал якої взагалі був створений видатним французьким скульптором Жерменом Пілоном, і знаходиться у Луврі. А по цій моделі на замовлення Федора Федоровича Терещенка була виготовлена у чавуні збільшена композиція для фонтану. І якимось дивом вона збереглась. Це - видатна пам'ятка монументального мистецтва. Зараз ми готуємо документи на внесення цього об'єкту до реєстру пам'яток місцевого значення. Але, я впевнений, що надалі вдасться підвищити цей статус до пам'ятки національного значення"
Повертаючись до книги нагадаємо, що презентація першого видання багатотомника "Цікава Житомирщина" відбудеться під час творчого вечора Георгія Мокрицького, що пройде з нагоди 60-річчя автора в концертній залі обласного телецентру 31 січня. Початок о 15 годині.
Із хвилюванням читаю в нашій районці історичний нарис Й. В. Лоханського «Красна Гірка - остання висота полководця». Дякую йому за такі публікації. Добре, що така небайдужа і творча людина живе в Андрушівці і може, спираючись на історичні факти, розповісти молодим про те, що діялося на теренах району в роки минулої війни. Добре було б такі матеріали збирати в районному музеї. Отож районній держадміністрації, районній та міській радам варто було б подумати над його створенням, поки ще є матеріали, є люди, котрі можуть розповісти багато цінного.
Я також часто згадую про війну, бо якраз на ті вогненні роки випало моє дитинство. Йшов грудень 1943 року. Люди подейкували, що німці знову наступають. Мати хворіла, тому віддала мене старшій сестрі в Радомишль, а сама залишилась в селі Ситняки берегти хату. Сестрин чоловік був на фронті, їй страшнувато було залишатися з двома малолітніми дітьми та й мені йшов лише дев’ятий рік. Вона вирішила їхати в село Заболоть, що за 8 км від Радомишля, до чоловікового брата Якова. Весь день ми збиралися, а на вечір знайшли підводу і повантажили речі. Виїхали за Радомишль. А як їхали колгоспним садком, я придрімав на возі. Коли ж по ньому затарабанили гілки, злякався, думав, що то кулі б’ють по мені. Сплигнув і почав бігти. Добре, що сестра наздогнала і «повиховувала» трохи, аби тримався гурту. Приїхали в Заболоть вночі, а на другий день пішов гамір по селу: чоловіків проводжають на фронт. Ті нашвидку прощалися із сім’ями. Яків теж обняв дружину Оксану, дітей. Вже й колона вишикувалась, а дружина й діти повисли на дужих його плечах, ніби відчували, що прощаються назавжди. Не повернувся Яків з війни. Згадую: бій наближався до села, снаряди розривалися зовсім поряд. А коли наставала тиша і виглядало сонечко, то здавалося, що і війни немає. Налякані люди виходили з бліндажів. Неподалік жив чоловік, що пішов служити німцям, а вдома залишилася дружина з двома дітьми - 13-річним сином Миколою і 15-річною донькою. Стоять вони під хатою, милуються грудневим сонечком. Коли як не рвоне снаряд - мене відкинуло аж в бліндаж. А коли все стихло і розвіявся дим, то побачили, що під хатою стоїть Микола - білий, як стіна, а поруч мертві мати й сестра. Зійшлися жінки, бо чоловіки були на фронті, взяли підводу, замотали тіла в німецьку палатку і завезли на кладовище, аби поховати. Наступного дня з’явилася колона німецьких танків з чорними хрестами. Село зайняли фашисти. В нас була гарна хата, тому в ній розмістився німецький офіцер з денщиком. Вони поселилися у світлиці, а ми тіснилися в прихожій. З харчами було скупо, то, бувало, щось тихцем потягну в денщика, коли той обідає, бо ж їсти хочеться. Не знаю, чи помічав він, але не проганяв. Одного разу, коли всі ми тільки повлягалися на підлозі, встеленій соломою, до хати увірвався власовець, почав кричати, що постріляє всіх більшовиків. Денщик вихопив у нього гвинтівку, потім і пістолет, а самого зі злістю випхав з хати. До ранку вже було не до сну. Якось чую, звучить музика з німецького радіоприймача і б’ють Кремлівські куранти. Це мене навіть здивувало. Не знаю, чи був денщик комуністом, чи просто доброю людиною, але до нас він ставився по-людськи. Не всі і серед них були фашистами. Ми, діти, і