Шістдесят років тому, 9 січня 1944 року, командний пункт штабу Першого Українського фронту перемістився із Святошино, під Києвом, в Андрушівку. Війська цього фронту, яким командував генерал армії М, Ф. Ватутін, після закінчення Житомирсько-Бердичівської наступальної операції, продовжували бої на Рівне-Луцькому напрямку на Заході. Лівим крилом завершували розгром оточеного під Корсунь-Шевченківським німецького угруповання військ та здійснювали наступальні дії в напрямку Умані й Вінниці.
На командному пункті штабу Першого Українського фронту перебував заступник Верховного Головнокомандувача Маршал Радянського Союзу Г.К. Жуков. Штаб розміщався на Красній Гірці (правий високий берег річки Гуйви), в приміщеннях лікарні. Тут визначними полководцями Великої Вітчизняної війни розроблялись плани нових ударів по ворогові з рубежа Торговець-Шепетівка-Любар в загальному наступі на Чернівці.
Про спільні дії 1-го і 2-го Українських фронтів по розгрому Корсунь -Шевченківського угруповання військ ворога відомо усім. Про гуманні наміри радянського командування щодо збереження життя тисячам солдатів й офіцерів, військ , що вели тут бої, свідчать документи тих днів. Ультиматум, розроблений в штабі Другого Українського фронту, яким командував генерал армії І. С. Конєв, було переправлено на підпис до штабу Першого Українського фронту, де на той час перебував Г. К. Жуков.
Для доставки тексту ультиматуму полковник Артеменко терміново вилетів в Андрушівку до Жукова і Ватутіна, з двома текстами (німецьким і російським). Літак ПО-2 у супроводі Двох винищувачів без особливих пригод приземлився в Андрушівці. Як розповідають очевидці, штабні літаки ПО-2 мали аеродром біля с. Гальчин, але часто сідали прямо на лід водоймища біля цукрозаводу, ближче до Красної Гірки.
В ультиматумі було, зокрема, сказано:«...Кільце оточення дедалі більше стискається. Ваша надія на врятування даремна. Дивізії, котрі поспішали вам на виручку, розбиті. Провалилися й спроби допомогти боєприпасами та пальним за допомогою транспортних літаків. Лише за два дні у лютому збито понад сто «юнкерсів». Як командир оточених частин ви відмінно розумієте, що немає реальних можливостей прорвати кільце. Опір лише призведе до нових величезних втрат німецьких солдатів і офіцерів...» Ультиматум було доставлено в штаб ворожих військ групи генерала Штеммермана...
9 лютого, у призначений час, відповіді не надійшло. Гуманні пропозиції нашого командування було відхилено. Як стало відомо потім, командуючий Корсунь-Шевченківським угрупованням німців Штеммерман зв'язався із фельдмаршалом Манштейном, який командував групою військ«Південь», а той - з Гітлером, котрий, пообіцявши допомогу, наказав на ультиматум не відповідати. Надто дорогою ціною заплатили фашисти за відмову капітулювати. Серед тисяч вбитих на корсуньських полях солдатів та офіцерів вермахту був знайдений і труп Штеммермана.
В останній день лютого 1944-го високосного року М. Ф. Ватутін виїхав у війська фронту. Ось як розповідає про це Маршал Жуков:
«Днем 28 лютого, знаходячись у штабі фронту, я зайшов до М. Ф. Ватутіна, щоб ще раз обговорити з ним питання майбутньої операції (Чернівецької).Після двогодинної спільної роботи він мені сказав:
- Я хотів би з'їздити в 60-ту і 13-ту армії, щоб перевірити, як там вирішуються питання взаємодії з авіацією й чи буде підготовлено матеріально-технічне забезпечення до початку операції.
Я радив йому, - пише Маршал Жуков, - послати своїх заступників, а самому зайнятись розглядом рішень всіх командармів, ще раз перевірити взаємодію з авіацією і облаштуванням фронтового тилу. Микола Федорович настоював на своїй поїздці, посилаючись на те, що давно не був у 60-ій і 13-й арміях. Накінець я погодився, маючи намір особисто зайнятись штабом фронту, управлінням тилу та командуючими родами військ.
На жаль, сталась біда. 29 лютого мені зателефонували з польового аеродрому і доповіли, що туди привезли важко пораненого командуючого фронтом М. Ф. Ватутіна...
„Він був тяжко поранений бандерівцями біля с. Милятин Острозького району на Рівненщині. Його було доставлено у Рівне, а потім - у Київ. Та врятувати визначного полководця не вдалось навіть медичним світилам.
