Андрушівка фото

Серед польських літераторів Правобережної України 19-го століття постать літописця нашого краю Євстахія Івановського доволі харизматична. Невтомний шукач і володар унікальних історичних документів, який зберігав у своїй надзвичайній пам'яті численні відомості про історичні події на українській землі, що відбувалися на протязі століть., працьовитий самітник, який залишив багатотомну літературну спадщину, після смерті на батьківщині до недавнього часу був зовсім забутий. Сьогодні ж, мабуть, настала пора зробити твори цього талановитого мемуариста й історичного публіциста надбанням народу України.
Євстахій Івановський, більше відомий у Російській імперії під псевдонімами Helleniusz, Eu-go Helleniusz, Eustachy Helleniusz, народився в 1813 році у селі Халаїмгородок Бердичівського повіту Київської губернії ( з1946 р. – с.Городківка Андрушівського району Житомирської області). Він був сином Дезидерія Еразма Івановського, маршалка Житомирського повіту Волинської губернії. Мати - Клара, із роду Хоєцьких, була дочкою Яна Непомуцена, в минулому посла на Чотирилітньому сеймі Речі Посполитої.1
Мальовниче село довжиною у п’ять кілометрів розкинулося на правому березі тихоплинної річки Гуйви, яка в цій місцевості була межею між Київщиною і Волинню. Садиба Івановських знаходилася на західній околиці, що й нині має назву Голиші.
З 1825 р. Євстахій Івановський навчався в Кременецькому ліцеї - елітарному навчальному закладі, що був заснований у 1805 р. завдяки старанням інспектора Віленської шкільної округи Т. Чацького і здобув славу „Волинських Афін”, де учнів виховували в польському національному дусі.
У листопаді 1830 р. у Варшаві розпочалося національно-визвольне повстання поляків проти Російської імперії, яке поширилось на Правобережну Україну. Після поразки повстання через прояви вільнодумства серед ліцеїстів за указом царя Миколи І ліцей у 1831 р. було закрито. Є. Івановський був змушений повернутися в Халаїмгородок.
Спочатку він поринув у сільськогосподарські турботи. Згодом у с.Ненадихи на Київщині організував товариство культурного життя. Але переважила цікавість до світу, який оточував допитливого хлопця. Євстахій став часто подорожувати по Україні та за кордоном. Зацікавленість історією Речі Посполитої, теренів Правобережної України, зокрема, привела до того, що він почав збирати рукописні й усні матеріали, певну інформацію одержував, спілкуючись з істориками, зокрема з Е. Руліковським. У нього накопичилась велика кількість документів, записів спогадів, розповідей, які містили характеристики, оцінки, описи, хронологічні зіставлення. Все це лягло в основу майбутніх творів.
Є. Івановський не пізнав щастя сімейного життя. У Городківці до наших днів живе
переказ про його кохання до дівчини з шляхетної родини. Євстахій плекав мрію про одруження, але виявився не єдиним, хто збирався просити руки шляхтянки. У нього виникла
гостра суперечка з суперником, під час якої майбутній літератор був викликаний на дуель. Існують дві версії того, що сталося потім. За першою - Є. Івановський не прийняв виклику, сказавши, що чоловікові за дівчину не варто втрачати життя, даного Богом. Цим він зазнав поразки і з сум’яттям в душі приїхав додому 2 . За другою - він на дуелі вбив суперника, після чого пережив нервове потрясіння, бо у своєму вчинку вбачав гріх: порушення Божої заповіді3.
Ця подія наклала помітний відбиток на долю майбутнього письменника: він
лишався самотнім усе життя. В його маєтку не проживала і не працювала жодна дівчина чи жінка. Всі роботи виконували чоловіки.
Є. Івановський був останнім з роду. Свої сили і натхнення він віддавав літературній творчості. Вона стала скарбницею його знань, роздумів, пережитих подій. У спогадах які дожили до сьогодні в пам’яті дітей та онуків односельчан - сучасників Є. Івановського, він постає „ м’яким паном”.
Переконливим прикладом його доброти була безкорислива допомога бідній сім’ї Лінчуків. Про неї знає вже четверте покоління, а ми почули розповідь з вуст Василя Дем'яновича, найстаршого за віком - 1937 року народження:
„ У 90-х роках 19-го століття від пожежі згоріло все обійстя мого діда. Не маючи змоги відбудувати його самотужки, він ходив просити людей на погоріле на ярмарок у с. Червоне, потім у своєму селі. Але грошей, що скинулись люди, було мало. Згадавши, що пан Івановський не відмовляє тим , хто звертається за допомогою, дід пішов просити... Пан сидів у кріслі відпочиваючи.
- Скажи, хлопе, чого просить твоя душа? – запитав він односельця.
Той розповів про біду, про те, що не має роду, який допоміг би відбудувати садибу, без якої залишилася сім’я .
Господар вислухав і сказав:
- Піди, серце, до лісника і скажи йому, що я велів дати тобі лісу для відбудови двору”.
Селянин безплатно одержав лісоматеріал і побудував хату та хлів.
Є. Івановський був ревним римо-католиком, проте толерантно ставився до православних. У Халаїмгородку була дерев’яна Миколаївська церква 5 класу, побудована ще в 1755 році. На прохання новоприбулого православного священика він двічі давав гроші, щоб той облаштував своє обійстя. Батюшка побудував дерев’яний дім, який простояв до 70- х років 20-го ст4. Після встановлення в селі радянської влади цей будинок став приміщенням сільської лікарні на 25 ліжок, у тому числі двокімнатного пологового відділення.
Даніель Бовуа наводить цікавий факт „незацікавленої благодійності” землевласника Є.Івановського з Шалаймгродка ( так помилково він називає Халаїмгородок). 9 червня 1886 р. Сенат Російської держави прийняв „Положення про поземельний устрій сільських чиншовиків у губерніях західних і білоруських”, яке, за задумом законодавців, мало