у війну були багаті на витівки. Одного дня вирішили податися за село, щоб побачити, що там робиться. Коли добралися до ліска, що ріс недалеко від села, аж жахнулися - там лежало багато побитих коней і тіла наших бійців, своїх німці забрали. Хоч і страшно було, але назбирали патронів, кинули їх в окоп, туди зіпхнули солом’яні кулі. Один із хлопців дістав кресало і запалив солому. Відбігли за метрів сто і чекаємо, коли гахне. Як раптом біля ліска на дорозі з’явилися озброєні німці. Вони залягли і почали стріляти. Кулі свистять, а ми повземо канавою, що є сили, доповзли до хати і мерщій в окопи. Сидимо, як миші. Всі замурзані, але задоволені, що налякали фріців. Бої наближалися до села. Одного разу всіх розбудив страшенний гул. Здавалося, земля розкололася навпіл. І хоч надворі була ніч, але стало видно, як удень. Дорослі казали, що то б’ють катюші. Вранці побачили на полі багато наших солдатів, одягнених в білі кожухи, озброєних автоматами, в село увійшли танки з червоними зірками. Всі повибігали з хат, радо вітали визволителів. Коли ми підводою добиралися до Радомишля і їхали біля ліска, то побачили кілька підвід та жінок, які звозили тіла вбитих бійців. В жіночих очах стояли сльози, бо і їх чоловіки, батьки, сини теж були на фронтах. Скільки життів забрала проклята війна, скільки доль людських скалічила. Вчився я в Радомишльській школі № 2. Ми, учні, доглядали в скверику 6 могил, де були захоронені офіцери, котрі загинули в боях за Радомишль, який 4 рази переходив з рук в руки. Серед них був і Герой Радянського Союзу капітан Батурін. Відтоді минуло кілька десятиліть, роки стерли з пам’яті чимало дат, подій, але ті, що були пов’язані з війною, живуть в ній і досі.
Василь Гребенюк,
с. Малі Мошківці
Спогади ветерана.
В січні 1945 року наш полк зайняв рубежі за Віслою, на південь від Варшави. Мене, молодого бійця, викликали в штаб батальйону і вручили комсомольський квиток. Після урочистої частини начальник політвідділу розповів про ті завдання, які стоять перед нами, радянськими бійцями, по визволенню польської землі.
Через день наші війська розпочали наступ по всьому фронту. При підтримці артилерії пішли на штурм дуже укріпленого переднього краю оборони ворога. Це був мій перший бій, в який я пішов комсомольцем. Битва була запеклою. Багато наших бійців-кулеметників загинуло. Друга ворожа траншея декілька разів переходила з рук в руки. Загинув командир батальйону. Настав критичний момент. Тоді помічник командира взводу, старшина Абакаров, взяв командування батальйоном на себе. Він підвівся з укриття і повів бійців в атаку. Ми одразу ж оволоділи не лише другою, а й третьою траншеєю противника. Увірвались в польське село, назви якого, на жаль, не пам’ятаю. Залякані фашистами люди, дізнавшись, що прийшли їх визволителі - радянські воїни - почали виходити нам назустріч, залишаючи свої сховища. Вони радо вітали нас. Вперше за довгі роки страждань на їх обличчях з’явилися посмішки. За три тижні, ведучи постійні бої, ми звільнили майже всю територію Польщі. І скрізь: в містах Сохачев, Кутно, Гнєзно, Лович, Коло та інших - нас зустрічали як братів-визволителів, допомагали, хто чим міг. Це була справжня інтернаціональна дружба двох народів. Досі пам’ятаю теплі потиски рук вдячних поляків. Адже ми їм несли сонце нового дня. В кінці січня наша частина форсувала Одер. Шлях тепер лежав на Берлін. Та якими кровопролитними були останні бої перед Перемогою. У складі 1054 полку 5-ї Ударної армії 1-го Білоруського фронту з 16 квітня по 2 травня 1945-го ми подолали з боями 70-кілометрову відстань від Кюстрінського плацдарму до Берліна. Кожен метр давався з великими втратами товаришів по зброї. Із 57 бійців і командирів нашої роти Перемогу зустріли тільки четверо. 2 травня нашій радості не було меж - над імперською канцелярією, гестапо, Брандербурзькими ворітьми, рейхстагом переможно майоріли наші червоні прапори. На стінах останнього ми з товаришами залишили і свій підпис: "Ми - з Житомира!”.