15 квітня 1944 року перестало битися благородне серце воїна. Його поховано в Києві. Москва двадцятьма артилерійськими залпами віддала останню військову шану вірному сину Вітчизни, талановитому полководцю.
Лише рівнечани не знайшли слів, щоб вибачитись за дії бандерівських ватажків, жодним словом не згадали в історії міст й сіл Рівненської області свого визволителя від німецько-фашистських загарбників та їх прихвостнів. У м. Андрушівка ім'я М. Ф. Ватутіна носить вулиця на Красній Гірці, звідкіля він вирушив в останню путь 29 лютого 1944 Року.
Йосип Лоханський,
краєзнавець,
м. Андрушівка.
На території міста Андрушівка та Андрушівського району працюють наступні оператори мобільного зв'язку.
andrushivka-video.pp.ua
Працівниками Житомирської філії ВАТ “Укртелеком” у м. Андрушівка введено в експлуатацію сільсько-приміський вузол (СПВ). У відкритті взяли участь голова райдержадміністрації М.Олещенко, представники обласної філії ВАТ “Укртелеком”, колектив центру електрозв’язку №1 та представники провідних ЗМІ області. Введення СПВ на базі вітчизняного обладнання типу “ЄС-11” виробництва Харківського приладобудівного заводу “Моноліт” значно покращить якість електрозв’язку і в майбутньому дозволить розширити ємність телефонної мережі району. Нині ведуться роботи з переключення існуючих АТС до нового реконструйованого сільсько-приміського вузла. Андрушівка - другий райцентр в області, який відтепер має найсучасніше обладнання сільсько-приміського вузла.
26 грудня 2003 року відбудеться урочисте відкриття сільсько-приміського вузла у м. Андрушівка Житомирської області. У відкритті візьмуть участь представники обласної філії ВАТ “Укртелеком”, райдержадміністрації та мас-медіа.
andrushivka.narod.ru
Історія землі, на якій ми живемо, сягає сивої давнини, початки її згубились десь у глибині тисячоліть. Про це говорять самі назви: Старосілля, Стара Котельня. Підтвердженням цього є старі крем’яні рубила і наконечники до списів та стріл, які є в колекції мого батька. Тримаючи їх у руках, я намагаюсь уявити того далекого-предалекого мого предка, що жив на цій землі сотні, а, можливо, й тисячі років тому. В такі часи мені здається, що і через тисячоліття я відчуваю тепло його рук, яке зберіг цей камінь. І тоді у мене виникають питання: «За яких умов зламався кінчик у наконечнику? Можливо, у двобої з ворогом, чи звіриною? І хто вийшов переможцем?». А як легко і навіть приємно тримати в руках рубило. Здається, що воно є продовженням твоєї руки. Хоча на перший погляд - кусок каменю і все. Більшість з нас пройде повз нього - навіть і не гляне. І ось я вирішив підняти цей камінь і через нього поглянути на далеке і близьке минуле землі, на якій я народився, дізнатися, що ховається за старовинними назвами окремих територій, місць, вулиць. На крилах стародавніх переказів, легенд і просто цікавих свідчень, які мені вдалося почути від жителів нашого села, поєднуючи це все із сьогоденням, заповнюючи «білі плями» своїми здогадками і домислами, я порину в далеке-далеке минуле нашого краю... Спершу на цій території мільйони років тому було море, а, можливо, й океан. В цьому я впевнений, бо сам був присутній при тому, коли на городі, який знаходиться на високому березі Гуйви, батько викопав камінь з відбитком панцира молюска. І я тримав його в руках. Мені важко уявити, до якої давнини я торкнувся рукою... І лише потім, мільйони років потому, з’явилася твердь земна. І я зрозумів, що людське життя і взагалі життя є не більше, ніж свіжим мохом на предвічнім камені геологічних формацій землі, а самі простори нинішніх суходолів - явище порівняно дуже недавнє. Старосілля - село, що розкинулося на правому (північному) березі Гуйви. Сама назва говорить про те, що з давніх-давен тут селилися люди. Це доводять вироби з кременю, знайдені на території села. По характеру цих знахідок - це не просто камінь, а камінь, оброблений людською рукою, в т. ч. мікроліт - можна зробити висновок про те, що на цій території люди жили вже в епоху мезоліту - 10-11 тисяч років тому (ІХ-УПІ ст. до н.