продовжити і поглибити реформу 1861 р. Нині історики кажуть, що це був бездарний і заплутаний документ епохи . Однак частина зваблених халаїмгородківчан пішла в Крим господарювати на незайманих землях (як їм обіцялося). Через 14 років вони повернулися в
рідне село знедоленими. Д. Бовуа підкреслює, що Є. Івановський єдиний в Україні безоплатно роздав наділи колишнім орендарям , викликавши у них вдячність та здивування сучасників.5
Початок творчої діяльності мемуариста припадає на 50- ті роки 19-го ст. Його перша книга ”Божа Матір на Ясній Горі Ченстоховській. Королева Корони Польської. Спогад паломництва , що відбулося у 1848 році”(„Matka Boska na Jasnej Gorze Czestochowskiej. Krolowa Korony Polskiej. Pamiatka z pielgrzymki odbytei w r. p. 1848”) вийшла друком у 1852 році у Парижі. І надалі свої твори письменник видавав переважно за межами Російської держави під псевдонімами. Подаємо назви його основних творів у хронологічному порядку:
„Історичні відомості про поселення базиліан в Умані”( „Wiadomosc historyczna o Zgromadzeniu Bazylianow w Humaniu”) (журна „Час”, 1857), „Народні спогади” („Wspmnienia narodowe”) ( Париж, 1861), „Бесіди про Польську Корону” ( „ Rozmowy o Polskiej Koroniе”), томи 1-2 ( Краків, 1873), „ Спогади минулих літ” („ Wspomnienia lat minionych”), томи 1-2 ( Краків, 1876), „ Нариси Польської Речі Посполитої ” („ Wizerunki Rzpltej Polskiej”), томи 1-2 ( Краків, 1891), „ Польські пам’ятки з різних часів” ( „Pamiatki polskie z roznych czasow”), томи 1-2 ( Краків, 1892), „ Спогади польських часів давніх і наступних”, („ Wspomnienia polskich czasow dawnych I pozniejszych”), томи 1-2 (Краків,1894), „ Листи, принесені вихором у Краків з України ” ( „ Listki wichrem do Krakowa z Ukrainy przyniesione”), томи 1-3 ( Краків, 1900-1903).
Літературна спадщина Є. Івановського - це нариси про відомі особистості , розповіді про події минулих років , а також сучасні авторові. Вони містять досить розгорнуті характеристики сучасників, приватні листи осіб, їхні мемуари. Нариси насичено історичними матеріалами, багато з яких сьогодні недоступні або невідомі. Цікавими є роздуми самого літератора, за якими можна пізнати його вдачу, симпатії, політичні погляди.
Сучасна оцінка їх дещо неоднозначна. Польські науковці недоліком творів вважають те, що автор спирався на застарілу історичну літературу; нова ж, що бере початок від видатного польського історика Йоахима Лелевеля (1736-1861), який уперше в польській історіографії в основу історичної періодизації поклав суспільні фактори, була Є.Івановському чужою. Серед інших недоліків вказують на хаотичну композицію нарисів мемуариста, його тенденційність, помилкові погляди на давню історію Польщі.
Проте твори Є. Івановського часто й щедро цитуються в сучасній історичній польській літературі. Не можна уявити, наприклад, „Матеріалів до історичних резиденцій” Р.Афтаназі чи „ Дивовижного життя Садика-паші” Я. Худзіковської без численних посилань на мемуариста з Халаїмгородка.
Українським читачам буде цікаво прочитати сторінки забутих книг. Особливий інтерес викликають двотомні „ Спогади минулих літ” і „ Польські пам’ятки з різних часів”. Ознайомившись з їхнім змістом, дослідник збагатиться, зокрема, новими й іноді унікальними відомостями про життя і творчість відомих майстрів художнього слова польської літератури, які проживали на Волині в 19-му ст., серед них Алойзи Фелінський, Густав Олізар, Вацлав Ржевуський, Міхал Чайковський, Юзеф Ігнаци Крашевський, Александр Гроза, Антоній Павша. З цікавістю сприймаються маловідомі факти про життя і діяльність волинських губернаторів Михайла Івановича Камбурлея і Бартолемея Гижицького, губернських предводителів дворянства Євстахія Сангушка , Граціана Ленкевича і Карла Микулича.
Хто цікавиться родоводом класика української літератури, поета М.Т.Рильського, дізнається про деяких його предків по батьківській лінії. Пращур поета в п'ятому коліні більше десяти років був генеральним губернатором Білої Церкви6. Двоє його синів, Ромуальд і Антоній, господарювали в с. Почуйки (нині – Попільнянського району Житомирської області). У 1787 році в них гостював польський король Станіслав Август Понятовський, який подорожував до Канева. Щоб зберегти в пам'яті господарів свій візит, король діамантом персня вирізав на склі дверей дату відвідин, а також свій підпис7. Син Ромуальда Рильського, теодор, прапрадід Максима Тадейовича, був очільником Сквирського повіту. Є.Івановський зауважує: „Людина гарна, з благородним обличчям, протягом десяти літ був сквирським маршалком, відомим службовцем. У колі маршалків відзначався здібностями, характером; захисник убогої шляхти, зухвалих умів підкоряти...8”
Особливістю досліджень Є. Івановського є те, що в них автор лише іноді висловлює своє ставлення до особи чи події. Зазвичай він веде розмову як сторонній оповідач, який дає можливість читачеві самому дати оцінку описаній події. І лише іноді в його статтях вибухає гнів, звучить пристрастна інвектива. Так, у нарисі „Кілька подробиць про масонські ложі” він висловлює своє негативне ставлення до цього руху. Висунувши тезу про те, що „правда стоїть на свічнику, проголошує себе з дахів, а злий, зіпсований дух складає змову”, Є.Івановський, як послідовний захисник католицької релігії, подає тенденційні роздуми про згубний вплив таємної діяльності масонів на людські душі, на найсвятіші основи релігії і вітчизни. Проте цікавить інше: автор детально подає склад великої петербурзької ложі та кожної з дванадцяти інших, залежних від неї, зокрема, й житомирської. Він характеризує кожну ложу за кількістю членів, національним складом, вказує, які посадовці входили до спілки, називає прізвища відомих діячів Російської імперії, магістра9.