Станіслав ГРЕЧКІВСЬКИЙ,
м. Андрушівка
Кожен будинок, як і кожна людина, має власну історію. А, може, в нього є ще й душа - не жива, звичайно, а уявна. Приміщення нашої старої школи колись належало батькам великого українського поета радянської доби М. Т. Рильського. У ньому в різні роки жив і творив Максим Тадейович. Від часу, коли там розмістили школу, спливло не одне десятиліття. В ній пройшли тисячі неповторних шкільних уроків, звідси пролягли в майбутнє незліченні дороги сільських випускників. Постаріла школа і залишили її напризволяще. Душа її сьогодні роздерта, спаплюжена і спалена руками невігласів, для яких не існує нічого святого, хто заради свого - "мені знадобиться” - трощить і нищить історичну пам’ятку. Такі забувають, що у людини, яка не пам’ятає свого минулого, немає майбутнього. Щоб зберегти пам’ять про стару школу, давайте проведемо останню, уявну екскурсію її класами. Місцеві жителі і ті, хто проїжджав мимо, захоплювались неповторністю та красою споруди - це був найкращий будинок у нашому селі. Сьогодні всі жахаються того, що в минулому гордо звалось школою, яка була центром освіти для дітей з навколишніх сіл - Бровок Перших, Ярешок, Грушок, Городищ, Василівки. Колись величні, дбайливо пофарбовані сходи в світлі ранкового сонця ніби піднімались увись, робились вищими, ведучи учнів до вершини знань.. Сьогодні, завалена уламками битої цегли та пляшок, школа ще пам’ятає, як несміло ступали її східцями маленькі ніжки першачків, як у дворі проводилися загальношкільні лінійки, як фотографувалися на пам’ять випускники. Колись гостинно відчинені вхідні двері тепер риплять на вітрах, наче у фільмі жахів. І, здається, що це не скрегіт металу, а стогін душі кожного, кому це все не байдуже. Відразу за вхідними дверима перед нами постає центральний коридор, у якому проводились прекрасні вечори, загальношкільні лінійки, виставки. Зараз у ньому залишені сліди людської дикості, жорстокості та варварства, а білосніжні стіни класів стали стендами людської вульгарності та недалекості. За стінами школи - залишки колись чудового парку, в якому, як надійні охоронці, стоять столітні дуби-велетні. Щезають вони, вирізають їх, вивозять. Куди? Кому? - невідомо. Старіє шкільний сад. Тільки навесні він зацвітає, як колись. Але не встигають достигати плоди - струшують їх ще зеленими - кому на що потрібно. Кожного року з острахом (щоб уціліти) чекають новорічних свят кілька ялинок, які залишилися з тієї сотні, що їх насаджували випускники. Стара школа розвалюється потихеньку, допомагають їй в цьому люди, які шукають скарби. Можливо, хтось знайшов. Щасливішим став? Недавно селом прокотилася звістка - школу хочуть купити й розібрати на будматеріали. Цікаво, совість можна продати-купити? А душу? Нас правильно навчили, що все починається з малого: із зернинки - хліб, з промінчика - зоря... Так і держава починається саме тут: з нашого будинку, з нашої школи, з нашого села. Що ж ми залишимо після себе? Якою залишиться після нас історія, котру ми не вміємо і не хочемо берегти?!