е.). Мезоліт характеризується тим, що остаточно відступив льодовик, змінився рослинний і тваринний світ і встановилися умови, близькі до сучасних. Відбулися зміни і в господарстві: людина винайшла лук та стріли - відповідно змінився і характер крем’яних знарядь: їх робили дуже дрібними - «мікролітами» - наконечники списів, стріл, гарпунів. Чому село розташоване лише на правому (північному) березі Гуйви, адже лівий (південний) нічим не відрізняється? Вчені вважають, що прабатьківщиною слов’ян є лісова і лісостепова смуга. На південь від цієї зони, у степову зону, людність вклинювалася лише островами. Заселення південних земель не мало постійного характеру, а змінювалось залежно від зовнішніх обставин: якщо степи були вільні від степових орд, коли ж напір степовиків ставав нагальнішим, населення відступало на північ. На мою думку, річка Гуйва була тим природнім бар’єром, який в нашій місцевості ділив північ і південь, ліс і степ. Дійсно, декілька кілометрів на північ від Гуйви починаються ліси, а території по південному березі річки ще й досі називаються Степом. Стара Котельня. Це одне з найзагадковіших питань, над яким я хоч трохи спробую підняти завісу, адже Котельня належить до числа найдавніших населених пунктів України. Під назвами Котельний, Котельниця, Котельня місто дев’ять разів згадується у літописах 1143-1169 років. У Київському літописі під 1143 р. описана велика буря, від якої постраждав град Котельнич: «У той же рік була така велика буря, якої ото не було ніколи. Навколо города Котельниці рознесла і доми, і майно, і комори, і хліб із стодол. А спроста сказати - наче рать узяла і не зосталося в коморах нічого. А деякі знаходили лати в болоті, занесені бурею». Котельниця згадується в літописі і в 1147 році, як володіння київського князя Святослава Володимировича. 1159 року згадується Котельниця в зв’язку з грабунком половців, 1162 року Котельниця згадується як місце, де з’єднались до походу війська галицького князя Мстислава і київського Рюрика Ростиславовича.
Котельня також згадується у „Літописі Павла Граб’янки»: року 1160 ... Мова йде про бої польського війська в союзі з татарами проти козацьких військ під проводом Юрія Хмельницького і російських військ під командуванням Шереметьєва в районі Чуднова і Слободищ: „А ще за кілька тижнів і хліб вийшов (у війська Шереметьєва), оскільки він, виходячи з Котельні, наказав знищити усі кінські та людські запаси, собі на шкоду». Є згадка про Котельню і в „Літописі Самійла Величка». „1655 рік, татари почали пустошити Поділля. Отож, запобігаючи цьому лиху, Хмельницький зараз-таки направив доброго вояка, браславського полковника Богуна з десятьма тисячами свіжого доброго козацького війська проти татарських загонів, що пороз’їжджалися по Україні збирати ясир... Ці загони поверталися поодинці зі своїми здобичами й користями від Чуднова, Котельні, Кодні, Корнина та інших дальших тамтешніх місць ... Вони несподівано потрапили в Богунові сіті». На території сучасного села люди жили ще в ІІ-УІ ст. н. е., про що свідчать виявлені залишки поселення черняхівської культури. Поблизу села й досі збереглися рештки великого давньоруського могильника, в якому розкопано п’ять курганів. Ось яку цікаву історію про той могильник, пов’язуючи її із сьогоденням, розповів мені житель нашого села Микола Йосипович Пустовіт. Колись давно, ще в 50-ті роки минулого століття, він почув її від свого товариша, з яким служив в армії в Умані. Я думаю, що той товариш був істориком і тримав в руках літопис, в якому Котельня згадується під 1162 роком як місце, де з’єдналися руські війська для походу на половців. За його словами це було так. Після чергового спустошливого набігу половців один з князів вирішив відомстити і пішов на них походом. Спершу все було ніби нічого: взяли гарну здобич, полонених і повернули додому. Але рештки степовиків об’єднались чи покликали когось на допомогу і таки догнали руську дружину. І догнали її якраз в наших місцях. Виходячи із ситуації, що склалася, руським воїнам довелося кинути здобич і стратити полонених. Самі ж вони «залягли» в очеретах, в болотах - в умовах такої місцевості степовики - не воїни. Разом з тим вони послали гінців до київського князя по допомогу. Через деякий час допомога наспіла і, об’єднавшись, наші предки завдали поразки своїм ворогам. А після бою поховали і своїх, і ворогів за власним обрядом - насипавши