У нарисі „ Кореспонденції й портрети” він з великою повагою розповідає про Алойзи Фелінського (1771- 1820) – польського поета, драматурга, перекладача, який безкорисливою працею й глибокими знаннями сприяв розвитку культури й освіти всієї Правобережної України, знайомить читачів з митцем, уже відомим поетичними творами , трагедією „Барбара Радзивіл” (яка викликала захоплення у краї і пізніше перекладена німецькою та французькою мовами), врешті, поезією „ Bo?e, co? Polsk?”, що ставала народним гімном поляків у переломні періоди їхньої історії.
Є. Івановський оповідав, що в 1813-1819 роках , коли А. Фелінський жив у с. Волосів (нині - Андрушівського району Житомирської області), куратор Віленської округи А.Чарторийський запропонував йому посаду професора в м. Вільно ( тепер- Вільнюс, Литва). Але той відмовився, щоб не покидати рідної Волині. Проте, коли в 1819 р. письменникові запропонували викладати польську літературу в Кременецькому ліцеї, він, вже маючи слабке здоров’я, не вагаючись, з ентузіазмом взявся до педагогічної праці. Ставши директором ліцею,продовжує мемуарист, він його „відродив, оживив”. Поважав працю, грунтовні знання викладачів. Впливав на формування майбутніх письменників. У Кременецькій друкарні видавалися оригінальні наукові й художні твори ліцеїстів, зокрема Кароля Сенкевича, Коженьовського ( імені не називає), Зоріана Ходаковського.Побачивши подвижницьку діяльність директора, жителі Кременця зробили матеріальні пожертви для підняття освіти10.
У 1820 році А. Фелінський передчасно помер у результаті апоплексичного удару.
„ Раптова смерть Фелінського до сліз схвилювала волинських громадян, викладачів та учнів. Мало хто був оплаканий так щиро... Хоч раніше він за учительською професією не
працював, проте випередив багатьох попередників і наступників, хоч ті протягом усього
життя були віддані тому покликанню» ,- пише Є. Івановський11.
Високу оцінку діяльності й сердечну приязнь знаходимо у розповіді про Александра Грозу (1807-1875) – польського письменника, яскравого представника „української школи” в польській літературі. Є. Івановський відзначав, що цінує й поважає А. Грозу як письменника, який працював з невичерпним ентузіазмом, допомагав початківцям, радів плодам своїх самопожертв, нічого не шкодував для громадських справ, як надзвичайно добру й лагідну людину. Щира дружба з ним була особливою особливою сторінкою життя літератора з Халаїмгородка. З 1870 р., коли 63- літній А. Г роза приїхав у село, вони мешкали під одним дахом.
Додамо , що письменник уже був відомий своїм інтересом до історичного минулого українського народу , особливо до селянських повстань 18-го ст., українського фольклору. Українська дійсність знайшла відображення в його творах „ Пан Канівський староста” (1836), „ Сорока” ( 1838), „ Перша покута Залізняка” ( 1843), „ Про вмерлі душі” (1848), „Мартин” ( 1849), „ Пан Григір”, „ Нежданий гість” ( обидва 1855), „Заклад” ( 1860), „ Смецинський” ( 1855- 1860), „Гриць” (1858).
Наприкінці 50-х років А. Гроза працював учителем у Бердичеві, потім у Житомирі. Разом з К. Качковським, Е. Галлі, А Коженьовським, Л. Липинським, Ф. Новицьким організував польське Житомирське книжково- видавниче товариство. Після ліквідації товариства, зазнавши переслідувань з боку властей, він давав приватні уроки польської мови й літератури в Житомирі.
Є. Івановський наголошує на активній діяльності А. Грози по організації видавництва в Житомирі, його прагненні зробити книги якомога дешевшими, щоб їх було читано бідними. Розкриває особисті душевні якості, доброту, благородство, велику працездатність письменника „до останнього життєвого подиху”.
За останні п’ять років свого життя, що пройшли в Халаїмгородку, А. Гроза намагався встигнути зробити якнайбільше. В 1873 р. видав драму в двох частинах „ Твардовський”, писав спогади про своє дитинство, почав друкувати збірку „ Щоденник”, перед самою смертю закінчив драму „ Марфа, посадниця у Великому Новгороді”. Маючи чуйне серце, переймався долею сільських сиріт12.
3 листопада 1875 року письменника не стало. Є. Івановський висловив скорботу і невимовний жаль за другом у другому томі „ Спогадів минулих літ”, там же розмістив цікаві уривки з мемуарів А. К. Грози для „ збереження приємних спогадів про нього”.
Іноді мемуарист не приховує свого замилування зображуваною особистістю. Розповідаючи про овручанина Антонія Павла Павшу ( 1793 - після 1863), він захоплюється безкорисливістю, мудрістю, душевним спокоєм людини, яка змогла мужньо витримати переміну долі й залишитися благородною й активною в суспільному житті. У 20-х роках 19-го ст. А. Павша займав посаду депутата головного суду Житомира. У 1831 р. організував масове збройне повстання в Овруцькому повіті, був засуджений на каторжні роботи, висланий до Сибіру, де 25 років мужньо переносив злигодні життя, викликавши цим повагу у товаришів13. Письменник вводить у свій нарис мемуари повстанця, у яких знаходимо факти щодо суспільного життя Волині початку !9 –го ст.
У деяких творах Євстахія Дезидерійовича проявляється його ставлення до історичних подій , суспільних явищ, громадянська позиція.
Автор прихильно ставився до земляків, які підтримали польське повстання. Ведучи розповідь про демонстрацію 1861 р. в Бердичеві ( свідком якої був ), викликану намаганням влади закрити католицький храм, він наголошує на патріотизмі Владислава Падлевського, Пелеховського (імені не називає), Марцелія Тишкевича14, які були на чолі демонстрантів. На повну силу проявляється вміння публіциста схвилювати читача. Євстахій Дезидерійович зворушливо подає відчай прихожан у бердичівському костьолі кармелітів, де проходило богослужіння. За наказом начальника поліції Кафтерєва озброєні солдати оточтли храм і безперестанку били в барабани. Прихожани стали посеред костьола на коліна і схвтльовано вперше заспівали пісню „Bo?e, co? Polsk?”. „Народна польська пісня,- продовжує він,- проспівана в бердичівському костьолі, справила невимовне враження, від розділу краю то був перший такий сміливий відкритий польський виступ”15.
Є.Івановський, ведучи старосвітський спосіб життя, в кінці 19-го століття був чи не „останнім із могікан” серед польських митців Волині й Київщини, який картав своїх сучасників за те, що вони забули старі шляхетські звичаї і традиції. Унарисі „Дубнівські контракти в 1776 році”, захоплюючись багатством Волинського краю, винятково землеробського, мало зайнятого промисловістю і ще менше торгівлею, він із сумом констатує, що великі прибутки польських панів призвели до падіння їх моралі, гідності, звичаїв. Дубнівські контракти, де здійснювалися обороти в мільйони злотих, називає дзеркалом зіпсованості, марнотратства, зради і нечесності.
Твори Є. Івановського – це безцінний скарб фактів , знань і подробиць з історії Правобережної України. Педантична схильність мемуариста до деталей, здатність виразно передати своєрідність і колорит епохи - найбільш відмінна риса усієї творчості халаїмгородського літератора.
Проникливу характеристику його творчому доробку дав у кінці 19-го століття професор Київського університету Св. Володимира, католицький письменник-мораліст і мемуарист Фома Добшевич: „Все в його творах шанобливе і набожне, багато незвичайних і оригінальних спостережень, повсюди видно цілковиту досконалість, на яку звертали увагу люди, говорячи про його совісну турботу в пошуках дороги до правди, до справедливості і християнської любові”16.
На жаль, сьогодні ці твори є мало доступними для українських читачів. Після смерті письменника вони не перевидавалися, не перекладені українською мовою, не вивчені й не вписані в культурологічний контекст нашої історії.
7липня 1903 року Є. Івановський пішов із життя. Поховали його в с. Білопілля 17 (тепер - Козятинського району Вінницької області), за 17 км від Халаїмгородка, біля костьолу Святого Антонія, у північній частині території, прилеглої до храму. На місці поховання була надмогильна гранітна плита18.
У 1957 році кам’яний костьол, побудований у 1818 р., був цілеспрямовано зруйнований трьома потужними вибухами. Тепер на цьому місці немає навіть фундамента храму, не можна віднайти й могили письменника.
У Городківці на місці садиби мемуариста залишився дерев’яний паркан на кам’яному підмурівку, красива сторожка з білої цегли, які знаходяться навпроти Городківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, що стоїть дуже близько від того місця, де колись знаходився будинок Є. Івановського.
А недалеко, на лівому березі річечки Лебедівки, яка впадає в Гуйву, стоїть невеликий кам’яний костьол Святої Клари. За 16 м від нього двометровий пам’ятний знак із шліфованого сірого граніту з написами:

S + P
z Chjjeckich
KLARA IWANOWSKA
marszalkowa zytomierska
? 5/VI 1859 r. w
Chalaimgrodku
przez lat 70
IWАNОWSKI
Eustachy-Antoni Heleniusz
ostatni herbu „Lodzia”
? 24/VI 1903 r. W Chalaimgrodku przez lat 90

У 19-му ст. в селі була кам’яна каплиця Святої Клари, філія костьолу села Білопілля, збудована в 1818т р. Нагляд за нею здійснював Є. Івановський19. Біля каплиці К. Івановська освятила стелу з нешліфованого сірого граніту, як вдячна дружина пам'яті чоловіка Д.Івановського і дочки Фабіни, яка померла на тридцятому році життя. З цієї каплиці проліг останній шлях Є.Івановського з рідного села на вічний спочинок20.
Старожили розповідають, що мати письменника, помираючи, частину грошей заповідала на будівництво костьолу в селі. Але син не міг його побудувати: на заваді стали тогочасні події.
У період репресій проти польського дворянства у відповідь на його збройну боротьбу на підтримку повстань 1831 та 1863 рр. у Польщі, у часи змагань польського та російського впливів, російське начальство не дало Є. Івановському дозволу на будівництво костьолу. Лише на початку 20-го ст. утиск римо-католиків послабився. Але Євстахія Дезидерійовича вже не було серед живих. Своїм спадкоємцям він заповідав виконати останню волю своєї матері.
У 1913 р. на місці каплиці за проектом талановитого архітектора Е.Яблонського, завдяки досвіду будівничого А.Ходака, зусиллями майстрів та жителів сіл Халаїмгородка та Жерделів костьол був збудований. Він і тепер захоплює архітектурною довершеністю. В 1992 році в ньому знову стали правити службу Божу.
Пам’ятний знак і костьол залишилися єдиними символами пам’яті про Євстахія Івановського.

Література:

1. Polski Slownik Biograficzny. T. X.- PAN, 1962. – S. 178.
2. Записано 18 лютого 2000 р. від Петра Тимофійовича Коцюка, 1955 р. народження, жителя с. Городківки, агронома. Його батько, Коцюк Тимофій Антонович, 1894 р.н., жив поряд з обійстям Є.Івановського і часто бачив того в дитинстві.
3. Записано 12 жовтня 2000 р. від Юлії Павлівни Шеленгір, 1922 р. народження, жительки с. Городківки, пенсіонерки.
4. Записано 15 червня 2000 р. від Василя Андрійовича Липнюка, 1925 р. народження, жителя с. Городківки, пенсіонера.
5. Бовуа Даніель. Битва за землю в Україні . 1863-1914. Поляки в східно- етнічних конфліктах. – К. ,1998.-С.198.
6. Eu-go Helleniusz. Wspomnienia lat minionych. –T.1.- Krak?w, 1876.-S. 398.
7. Там само.- S. 399.
8. Там само.
9. Там само. – S. 137-156.
10. Про Алойзи Фелінського дивись: Єршов В.Напис на скелі // Пам'ятники України (Київ). - № 3. – 1986. – С. 50. (Про скелю А.Фелінського в Коростишеві); Єршов В. Із сторінок російсько-українсько-польських зв'язків. А.Фелінський і Г.Олізар на Україні // ІX республіканська славістична конференція. 12-14 травня1987 р. Великий Жовтень і розвиток духовної культури слов'янських народів. Т 2. – Одеса, 1987. С. 7-8; Єршов В. А.Фелінський і Волинь // Житомирщина крізь призму століть. – Житомир, 1997. – С.124-126; Єршов В. „Барбара Радзивілл” А.Фелінського у французькій і німецькій критиці першої третини XIX століття // Поляки на Хмельниччині: погляд крізь віки. Зб. наук. праць. – Хмельницький, Поділля, 1999. – С. 540-541; Єршов В. Життєдіяльність Алойзи Фелінсього і Густава Олізара на Волині. Учитель і учень // Польська культура в житті України. Історія. Сьогодення. Матеріали ІІ Міжнародної наукової конференції. Київ, 6-9 листопада 1997 року. – К., 2000. – С. 192-198.
11. Eu – go Helleniusz. Wspomnienia lat minionych. – T. 1. – Krak?w, 1876. – S. 167-168.
12. Там само.- Т. 2 – Krak?w, 1876.- S. 284- 286
13. Там само.- Т. 1.- S. 262- 294.; Helleniusz Eu...go. Pamiantki polskie roznych czasjw.
T. 2- Krak?w, 1882.-S. 477- 583.
14. Eu-go Helleniusz. Wspomnienia lat minionych.- T. 2- S. 509.
15. Eu – go Heleniusz. Wspomnienia lat minionych. T. 2. – Krakow, 1876. – S. 509 – 513.
16. Dobszewicz T. Wspomnienia z czas?w, ktore prze?y?em. – Krak?w, 1883. - S. 270.
Про Фому Добшевича дивись: Єршов В. Фома Петрович Добшевич: curriculum vitae // Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних проблем. - № 2. – Житомир, 1998. – С.14 – 21.
17. Polski Slownik Biograficzny.- T. X.- S. 509.
18. Записано 2 березня 2000 р. від Анастасії Луківни Бойко, 1921 р. народження, житель-ки с.Білопілля Козятинського району Вінницької області, пенсіонерки.
19. Державний архів Житомирської області, ф. 178, спр . 66, арк. 83 зв.
20. Записано 16 квітня 2002 року від Качанівської Броніслави Феліксівни, 1920 р.н., жительки м.Нижній Новгород Російської Федерації, пенсіонерки. Вона народилася в Халаїмгородку, працювала вчителькою місцевої школи.