Катерина Дзівалтовська,
с. Бровки Перші
Історія нашої газети надзвичайно цікава. На жаль, не збереглися її перші примірники. А називалася вона - «Соціалістичний комбінат». В редакції є копія районної газети за 22 червня 1937 року, але це вже був «Соціалістичний шлях». Виходила газета на двох сторінках тиражем 3100 примірників. Редактором був Д. Дінерштейн.
Після звільнення району від німецько-фашистських загарбників вже у березні 1944 року знову почала виходити районна газета. Спочатку її редактором був С. Матвійчук, пізніше - В. Д. Полянський. Тираж - 400 примірників, але вже в серпні він зріс до 1500 примірників. В газеті за 19 квітня 1944 року Ганна Тимофіївна Момотенко, колишній наш активний дописувач, друкує замітку «Працюють по-фронтовому». Постійно публікуються повідомлення «Від Радянського Інформбюро». Читаємо інформації про змагання між колгоспами про виконання плану хлібозаготівлі, а було в районі 47 колективних господарств. З листопада 1944 по серпень 1948 року районку очолює редактор Степан Архипович Волуйко. Газета була зі своїми читачами і в тривожні, і в радісні часи. На її сторінках яскраво відображалися практично всі події, якими вимережений літопис району. Всі ми з Вами: і працівники, і дописувачі, й читачі районної газети - виросли разом з нею, дізнаючись з її сторінок про найважливіші події в житті рідного краю, про невтомних і працьовитих, талановитих земляків. Із 1949 по 1954 рік редактором районної газети був І. О. Фещенко. На той час її тираж складав 2500 примірників. У січні 1955 року редактором призначили Миколу Івановича Рудича, який очолював видання до 1959 року. У 1958 році тираж газети зріс до 3000 примірників. Виходила вона тричі на тиждень на чотирьох сторінках. В редакції працювало 8 творчих працівників, крім бухгалтера та кур’єр-прибиральниці. 17 березня 1959 року за рекомендацією відділу пропаганди та агітації райкому КПУ на роботу в редакцію призначено Іващенка Миколу Марковича, який через рік вже працював зав. сільгоспвідділом редакції. 1961 рік - газета виходить у вівторок, четвер та суботу накладом 4235 примірників. На сторінках видання читаємо статтю Лоханського Йосипа Володимировича «Про комсомольців 30-х років», Іващенко Микола Маркович пише матеріали під рубриками «Командировка за проханням читачів», «Село зустрічає гостей», «Партійне життя», а також нариси. В лютому 1962 року Іващенко М. М. - заступник редактора. В районній газеті вже працює Андьонова (Мар’янчик) Таміла Григорівна. Ці високоповажні й авторитетні журналісти стали пізніше редакторами нашої районки. У зв’язку з ліквідацією району 25 червня 1962 року газету також було ліквідовано та звільнено з роботи всіх працівників редакції. І лише у 1965 році, 20 березня, коли знову було створено Андрушівський район як адміністративну одиницю, відновлює свою роботу районна газета, її редактором призначають Дмитришина Анатолія Захаровича. З цього ж дня наказом по редакції на роботу приймають Вальчук Євгенію Дмитрівну, Андьонову Тамілу Григорівну, Юзву Олександра Дмитровича, Синицю Людмилу Степанівну, Юзву Антоніну Антонівну. Пізніше - Кубицького Івана Івановича, Редчиця Валентина Пилиповича, Козерод Емілію Терентіївну, Кузьмича Володимира Івановича, Писанського Валентина Степановиича та заступником редактора - Рудича Миколу Івановича. Газета стала називатися «Шлях до комунізму». 1 квітня 1966 року на роботу в редакцію районки прийшла Наконечна (Лук’янчук) Лідія Омелянівна. Більш як за 40 років журналістської творчості ця добра, мудра, виважена й поміркована жінка стала улюбленим автором багатьох читачів нашої районної газети. Згідно рішення бюро Житомирського обкому Комуністичної партії України від 26.05.1969 р. Дмитришина Анатолія Захаровича переведено на роботу в Житомирський обком Комуністичної партії України, а редактором районної газети «Шлях до комунізму» затверджено Андьонову Тамілу Григорівну. До речі, за 80 років редакцію нашої районної газети очолювали лише дві жінки - Таміла Григорівна Андьонова та Марія Генріхівна Олексюк. З 1 вересня 1967 року нелегкий журналістський шлях в редакції нашої районної газети розпочинав Шинкарук Борис Федорович. На той час редакція живе повнокровним життям. Між відділами організовують соціалістичні змагання за краще виконання тижневих редакційних планів, за високу якість і злободенність видрукуваних матеріалів, переможцям видаються премії. 