кургани, а, можливо, над ворогами курганів і не насипали. І всі біди, що трапляються на автотрасі на відрізку від Іванкова до Волиці, Микола Йосипович пов’язує з тим, що на цій ділянці вона проходить якраз через той давньоруський могильник. Як відгомін тих часів, у нашій сімейній колекції зберігаються залізні вістря від стріл та списів. Стара Котельня... Чому «Стара» зрозуміло. У давнину місто не раз зазнавало спустошливих нападів кочівників. Як уже згадувалось, у 1159 році місто зруйнували половці, а в 1241 році - монголо-татари. Але щоразу воно, як легендарний Фенікс, відроджувалося з попелу. І ось одного разу частина уцілілих жителів оселилась на новому місці, а частина залишилася на старому. А, можливо, поділ стався у більш пізні часи від перенаселення території, а, можливо, від якихось непорозумінь у самій громаді. Пояснити походження слова Котельнич чи Котельниця набагато важче. Хоча цілком очевидно, що коренем цього слова є «котел», а суфікси -ич-, -иць- говорять про опосередковану приналежність до чогось чи до когось. Наприклад, у словах Іванич, Іваниця ці суфікси вказують на те, що це діти Івана, у словах «пустельник», «пустельниця» вони ж указують на приналежність когось чи чогось до певної місцевості. Отож ми можемо припустити, що: 1. Назва Котельнич, Котельниця походить від своєрідного «котла», утвореного природою: чи то вигин ріки, чи нагромадження скель, чи улоговина на поверхні землі, а, можливо, поєднання цього всього разом. І це місце могло слугувати для оборони від ворогів або там можна було влаштувати пастку для звірини, а, можливо, воно служило для проведення релігійних обрядів.
Майя і Богдан Хоменки,
с. Стара Котельня.
Новини Андрушівщини
У центрі електрозв’язку №1 (м. Андрушівка) Житомирської філії ВАТ “Укртелеком” ведуться роботи із заміни морально застарілого обладнання сільсько-приміського вузла на нове цифрове типу ЕС-11. Заміна обладнання значно покращить якість електрозв’язку та дозволить розширити і перевести лінії до сільських телефонних станцій на цифрове з’єднання.
У ході підготовки до зимового періоду у Житомирській філії ВАТ “Укртелеком” завершуються роботи з будівництва котелень у цехах електрозв’язку №6 (м. Любар) та №1 (м. Андрушівка).
В київському супермаркеті "Фуршет" я бачила ваш сир, вашу "Золотаву" ТОВ "Андрушівського маслосирзаводу". І його охоче купують...
ДОНЬКИ Оксани Юріївни Матвієнко цілком щиро заявляють їй: "Ти у нас — супер-мама!" Ірині й Марині дуже подобається, що їхню матусю знають і поважають не лише в Андрушівці, а й у столиці, що про неї пишуть і розповідають журналісти, що підприємство, яким вона керує, є одним із кращих у своїй галузі в Україні. І, нарешті, що вона розуміє їхні проблеми, поділяє їхні інтереси, що вона — найкраща, найдобріша, наймиліша...
— Ну, а як же, — посміхається жінка, — це на роботі я директор, а вдома — я дружина, мати, і сім'я —це моя радість, моя сила і опора. До того ж, душею я ще молода і взаєморозуміння з доньками й чоловіком у нас чудове.
Це ж яку треба мати мужність, силу духу й широту душі, щоб звалити собі на плечі підприємство в "епоху перемін"! Бо навіть якщо порівняти зовсім недалеке минуле — 1996-1997-і й 2002-2003-і роки, то це, як мовиться, дві великі різниці. Там — суцільний бартер і постійний головний біль — куди подіти продукцію, тут — розмірене, сплановане, ефективне виробництво, авторитетна марка й високий імідж у діловому світі.
"Житомирщина" час від часу розповідає про виробничі показники ТОВ "Андрушівський маслосирзавод", тож при зустрічі з Оксаною Юріївною не хотілося говорити про цифрові показники — вони тут досить високі. Мова зайшла про її другу "сім'ю" — заводську, яка, треба сказати, чималенька — 546 трудівників (а в 2001 році було всього 95). І всім платиться зарплата, причому, досить пристойна (середня по заводу — 386 грн.), і кожному на 8 Березня, навіть чоловікам, та на Новий рік вручається подарунок. Працівники заводу отримують путівки на оздоровлення, їхні діти — на літній відпочинок. Ветерани війни — колишні заводчани не залишаються забутими, і ще кілька десятків пенсіонерів, які й не мають відношення до підприємства, отримують від нього продуктові набори в День людей похилого віку.