Іван Савицький,
член Національної спілки краєзнавців України
(с. Городківка Андрушівського району Житомирської області)

Поява соковарні сприяло, появі нової категорії трудящих – робітників.
В 1869 році маєток Бержинського придбав цукрозаводчик. Артем Якович Терещенко, який 9 грудня 1870р. подарував помісття сину Миколі Артемовичу тоді відкрилась нова сторінка розвитку цукроваріння в Андрушівці. Швидкими темпами на місці колишньої соковарні почалося спорудження на той час високомеханізованого цукрового заводу, який в 1873 році був зареєстрований в акцизному товаристві, як промислове підприємство.
В 1871 р. М. А. Терещенко заснував однокласне училище, в якому готували спеціалістів для цукрозаводу. Протягом 25 років роботи училища навчання починало 815 учнів, а закінчило 135 учнів, у тому числі 11 дівчат.
В 1802 р. училище було реорганізоване в двокласне. Зросла кількість учнів – в 1915 р. тут їх навчалося 265. В 1920 р. двокласне училище було перетворено в трудову семирічну школу. А в 1922 р. для підготовки кваліфікованих кадрів для цукрозаводу була відкрита школа ФЗУ.
У газеті " Молодий пролетар " з’явилася стаття " Готуємо себе до виробництва, в якій йшлося про навчання учнів у ФЗУ.
У ній, зокрема, писали:
1) школа в 1932 році випустила 67 свідомих класифікованих робітників для цукрової промисловості,
2) але поряд з гарними зразками в школі є перешкоди, що заважають успішній роботі необхідно будувати нове приміщення для школи, бо те, що є, знаходиться в загрозливому стані,
3) адміністрація посилається на різні " об’єктивні ” причини, а будівництво ані з місця, тим часом має бути набір 75 учнів,
4) не гаразд справи із харчуванням учні голодують, аби не охляти, хоча є можливість налагодити краще харчування. Бажають кращого й побутові умови, бракує підручників, зошитів та іншого учнівського приладдя.
Ми вимагаємо від парторганізації цукрозаводу негайно реагувати на зауважені недоліки.
Школа випускала робітників для цукрових заводів по професіях: слюсар – сатуратник, токар – випарщик, слюсар – ремонтник, слюсар – інструктор цукрової печі, слюсар – інструментальщик.
Набір проводився на базі семирічної школи. Термін навчання був 2 – 3 роки (в залежності від спеціальності) а також на базі початкової школи з терміном навчання 4 роки.
Першим директором школи ФЗУ був Білецький Олексій Харитонович. Учбові майстерні знаходились на території цукрового заводу. В 1936 році поряд названими професіями при школі створюються курси по підготовці кадрів для сільського господарства. Згодом школа переходить на підготовку кадрів для сільського господарства і носить назву СТУ. Директором школи був Яблуновський І.В, замполітом – Подлевський С.П, секретарем комсомольської організації Терещенко С.М, завучем Злобіньський Т.С. З 1924 по 1941 років майстром ковальського цеху працював Толкачов.М.А.
В 1940 році в країні створюються комітет трудових резервів. З цього часу школа носить назву ФЗО №2.
З липня 1941 року по квітень 1944 року училище не працювало.
Після звільнення Андрушівки в 1944 році на базі ФЗО №2 організовується ремісниче училище №1 яке готувало столярів – червонодеревщиків, ковалів, токарів. Директором училища працював Мішин В.А який до війни, з 1924 по 1941р, працював ковалем – учителем.
З 1952 року училище мало назву РУМСГ№2 тут відкриваються різні курси по підготовці трактористів – машиністів широкого профілю з напрямком підготовки механізаторів для цілинних земель.
В зв’язку з реорганізацією трудових резервів з 1963 року училище має назву СПТУ – 2.
За час свого існування училище підготувало понад чоловік молодих спеціалістів.
Багато з них працювало і працює на керівних посадах це – герой соціалістичної праці Родзінський Леонід Федорович, працював начальником участка нартопровода " Дружба”, допомогав газифікації училища. Дев’ятко Володимир Григорович – Герой Соціалістичної праці, працював начальником участка шахтоуправління .
Завідуючим учбовою частиною був Іван Адкнасійович Усаневич, директором ФЗУ – Губаренко. Ось що згадує про навчання в школі Іван Захарович Яцюк, який почав працювати на цукровому заводі з 1928 року. В "30 – ті” роки позначенні голодомором на Україні. "У квітні 1931 року я став учнем ФЗУ та слухачем робітфаку , який діяв при цукрозаводі на базі Сміленського технологічного училища цукрової промисловості.
Навкруги був голод. Мерли люди, гинула худоба. Нас годували теж не дуже добре. На обід отримували росольник або капусняк, увечері – пшонний суп, уранці – картопляне пюре з тюлькою. Кожного разу був солодкий чай або кампот і давали 600гр хліба на добу.
З ініціативи завідуючого учбовою частиною Івана Адкнасійовича Усачевича мене зарахували в групу комтельників, бо я вже мав 4 – й розряд слюсаря. Але так сталося що учні які були з сільської місцевості, через голодування залишили навчання і я залишився сам.
Але невдовзі директор ФЗУ Губаренко написав наказ і в 1932 році зробили набір нових учнів. Мене зарахували в групу ковалів. У 1934 році я закінчив школу ФЗУ."
Орденом Леніна нагороджені слідуючі випусники училища: Пташник.В.Т – працював бригадиром тракторної бригади в колгоспі ім. Шевченка; Порекало.М.А – бувший комбайнер колгоспу "Більшовик”.
Орденом Трудового Червоного Прапора нагородженні Фом’юк, Войтович.О., Ярош.Л., Поліщук.Л., Чорний.Б, РудюкВ.П.
Серед бувших викладачів і майстрів в/н училища мають нагороди: Лєбедев Микола Ігорович (помер) – нагороджений Орденом Червоного Прапора, працював директором училища; Огороднійчук Надія Петрівна – заслужений працівник системи профтехосвіти, працювала викладачем спецдисциплін (померла); Войнаровський Олександр Васильович - нагороджений знаком. Відмінник системи профтехосвіти, працював майстром в/н (помер).
Звання Відмінник профтехосвіти отримали викладач дисциплін Лістопадова Валентина Митроранівна, нині на пенсії, майстри в/н Родзінський Микола Іванович (помер), Іщенко П.І, Моторний П.Я (пенсіонери).
Відмінником профтехосвіти є бувший директор училища Кукса Василь Андрійович , 30 років він очолював училище. А стаж його роботи в навчальному закладі 44 роки.
З 1980 року училище переведено на трьохрічне навчання із здобуттям середньої освіти. В цьому ж році відкрито новий навчальний корпус на 450 навчальних місць. В 1986 році введено в дію новий гуртожиток секційного типу.
В даний час ліцей готує робітників слідуючих професій: тракторист – машиніст с/г виробництва, водій автомобіля категорії "С”, машиніст холодильних установок , водій автомобіля категорії "С”, кухар овочівник – квітникар, перукар, конторський службовець, оператор комп’ютерного набору.
Ліцей здійснює професійну підготовку працівників, які направляються біржею праці. В період з 1995 по 2006 роки були підготовлені робітники для народного господарства за спеціальностями: бухгалтер с/г виробництва, продавець, перукар, кухар. Для підвищення фахового і методичного рівня інженерно – педагогічного колективу в училищі створено " Школу передового досвіду ” яка працює над проблемою: " Інноваційна діяльність АПЛ- запорука оновлення змісту ПТО ". На семінарах – практинумах розглядали питання організації і методики проведення уроків, лабораторно – практичних робіт, виробничого навчання. На проблемних семінарах розглядалось питання " Єдність навчального і виховного процесу ”. На базі ліцею проводились засідання обласних методичних секцій: математики, фізики, української літератури, зарубіжної літератури, тракторів і автомобілів, квітників Проводились засідання обласних методичних секцій заступників директорів по навчально – виховній роботі, методистів. Матеріали цих засідань розповсюдженні в області і рекомендовані для використання в навчально – виховному процесі.
З метою виховання творчо – обдарованої молоді в ліцеї створено клуб інтелектуалів, який є членом районної федерації інтелектуалів.
Нині в ліцеї працюють гуртки: художньої самодіяльності, технічної творчості, спортивна секція. Це танцювальний, драматичний, клуб гурток.