18 червня 1973 року Тамілу Григорівну Андьонову обрали секретарем Андрушівського райкому партії, з 4 липня редактором став досвідчений і мудрий чоловік, талановитий журналіст Іващенко Микола Маркович. Слід віддати належне всім працівникам редакції, більшість з яких присутні на нашому святі, за їх високе почуття відповідальності, активну і принципову громадянську позицію. З 6 вересня 1976 року на посаду редактора районної газети призначено Мотузюка Миколу Климовича. Редактором він був 23 роки. Саме він у 1980 році після першого надісланого в редакцію фейлетону запросив на роботу в газету Валентину Остапівну Василюк. Йому довелося не лише приймати нагороди за самовіддану працю, а й виконувати складну роботу з реорганізації районки. У 1991 році, враховуючи нову суспільно-політичну та соціально-економічну обстановку, що склалася в країні, у зв’язку з перебудовою, формуванням багатопартійності, подальшим розвитком демократизації та гласності назва газети втратила свою актуальність. І вже з січня 1991 року видання було перейменовано на «Новини Андрушівщини». 26 лютого 1999 року на посаду головного редактора призначили Махінчука Віктора Миколайовича, який у жовтні цього ж року прийняв на роботу Ольгу Анатоліївну Мельник. Разом з колективом йому довелося не лише вчитися самостійно заробляти на друк видання і зарплату, утримання приміщення, а й скорочуючи штат працівників, виготовляти газету на власному комп’ютерному обладнанні. Першим самотужки освоїв нову техніку - навчився набирати і верстати газету, кореспондент, а згодом зав. відділом редакції Віктор Миколайович Антонюк. З вересня 2005 року головним редактором районної газети «Новини Андрушівщини» призначено Олексюк Марію Генріхівну. Сьогодні колектив редакції живе повнокровним життям - газета виходить щоп’ятниці на восьми сторінках. Підготовлені працівниками матеріали та фото, а також дописи наших позаштатних авторів верстаються та вичитуються в комп’ютерному центрі редакції. Всі творчі працівники забезпечені комп’ютерною технікою та фотокамерами.
Евгения Брижук все еще надеется отыскать еврейскую девочку, которую в годы Отечественной войны пряталиее родители...
«Столько времени прошло, а я все не могу забыть то, что произошло в 1941 году. Однажды поздно вечером (было лето), в дом постучали. Отец открыл, потому что это были две дочери дяди Мошка, портного из городка Червоного, Андрушевского района. Младшую, Цилю, я знала. Старшая говорит: «Дядя Корней, наш папа как шел из дома, просил разрешения спрятать у вас Цилю от фашистов. Он очень надеялся, что вы не откажете». Самого дядю Мошка, как рассказала дочь, немцы запрягли в бочку, и заставили возить на ток воду. Потом куда-то забрали, назад он так и не пришел. Мои родители знали дядю Мошка еще с голодных 20-х. Тогда он по нашей деревне Скаковка ходил и обшивал людей, ведь страшный голод погнал его из Червоного, где у него осталась жена Голда, сын и трое дочерей. Бывало, идя домой, заходил к нам и говорил: «Корнеиха, дайте буханочку хлеба. Дома голодные дети». Отец оставил Цилю у нас, а старшая сестра пошла дальше. Мать их спряталась в Червоном на чердаке «дяде Ивана», как говорили девочки. Они очень переживали, что там страшно жарко, и она, бедная, задыхается. Циля очень боялась. При каждом шорохе, или как собака залает, Циля бросалась под широкую кровать, и долго оттуда не вылезала. Однажды в дом зашел соседский парень Петр, а Циля еще не успела скрыться. Он нам и рассказал страшную весть, что за Бердичевом немцы бьют евреев. С тех пор Циля совсем потеряла покой, кричала по ночам, звала маму, и каждое утро, боясь за нее, собиралась из дома. Мой отец знал, какая судьба ждет ребенка, и не пускал ее. Но она все равно не осталась. Уже была осень, мама дала ей одежду, и я повела Цилю в Червоное. Дошли до совхоза «Красный ток» и стали прощаться. Она так просила меня пойти с ней, но я боялась. Сняла с себя белый перкалевый платок и повязала ей, чтобы не было видно ее чёрных кудрявых волос. Уже 65 лет, как мы победили фашизм, а я все вспоминаю ту девочку и ее родню. Очень хочется знать об их дальнейшей судьбе. Может, кто в Червоном или в Бердичеве помнит их...»
