На жаль, маємо непоодинокі випадки, коли молоді люди порушують чинне законодавство, норми співжиття і за свої вчинки несуть заслужене покарання. Їх проблемами переймаються відповідні служби району: організовують індивідуальні бесіди, семінари, один з яких відбувся 16 березня. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, третина населення планети - тубінфікована. Як не прикро, але більшість хворих - це молоді працездатні люди 25-30 років. Основна форма вирішення проблеми - це не тільки лікування, а й профілактична, санітарно-освітня робота.
Для молоді, яка відбуває покарання за скоєні злочини без позбавлення волі, з метою профілактики туберкульозу і підвищення рівня обізнаності в приміщенні Андрушівського районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді відбувся семінар «Туберкульоз виліковний!».
Медичний аспект проблеми висвітлила лікар-фтизіатр центральної районної лікарні Толкач Галина Вікторівна (фото). 20 молодих людей, що вже мають серйозні проблеми із законом, уважно слухали лікаря, ставили запитання, розповідали про свої життєві історії, пов’язані із небезпечною хворобою.
Захід проводився за участю спостережної комісії Андрушівської районної державної адміністрації (голова - керівник апарату Казмірчук С. А.). Одним із завдань була перевірка роботи центру щодо соціального захисту неповнолітніх та молоді, які звільнилися з місць позбавлення волі або засуджені умовно.
До складу спостережної комісії райдержадміністрації входять посадові особи РДА та представники громадських організацій, які ведуть контроль за дотриманням прав і законних інтересів засуджених та осіб, звільнених від відбування покарання, за організацією виховної роботи з особами, умовно-достроково звільненими від відбування покарання. Члени комісії також здійснюють громадський контроль за поведінкою цієї категорії громадян, надають допомогу їм у соціальній адаптації.
Організатори семінару висловлюють подяку Кримінальній виконавчій інспекції УДДУ ПВП в Андрушівському районі та її керівнику Шкрабію В.
Володимир Чужинов,
секретар спостережної комісії
Андрушівська районна державна адміністрація
Дванадцяту весну у всеготовності зустрічає колектив ПП «ІМПАК». Позаду залишилися роки становлення господарства нової форми власності. Його керівник С. В. Маліновський - людина цілеспрямована, вольова і принципова, розпочинав з обробітку орендованих 6 гектарів. Справи пішли на лад і власники земельних паїв із навколишніх сіл попросилися до «ІМПАКу» із своїми наділами. Тепер приватне підприємство господарює на 2900 гектарах. На 1150 га зеленіє озимина, на 670 - ріпак. Частину масивів відвели під ярі зернові та люпин, решту - під картоплю та овочі, які займають майже 600 гектарів.
Хазяйнують тут за останнім словом агротехніки: орють все на зяб, за винятком незначних площ під пізні сорти картоплі. Добрива вносять в достатній кількості, враховуючи особливості грунтів, суворо дотримуючись строків сівби, догляду та збирання урожаю. Про справи господарські ведемо розмову із заступником директора В. М. Добровінським.
- Як бачите, - у сівозміні переважають зернові. Сіємо сортами вітчизняної селекції, закупляємо щороку нові сорти і високорепродуктивний посівний матеріал. Маємо своє насіння І і ІІ репродукцій, а далі це вже товарне зерно. Його продаємо, видаємо як плату за паї. Що стосується насіння, то його реалізуємо всім бажаючим придбати.
- Володимире Миколайовичу, Ви десятки років працювали головним агрономом у колись заможному господарстві - колгоспі імені Шевченка. Але й там, як в решті господарств, менше прибутків, а більше клопоту мали з овочами та картоплею. В «ІМПАКу» ці культури в пошані, стали прибутковими. Чи складно було поставити галузь на промислову основу?
- Справді непросто. Знову ж таки розпочали з насіння. Культивуємо понад 20 сортів, половину з них висаджуємо для реалізації, решту - випробовуємо, адже процес сортопоновлення - безперервний. Картопля в нас займає 500 гектарів. Висаджування бульб на цій площі проводимо в оптимальні строки, починаючи, звісно, з ранніх сортів. Завдяки наявності типових сховищ маємо можливість реалізовувати продукцію майже цілий рік.
- А ви не боїтеся «затоваритися»? Картоплю люблять усі, але це ж непросто продати її тисячі тонн.
- Ми налагодили співпрацю з декількома системами магазинів, які розвозять нашу продукцію, включаючи столовий буряк і моркву, по всій Україні. Майже половина продукції реалізується через ринки великих міст.
- Складна економічна ситуація в державі та світі відчутно впливає і на розвиток сільського господарства, хоча їсти хочуть всі і в кризі, і поза нею. А як виживати виробнику, щоб не працювати собі на збиток? Тим більше, коли зараз з одержанням банківських кредитів великі проблеми.