Гортаючи забуті сторінки історії Андрушівщини, з цікавістю дізнаємося про відомих польських митців, творчість яких свідчить про те, що в минулому наш край не стояв обіч розвитку європейської культури.
З нашою батьківщиною пов'язані життя й діяльність Алойзи Фелінського – відомого польського поета, драматурга і перекладача кінця XVIII – початку XIX століття.
Народився А. Фелінський у 1771 році в м. Луцьку в родині судді. Закінчивши навчання у Володимир-Волинській повітовій школі, він проживає в Любліні, Варшаві, Кракові, де глибоко вивчає європейську літературу, іноземні мови, пише поетичні твори.
У 1794 році був активним учасником польського визвольного повстання, яке очолив Т.Костюшко. Після розгрому повстанців російською і прусською арміями повертається на Волинь, знаходить підтримку в Філіпа Олізара – впливового громадського і політичного діяча Російської імперії, який проживав у м.Коростишеві.
Вишукана картинна галерея, велика бібліотека-архів, гостинність та висока освіченість господаря проваблювали до коростишівського будинку видатного просвітителя Т.Чацького, вченого і публіциста Ф.Рудзьського, письменника Є.Роговитина, літератора Я.Липомана, архітектора Рембертовича. У такому літературному та інтелектуальному оточенні міцніє поетичний талант А.Фелінського.
Примхлива доля спонукала поета обрати місцем свого проживання Волосів ( нині село Андрушівського району Житомирської області ). У 1800 році А.Фелінський одружився й жив у родовому маєтку Осове Луцького повіту, за певну частину якого мусив сплатити своїй матері та молодшому брату. Проте маєток, у якому було лише 8 осіб чоловічої статі, а велика частина землі зайнята лісом, прибутку дати не міг. Поет спробував зайнятися торгівлею лісу, але це призвело до розорення осівської спадщини. З 1805 по 1813 рік поперемінно, а потім до 1819 року постійно А.Фелінський жив у Волосові: тут знаходився маєток його дружини Юзефи Омецинської. Село приваблювало тим, що знаходилося недалеко від Коростишева і Житомира – центру Волинської губернії, де проживали друзі поета.
За спогадами польського мемуариста XIX століття Є.Івановського, нашого земляка, у Волосові А.Фелінському статку ледь вистачало на вбоге життя. Та, незважаючи на це, саме тут він написав найбільше наукових праць з теорії літератури, художнього перекладу, історії, перекладав твори європейської літератури. Найважливіший твір усієї творчості А.Фелінського - п'єса „Барбара Радзивіл” – писався в Осові, Воютині (де жила мати), а потім у Волосові. Трагедія була перекладена німецькою і французькою мовами, з успіхом поставлена на сценах західноєвропейських театрів. Але російський уряд оголосив її забороненою, бо, незважаючи на те, що у творі розповідалося про події XVI століття, п'єса мала сучасний політичний підтекст. Отож зрозуміло, що в нашому краї творчий доробок митця значно зріс, до самого ж письменника прийшло визнання європейського рівня.
У цей час А.Фелінський плекає поетичний талант юного Густава Олізара, сина коростишівського друга. Поет вперше побачив його, коли той був жвавим немовлям. Взявши на руки дитину, він напророкував їй долю відомого поета. Потім уважно й турботливо слідкував за вихованням і освітою Густава. Пізніше Г.Олізар писав, що А.Фелінський „ мав велике бажання й доброту в підготовці молоді до літературної праці...” І він під його впливом відважився надрукувати свої перші спроби. Талант Густава розквітне, вірші поета цінуватимуться співвітчизниками, завчатимуться напам'ять, його ж самого порівнюватимуть з А.Міцкевичем, він стане відомим громадським діячем Російської держави.
А.Фелінський був шляхетною людиною, доброю і лагідною. Г.Олізар, втративши батьків, будучи нещасливим у першому шлюбі, переслідуваний властями, долаючи випробування долі, знаходив розраду, підтримку і допомогу у „ поета-віщуна і друга”.

Коли від помсти невдячних сипавсь удар за ударом,
Коли забирала доля дітей і маєток задаром,
Коли, життя не проклявши, біг смерті для себе шукати,
І нарікав на Бога, що не дає сконати.
Моя сльоза в Твоїм оці другу сльозу зустріла,
І усміх в устах народився, і розпач ураз відступила...
(Переклад з польської Валентина Грабовського).