Ось і пролетіло 40 років від дня, коли ми відзначали столітній ювілей школи. Багато змінилося за цей час в історії школи, про що буде йти мова на святі 140-річчя школи. А я хочу розповісти про перші дні навчання в школі після визволення Андрушівки від німецько-фашистських загарбників. Переглядаючи свої архіви, а натрапив на газету «Фронтовые иллюстрации», в якій вміщено на 2-х сторінках фотографії про Андрушівку в перші дні після визволення. Знімки, зроблені відомим фронтовим фотокореспондентом, старшим лейтенантом А. Шайхетом, розповідають про те, що воїни доблесної Червоної Армії і партизани врятували від підриву заміновану німцями середню школу № 1, цукровий завод, МТС (машино-тракторну станцію). «Партизаны пришли вовремя» - під цим заголовком розміщені, крім вище згаданих, фото підпільників-партизан і окремо фото Ольги Мехеди. Під усіма фотографіями пояснюючі підписи (читай під фото школи). А ще в моєму архіві зберігається лист ветерана Великої Вітчизняної війни, визволителя Андрушівки Соколова П. А., надісланий до музею школи в 1975 р. 30 років зберігав Соколов П. А. статтю з армійської газети «За честь Родины» про Андрушівську середню школу № 1, написану кореспондентом, капітаном А. Верхолєтовим. Стаття називається «В школе-десятилетке» під рубрикою «На земле, которую ты освободил». Ця стаття, на моє переконання, має величезне значення для патріотичного виховання молоді, її ставлення до навчання, для усвідомлення школярами причин Перемоги їх дідів і прадідів у Великій Вітчизняній війні. Нижче друкується вона мовою оригіналу без скорочення. Вчителям та класним керівникам раджу використати її у виховній роботі.
Йосип Лоханський,
директор Андрушівської середньої школи (1975-1989 рр.), історик-краєзнавець
1225 трагічних днів і ночей України
Найстрашніша й найкровопролитніша в історії людства війна, розв’язана німецько-фашистськими загарбниками проти Радянського Союзу, тривала 1418 днів і ночей і забрала понад 27 мільйонів радянських людей.