- В деякій мірі ми відчуваємо підтримку держави: повертаються на наші рахунки суми сплаченого ПДВ, якими ми можемо вільно користуватися. Держава частково компенсує кредитні ставки.
В умовах ринку ми стараємося продати продукції і більше, і кращої якості. Крім того, проводимо передпродажну підготовку продукції: сортування, миття, розфасування у різні види тари. Останнє суттєво впливає і на стан реалізації, і на ціну. Ринок ставить свої вимоги і їм треба підкорятися.
- У вас, очевидно, немає проблем з кадрами, адже після ліквідації колгоспів механізатори, в тому числі й найдосвідченіші, залишились без роботи?
- На підприємстві працює майже 40 механізаторів і ремонтників. Люди прийшли з найближчих сіл і з досвідом та сумлінням, є й молоді. Добросовісні в роботі Георгій Кравчук, Валерій Ярош, Броніслав Кропивницький, Василь Побережний, Віктор Красовський, Петро Шененко, Анатолій Євдощук та багато інших. Техніка в нас сучасна, в основному нова, її вистачає для забезпечення всіх технологічних процесів. А це теж немаловажний чинник для економіки господарства. Зарплату люди одержують своєчасно і в повному обсязі.
- Володимире Миколайовичу, поля «ІМПАКу» у пору дозрівання врожаю дивують чистотою, добірністю міжрядь. Очевидно, без допомоги хімічних препаратів не обходитесь?
- Все в межах необхідного і розумного. У нас партнерські зв’язки із дистриб’юторами, добрива та засоби захисту рослин нам доставляють за першою потребою. Все настільки чітко і серйозно, що ми без проблем обходимося без власного складу отрутохімікатів.
- І на закінчення скажіть, чи й надалі додатково братимете пайові наділи?
- Зупинились поки на показнику «якість». Плануємо одержувати більшу віддачу від того, що маємо. Хоча не збираємося відмовлятися від тих паїв, які межують з нашими полями.
- Дякую за розмову. Ясних і врожайних весен, рясних урожаїв. А керівництву та колективу - ще й міцного здоров’я та наснаги у благородній хліборобській праці!
У господарстві в даний час перебирають і сортують для відправки споживачам картоплю та овочі.
З респондентом спілкувалася Лідія Наконечна
Андрушівська районна державна адміністрація
Магазин "Каштан", м.Андрушівка пропонує:
- Будівельні матеріали, господарчі товари за найкращою ціною.
- Скутера.
- Сантехніка.
м.Андрушівка, вул.Зазулінського, 18-а
Нарешті весна, а з нею і посівна. З насінням аграрії закладають у землю зерна великих сподівань на щедрий урожай, на вагомі здобутки, на поліпшення добробуту кожної трудящої родини і країни загалом. У СТОВ «Хлібороб», яким я керую, 84 працівники (це у Степку і Корчмищах). Люди трудяться добросовісно, з розумінням, усвідомлюючи просту істину: є господарство - є робота, є зарплата як засіб існування. Станом на 1 січня ц.р. в нас 1899 гектарів майнових орендованих земель, в т.ч. 1679 га ріллі, 41,4 га сіножатей, 65 га пасовищ. Решта - водні плеса, болота, чагарники. Вся земля знаходиться за межами населених пунктів та використовується відповідно укладених та зареєстрованих договорів оренди. В господарстві є 580 голів ВРХ, з них 230 корів, 220 свиней. Господарюючи, не забуваємо, що, як колись до колгоспу, так тепер до СТОВу, люди звертаються за допомогою і підтримкою. Для цього маємо млин, пилораму, кузню, пункт осіменіння тварин, у коморі - продукти. Ми розрахувалися із сельчанами за оренду землі. Озимина в нас зеленіє на 410 гектарах - це пшениця, жито, ріпак. Подбали і про зелений конвеєр розпочнемо його з озимого жита, під яке на ці цілі відвели 18 гектарів. Весняну сівбу розпочали організовано. З осені зорали всі площі оборотними плугами під ярі зернові, кукурудзу, кормові і на випас. Техніки в нас вистачає. На посівній зайнято два Т-150 К, К-701, 5 - МТЗ-80, грузовики, а також 4 зернові сівалки «Євроком», 4 культиватори КПС, які працюють по два у зчіпках. Насіння всіх запланованих культур уже маємо. Пально-мастильних матеріалів припасли потрібну кількість. Якщо не вистачатиме, є домовленість із постачальником, який нам довіряє і доставить пальне з відстрочкою платежу. Учасники посівної забезпечені гарячим харчуванням. Синоптики запрогнозували складну весну, так що кожну погожу годину використовуємо найпродуктивніше. Не подумайте, що в нас все просто і нам так легко: скрізь і на все потрібні гроші. Для того, щоб купити міндобриво, розрахуватись