Так зворушливо напише пізніше Г.Олізар про друга і вчителя в поезії „ Do Alojzy Feli?skiego”.
Зваживши на плідну наукову діяльність письменника, глибоке знання ним польської літератури, куратор віленської шкільної округи А.Чарторийський запросив його прийняти кафедру польської літератури в університеті м.Вільно. Однак той відмовився від прекрасної посади, надав перевагу життю у Волосові, тільки б не покинути рідної Волині. Проте коли в 1819 році 48-річному А.Фелінському запропонували викладати польську літературу в Кременецькому ліцеї, він, маючи вже слабке здоров'я, запрошення прийняв.
1 вересня того ж року А.Фелінський став директором Волинського ліцею і дав йому друге життя. Він запросив працювати викладачів, які мали ґрунтовні знання, працювали за покликанням, самовіддано і присвятили улюбленій праці своє життя. Своїм невичерпним ентузіазмом і завзяттям в організації навчально-виховного процесу він об'єднав викладачів у дружний колектив і заклав традиції волелюбного і гуманістичного виховання, розвитку талантів учнів. Побачивши подвижницьку діяльність директора, жителі Кременця зробили багато матеріальних пожертвувань для розвитку громадянської освіти.
23 лютого 1820 року, захоплений роботою, оточений любов'ю учнів та повагою колег і волинян, А.Фелінський передчасно помер від апоплексичного удару. „ Раптова смерть Фелінського до сліз схвилювала волинських громадян, викладачів та учнів. Мало хто був оплаканий так щиро... Хоч раніше він за учительською професією не працював, проте випередив багатьох попередників і наступників, які протягом усього життя були віддані тому покликанню”, - писав Є.Івановський.
21 червня 1820 року, в день іменин А.Фелінського, перед викладачами і ліцеїстами в Кременці Г.Олізар виступив з палкою промовою, яку завершив словами: „ Ми ж у цю годину, незважаючи на непримиренність долі, з Тобою, з Тобою говоримо, даємо Тобі сумом обіцянку, присягу, перед Богом дану, що доки остання краплина крові не захолоне в наших жилах, доки рід наш, рід наших друзів не загине, до тих пір Твої діти і їх покоління щиру дружбу будуть знаходити на землі, до тих пір кожний молодий волинянин не перестане бачити, якою святою втіхою були тіні Чацького і Твоя!”
Ці щирі слова були підкріплені справами. Г.Олізар і губернатор Волині Б.Гижицький стали опікунами вдови і дітей, що сприяло покращенню матеріального становища останніх. Крім того, Г.Олізар взяв на себе турботи про маєток у с. Волосів, підготував і видав двотомне зібрання творів А.Фелінського. На форзаці другого тому розміщена репродукція духовного заповіту автора: „Пишаюся тим, що я волинянин. Мені приємно заявити вголос, що в той час, коли інші письменники займалися науками монархів, я винний у тому, що займаюся народом, серед якого живу і якому першому присвячую свою працю. А.Фелінський. Року 1815. Дня 8 квітня – у Волосові”.
Видатний волинянин своєю безкорисливою працею і глибокими знаннями сприяв розвитку літератури й освіти Волині.
На Житомирщині, у м. Коростишеві, на мальовничій скелі на правому березі річки Тетерів, де любив відпочивати автор „ Барбари Радзивіл”, залишився напис його прізвища – Felinski – (розміром 60 x 510 см ), за розпорядженням Г.Олізара вибитий на камені. І майже дві сотні літ у Польщі величною народною піснею звучить безсмертна поезія нашого земляка „ Boze, cos Polske”.

Іван Саицький,
член Національної спілки краєзнавців України
(с. Городківка Андрушівського району Житомирської області)

Андрушевка. Парк Терещенка. Весна
Андрушівка. Садиба Терещенка. Весна
Andrushivka (Zhitomir region, Ukraine). Spring

Відео розміщено на різних відеохостінгах, тому перегляд відеороліків можливий з різною якістю. Оригінали відеороликів виготовлені в телевізійному стандарті PAL 720x576x25, стереозвук та придатні для перегляді на ПК чи побутовому DVD-програвачі.

Андрушівський район розташований в південно – східній лісостеповій частині Житомирської області. Територія району займає 95,647 тисяч гектарів. Сільськогосподарські угіддя становлять – 76,061 тисяч гектарів , з них орних земель – 63,645 тисячі гектарів, сінокоси і пасовища – 7,246 тисячі гектарів, багаторічні насадження – 1,087 тисяча гектарів. Сільськогосподарські угіддя району включають різноманітні ґрунти, але переважну частину території складають родючі ґрунти. В південно-західній частині переважають чорноземи, а в північно-східній – сірі лісові.

Одним із факторів ефективного використання земель являється розмір землекористувань. За період проведення земельної реформи в районі було сформовано господарські структури, засновані на різних формах власності і господарювання та з різними розмірами землекористувань. Тим самим були створені передумови для розвитку підприємництва в сільському господарстві.

До земель державної власності зараз відносяться 34,665 тис.га. або 36% території району. Землі приватної власності становлять 60,982 тис.га (64%).

На сьогодні в районі є 39 сільськогосподарських підприємств різних форм власності, працює 45 фермерських господарств та 2 сільськогосподарські кооперативи, які орендують землю у жителів району та місцевих громад.

Одним із провідних сільськогосподарських підприємст в районі є приватне підприємство "Імпак" (директор Маліновський Сергій Васильович), яке спеціалізується на вирощуванні зернових, картоплі, овочів та олійних культур (ріпак). Воно орендує 2638,46 га.сільськогосподарських угідь по Великомошківецькій, Гальчинській, Забарській, Маломошківецькій, Нехворощанській сільських радах та по Андрушівській міській раді. У ПП «Імпак»,яке використовує сучасну техніку та технології, урожайність овочів в 2008 році склала 500 центнерів з гектара, а моркви - більше 800.

ТОВ "Спіка"(засноване підприємством-резидентом Російської Федерації) займається вирощуванням зернових культур. Станом на початок 2009 року орендує 4046,31га.сільськогосподарських угідь в нашому районі по Великомошківецькій, Глинівецькій, Забарській, Зарубинецькій сільських радах.

ТОВ Укр-Агро РТ (підприємство засноване підприємством-резидентом Естонської республіки) спеціалізується на вирощуванні зернових культур. Станом на 01.01.2009 року орендує в межах району 7170,81 гектарів сільськогосподарських угідь по Бровківській, Лебединецькій, Любимівській, Міньківецькій та Мостівській сільських радах.

Великі площі сільськогосподарських угідь (7544,19га.) по 9 сільських радах орендує ПСП Агрофірма "Світанок"(с.Ковалівка Київської області), яка спеціалізується на вирощуванні зернових культур та цукрового буряка. Враховуючи те, що діяв квотний принцип вирощування буряків та виробництва цукру, посіви їх були сконцентровані лише на землях, які орендує Агрофірма «Світанок». Посівна площа даного господарства в 2008 році становила 1741 га. Даним господарством вироблено біля 50 тисяч тонн цукросировини при середній урожайності 290 центнерів з гектара.

Не можна не відмітити ПОСП "Надію", яке утримує птахівничу ферму на власній кормовій базі. В 2008 році дане підприємство орендувало 855,7683 гектарів сільськогосподарських земель по Андрушівській міській та Зарубинецькій сільській радах.

Особливе місце в районі займають фермерські господарства. Серед них провідне місце займає СФГ "Демитра", яке використовує 456,37 га. сільськогосподарських угідь різних форм власності. У цьому фермерському господарстві займаються вирощуванням овочів, картоплі, зернових культур. Вони мають другий в Україні, по величині, урожай гібридів капусти швейцарської фірми «Сингента» в 2008 році.

СФГ "Шателюк" використовує 1076,26 гектарів сільськогосподарьких угідь, СФГ "Січ" – 278,21га., СФГ "Шевченківське" – 800,54 га., станом на 01.01.2009 року. Дані підприємства займаються вирощуванням зернових культур.