Україна була ареною жорстоких кровопролитних боїв, в ході яких воїнами Червоної Армії і народними месниками за 1225 днів було розгромлено десятки добірних з’єднань вермахту і армій союзних гітлерівській Німеччині держав. Уже в ході трагічного першого періоду Великої Вітчизняної війни (22.06.1941-18.11.1942 рр.) на території України відбулися такі великомасштабні стратегічні оборонні операції як Львівсько-Чернівецька, Київська, Донбасько-Ростовська, Керченсько-Феодосійська та Воронезько-Ворошиловградська, а також фронтові операції: оборона Одеси, Кримська оборонна, оборона Севастополя, Керченська оборонна та Харківська битва. У стратегічних та оборонних операціях першого періоду війни, які були пов’язані з Україною, Червона Армія понесла великі безповоротні і санітарні втрати - 2513242 чоловіки. Найбільших втрат зазнали наші війська під час Київської стратегічної оборонної операції (7 липня-26 вересня 1941 р.) - 700544 чоловіки. Як стверджують окремі історики, ці жертви вплинули пізніше на загальний хід подій на німецько-радянському фронті. Опір Червоної Армії в липні-вересні 1941 р. на підступах до Києва загальмував німецький план «блискавичної» війни. Німецький генерал Бутлар відзначав, що «затримка під Києвом привела до того, що німці втратили кілька тижнів для підготовки і проведення наступу на Москву. Що, очевидно, сприяло його провалу». Під час другого періоду війни (19.11.1942 р.-31.12.1943 р.) на теренах України відбулось 11 стратегічних і фронтових операцій. Битва за Дніпро і форсування його з ходу на багатьох ділянках та відчайдушний опір ворога у цих боях обумовили найбільш великі за всю війну середньодобові втрати наших військ - 27300 чоловік за добу. Протягом другого періоду війни у стратегічних та фронтових операціях, проведених на Україні, безповоротні та санітарні втрати становили 2313358 чоловік. Такою була "плата” за визволення лівобережної України і Києва. Третій період війни (1.01.1944 р.-9.05.1945 р.). На території України відбулось 5 стратегічних і 2 фронтові операції. За цей час радянські війська втратили 1790060 бійців і офіцерів. Під час Житомирсько-Бердичівської наступальної операції (24.12.1943 р.-14.01.1944 р.) було визволено наш район і Житомирську область доблесними військами 1-го Українського фронту під командуванням генерала армії М. Ф. Ватутіна. 9 січня 1944 р. командний пункт штабу 1-го Українського фронту передислокувався зі Святошино в Андрушівку, де штабом фронту за участю маршала Радянського Союзу Г. К. Жукова розроблялись плани операцій з визволення західних областей України… Під час Східно-Карпатської стратегічної операції (8 вересня - 28 жовтня 1944 р.) Україна остаточно була визволена від німецько-фашистських загарбників військами 4-го Українського фронту під командуванням генерала армії І. Є. Петрова та 1-го Українського фронту - командуючий Маршал Радянського Союзу І. С. Конєв. 26 жовтня 1944 р. військові частини і з’єднання 4-го Українського фронту визволили Мукачево, а 28 жовтня - Ужгород. В боях за Мукачево і Ужгород тисячі офіцерів, сержантів і солдат, які проявили мужність та героїзм, були нагороджені орденами і медалями, а 30 з них удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу. 28 жовтня українських народ відзначає як День визволення України від німецько-фашистських загарбників. В Ужгороді радо зустрічали Червону Армію. На вулицях замайоріли червоні прапори, вітальні лозунги. Жителі міст та сіл, у святковому одязі, пригощали солдатів та офіцерів виноградом, фруктами, вином, дарували їм квіти, щиро дякували за своє визволення. На сторінках газети «Правда» повідомлялось: «Светлый праздник сегодня в Советской Украине - полностью освобождена ее земля от немецко-фашистских захватчиков. Праздник украинского народа - это праздник всей нашей страны». В той день Москва салютувала військам фронту 20 артилерійськими залпами із 224 гармат. За час третього періоду війни Червона Армія повністю вигнала німецько-фашистських загарбників за кордони Радянського Союзу, визволила ряд країн Центральної та Південно-Східної Європи і завершила розгром гітлерівських армій. Фашистська Німеччина капітулювала. Ми, ветерани тієї війни і трудівники тилу, надіялись тоді, 67 років тому, що нашою кров’ю і потом скроплена матінка-земля, відбудовані нами міста і села, фабрики і заводи будуть належати і служити нашим дітям та внукам. Та, на жаль, сьогодні вони дістались "новим українцям”. Боляче нам, ветеранам, що рясно скроплену нашою кров’ю землю через розпаювання намагаються відібрати у народу. Землю-матір не смійте продавати! Ветерани війни і праці категорично проти.
Йосип ЛОХАНСЬКИЙ,
інвалід війни І групи, ветеран війни і праці, історик-краєзнавець