— Як усе це вдається, Оксано Юріївно? — запитую в директора. А вона посміхається й напівжартома відповідає:
— Усе в нас — як у нормальній сім'ї, де повинна бути турбота один про одного. А це значить, що кожен член цієї сім'ї-колективу повинен усе робити так, щоб усій родині було добре, заможно, комфортно.
Мова все ж заходить про виробництво й директор ілюструє свою беручкість справжньої господині.
— Завод приймає для переробки за добу 120 тонн молока, з них 100 тонн — від населення із трьох областей, у тому числі з восьми районів Житомирщини. А молоко сьогодні продадуть тим, кому вірять, хто розрахується за нього копійку в копійку. Отож розрахунок із здавачами щомісяця — для нас закон. В Андрушівському районі в усіх селах на молочних пунктах ми встановили холодильники, прилади для первинного визначення якості молока — і це убезпечує від втрат його.
Звичайно, спеціалістам заводу ота удача не йде до рук "самопливом". За кожним кроком — виваженість і розрахунок: чи вигідно це для підприємства, чи сприятиме його ефективній роботі?
— Ну чому ми маємо платити по 60 доларів за газ, коли покрутилися мої спеціалісти на ринку й знайшли його по 57 — 58 доларів? Або ж якщо енергетики висувають такі умови, що, по суті, ми повинні їх кредитувати. Навіщо нам такий постачальник? Ми теж знайшли іншого. Фляги, маслотару, марлю, запчастини і десятки інших матеріалів завод закуповує не там, де прийдеться, в перекупників через десяті руки, а налагоджує співпрацю напряму з виробниками.
— Оце вам і вся арифметика, — говорить директор, — копійка до копійки, в усьому має бути розрахунок, розумний ризик і відповідальність за кожну, найдрібнішу справу. Як у себе вдома, в своєму господарстві.
Кому-кому, а Оксані Юріївні про це б не знати! Після закінчення інституту молочної промисловості дипломованим спеціалістом прийшла на завод, а працювати спочатку довелося сироваром. У цеху ми з нею підходили по крутих сходинках до величезних чанів, де виготовляються одні з найпопулярніших сирів андрушівської фірмової марки "Золотава".
— Ось тут я вистояла чимало, — із невловимим сумом говорить жінка. — А потім пройшла всі сходинки зростання, тож від мене нічого не приховаєш, і запитань суто технологічних для мене не існує.
Запитання, і скоріше, самій собі, в директора виникають, коли тиск обставин, здається, просто неможливо витримати, навіть хочеться все просто кинути...
— Ви ж знаєте, — пояснює Оксана Юріївна, — у нас панує якась незнищенна традиція: хто не працює, його полають чи пожаліють. А от хто працює, так його ж дев'ятим валом накривають перевірки. Тут тобі й санстанція, і ветслужба, й екологія, й пожежники, податківці — і кінця-краю їм не видно. Та ще коли в один і той же день нагряне до тебе вся ця компанія — сил немає, хочеться піти.
Та наступного ранку збирає керівник спеціалістів, своїх найперших помічників, і каже: "Треба працювати".
І відзнаки за ту працю в її кабінеті, на окремому столі, не вміщуються. Золоті медалі й дипломи сирам "Буковинський" і "Голландський" та в номінації "Краща торгова марка України", громадський знак якості "Вища проба", міжнародна нагорода "Європейська якість", золоті медалі й дипломи сирів "Едам", "Гауда", "Мармуровий", нагороди виставок-ярмарків "Скатерть-самобранка" й "Агромаш-2003". Та є нагорода, мабуть, наймиліша серцю Оксани Юріївни. Нещодавно донька Ірина, приїхавши зі столиці, похвалилася:
— Мамочко, в київському супермаркеті "Фуршет" я бачила ваш сир, вашу "Золотаву". І знаєш, його охоче купують. Мені було так приємно!
О.Ю.Матвієнко вдячна долі за те, що для заводу вона виявилася такою вдатною. Завдяки інвестору, який повірив у його перспективу і вклав гроші, завдяки людям, відданим своїй справі, майстровитим і працьовитим. Одні тут працюють зовсім недавно, інші, як-от начальник лабораторії Ніна Григорівна Павленко, — вже 38 років. Але всіх їх об'єднує почуття спільності й взаємовідповідальності, яке народжується й виховується в мудрій родині.
Іраїда Голованова
Житомирщина