В цілому по району за 2008 рік, в розрахунку на 100 гектарів сільськогосподарських угідь, на 19 % зросло її виробництво.

Пристойні результати у землеробстві можливі лише за наявності надійного забезпечення технікою. Сільгосппідприємствами району придбано 53 одиниці високопродуктивної техніки, на загальну суму більше 25 мільйонів гривень. Найбільше технічних засобів закупили товариство «Укр агро РТ», приватне підприємство «Імпак», ПОСП «Надія».

Але не буває і без проблем. Наявність складної процедури та високої вартості надання послуг при реєстрації, перереєстрації та внесенні змін до договорів оренди земель сільськогосподарського призначення ускладнює юридичне оформлення землекористування та унеможливлює своєчасний обробіток угідь. Непроста фінансово-економічна ситуація вимагає від кожного керівника господарства шукати шляхи підвищення економічної ефективності господарювання.

На сьогодні можна зробити висновок, що лише врегулювання земельних відносин на новому законодавчому рівні, сприятиме стабільності та ефективності функціонування системи сільськогосподарського землекористування, зорієнтованої на вирішення питань продовольчої безпеки країни, досягнення добробуту громадян і розвиток сільських територій, вирішуватиме найпроблемніші питання формування цивілізованого ринку земель сільськогосподарського призначення.

Володимир Радецький,
Начальник відділу Держкомзему в Андрушівському районі

Павел Степанович Федорчук (16 февраля 1914, Ивниця - 24 февраля 1979, Москва) - Герой Советского Союза, в годы советско-финской войны командир взвода отдельного саперные батальона 62-й стрелковой дивизии 13-й армии Северо-Западного фронта, лейтенант.

Биография

Народився 16 лютого 1914 року в селі Івниця Андрушівського району Житомирської області. Українець. Родился 16 февраля 1914 года в селе Ивниця Андрушевского района Житомирской области. Украинец. У 1936 році призваний в ряди Червоної Армії. В 1936 году призван в ряды Красной Армии. У 1939 році закінчив курси молодших лейтенантів. В 1939 году окончил курсы младших лейтенантов. Учасник радянський-фінської війни 1939—1940 років. Участник советско-финской войны 1939-1940 годов. Член ВКП(б) /КПРС з 1940 року. Член ВКП (б) / КПСС с 1940 года.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 квітня 1940 року за відвагу і мужність, проявлені в боях з білофіннами лейтенанту Павлу Степановичу Федорчуку присвоєне звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 361). Указом Президиума Верховного Совета СССР от 7 апреля 1940 года за отвагу и мужество, проявленные в боях с билофиннамы лейтенанту Павлу Степановичу Федорчук присвоено звание Героя Советского Союза с вручением ордена Ленина и медали «Золотая Звезда» (№ 361).
В 1941 році закінчив курси удосконалення комскладу інженерних військ. В 1941 году окончил курсы усовершенствования комскладу инженерных войск. Напад нациської Німеччини на СРСР застав П. С. Федорчука на будівництві зміцнень на Західному Бузі. Нападение нациськои Германии на СССР застал П. С. Федорчука на строительстве укреплений на Западном Буге. Його рота вступила в бій з фашистами в першу ж годину війни. Его рота вступила в бой с фашистами в первые же час войны. У Сталінградській битві П.С.Федорчук брав участь вже на посаді заступника командира 14-го гвардійського мінно-саперного батальйону. В Сталинградской битве П.С.Федорчук принимал участие уже в должности заместителя командира 14-го гвардейского минно-саперные батальона.

Пізніше Федорчук командував понтонно-мостовим батальйоном. Позже Федорчук командовал понтонно-мостовым батальоном. Його сапери забезпечили переправу радянських військ на річках Сейм, Десна, Дніпро, Тетерів. Его саперы обеспечили переправу советских войск на реках Сейм, Десна, Днепр, Тетерев. У квітні 1945 року 85-й понтонно-мостовий батальйон під його командуванням наводив мости на Одері і Шпреї, на річковій системі каналів «Хавель» в районі Потсдама і Бранденбурга. В апреле 1945 года 85-й понтонно-мостовой батальон под его командованием наводил мосты на полу и Шпреи, на речной системе каналов «Хавель» в районе Потсдама и Бранденбурга.

С 1946 года подполковник П.С.Федорчук - в запасе. Працював начальником Московського міського управління хлібопродуктів. Работал начальником Московского городского управления хлебопродуктов. Жив в Москві. Жил в Москве. Помер 24 лютого 1979 року. Умер 24 февраля 1979 года. Похований в Москві на Кунцевському кладовищі. Похоронен в Москве на Кунцевському кладбище.

Нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, двома орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, двома орденами Червоної Зірки, медалями. Награжден орденом Ленина, двумя орденами Красного Знамени, двумя орденами Отечественной войны 1-й степени, двумя орденами Красной Звезды, медалями.

Діти народжуються на світ для радості. Але часом природа обділяє їх найціннішим - здоров’ям. І тоді горе оселяється в родинах, гнітить батьківські серця, їм здається, що вони залишилися наодинці зі своєю бідою. Але світ, як кажуть, не без добрих людей. Є такі, для яких добро й милосердя стали життєвою потребою - це адвентистське агентство допомоги та розвитку в Україні, яке очолює В. П. Гануліч. Його представники обігріли увагою, теплом своїх сердець дітей-інвалідів, котрі проживають в Червоному, Крилівці, Малих та Великих Мошківцях, більшість яких входить до Червоненської організації молодих людей з функціональними обмеженнями «Повір у себе».
Гості завітали до діток не з порожніми руками - вручили їм подарунки, в яких був одяг, іграшки, навіть мобільні телефони. Звісно, батьки були вдячні, що з ними розділили їх біль і проблеми, а в діток промінчики радості засвітилися в очах, бо ніхто їм не дарував ще таких подарунків, а головне - в їх сердечках зародилися іскорки надії і любові до життя. Додавало впевненості й те, що їхньою долею цікавляться, вони можуть розраховувати на підтримку. А тому тепло й зворушливо посміхалися діти і пастору церкви адвентистів сьомого дня м. Андрушівка В. А. Горянському, спеціалісту відділу в справах сім’ї молоді та спорту райдержадміністрації Н. О. Пінчуковій, керівнику Червоненської філії центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді О. В. Чепурній, голові Червоненської організації молодих людей з функціональними обмеженнями «Повір у себе» Ю. В. Нагребельній, коли ті вручали їм подарунки.
А батьки дякували цим людям за високу гуманність, доброту й милосердя та зичили їм світлої долі.

За дорученням батьків
Василь Гребенюк
Новини Андрушівщини