за пальне, мусимо продавати молодняк ВРХ не тими категоріями, якими хотіли б. За цю худобу восени ми мали б великі гроші, зараз є чим годувати, але посівна - це святе, титм більше, що на допомогу чекати годі. Селянину, як нікому іншому, держава обіцяє багато. У 2007 році ми по-справжньому зраділи: ціни на зерно стали прийнятними, ми тішили себе, що зможемо купити техніку, добрива тощо. Але знову обвал: ціни на зерно вдвічі нижчі минулорічних, а на техніку, запчастини, міндобрива виросли в декілька разів. Зате молоко і м’ясо - дешеве. А обіцяного пального й добрив за зниженими цінами селяни так і не змогли придбати. Сільгоспвиробники цікавляться, чи будуть гарантовані дотації за посів озимини, ярини, високовагові категорії тварин, нарощування їх поголів’я. Селяни повинні заздалегідь знати, що сіяти і для кого, а на це має бути державне замовлення, державні ціни на зерно, а також часткове фінансування зерновиробництва. А в нас виходить: виростиш урожай, потім суши голову, куди його подіти. Тимчасом ловкі ділки з грошима видурюють його у селянина за безцінь, а потім наживаються на цьому. І на закінчення скажу ще про одну біду - кредити: хто взяв їх у доларах - поспівчуває іншому. Краще мати своє, ніж позичати, але треба старатись дожити до таких часів. Хлібороби не вичікують обнадійливих перемін - вони сьогодні на весняному полі, щоб мати хліб і до хліба. І я вдячний їм за це.
Петро Юянець,
голова СТОВ "Хлібороб",
с. Степок
Андрушівська районна державна адміністрація
Село Городківка Андрушівського району знаходиться на порубіжжі Житомирщини й Вінниччини. Воно розкинулося на правому березі річки Гуйви, яка утворює тут чергу похилих берегів, а під селом розливає води широкого ставу. Село не згадується в жодному літописі, в його теперішній назві сучасний обиватель навряд чи знайде відгомін історичних подій. І лише вулиці села, його кутки, рівнини і діброви, неглибокі виломи Гуйви залишаються вічними німими свідками його загадкової минувшини. Вихори подій ХХІ століття назавжди відносять від нас трагічні сторінки історії Городківки, на яких закарбовані біль, кров і потрясіння його жителів.
Історія поселення, яке було на місці нинішнього села, оповита переказами. За одним із них, воно вже існувало в добу Київської Русі і мало назву Китайгородок. Городище було обкопане ровом, сліди якого збереглися до нашого часу. Стіни з частоколу обплітали лозою, яку тут називали китою. Звідси й назва – Китайгородок. Мабуть, у другій половині ХІХ століття цей переказ чув і Л.Похилевич, якому назва нашого Китайгородка стала відомою „по преданию местных жителей”.
Відомим є також переказ, почутий жителями села в другій половині ХІХ століття від односельчанина Є.Івановського – польського мемуариста й історичного публіциста, який мав старовинний архів, що містив важливі відомості про минуле околичних земель. На протязі життя кількох поколінь він передавався з уст в уста і засвідчує людську гідність та нескореність наших пращурів.
Після поневолення нашого краю монголо-татарами жителі Китайгородка були в околиці єдиними, хто відмовлявся платити данину. Тоді загін розлюченого баскака зігнав їх у тій частині села, яка тепер називається Голиші, і безжально порубав. Людська кров текла до річки Гуйви. Ті з людей, що вціліли, від жаху повтікали жити в сусідні села. Відтоді Китайгородка не стало.
Перші історичні відомості про Великі Жерделі (таку назву мало село) за часів литовського панування на українських землях подає Е.Руліковський (1825-1900 р. р.), учений-історик Правобережної України. Він стверджує, що село називалося так сотні літ. Першими відомими його власниками стала родина Лозовіцьких з Брестського повіту Литви, де володіла родовими Лозовицями. За „криваві вислуги”, тобто за бойові, заслуги Лозовицькі одержали від великого литовського князя простір землі вздовж річки Гуйви, межуючий, з одного боку, з Гальчином (нині Бердичівського району, а з другого – з Білопіллям (тепер Козятинського району Вінницької області). На цій території знаходилося шість сіл, серед них були Велика Звиняча і Мала Звиняча, Малі Жерделі (тепер с. Жерделі) та Великі Жерделі, які стали резиденцією землевласників.
Навесні 1482 року велика татарська орда на чолі з кримським ханом Менглі-Гіреєм за намовою московського князя Івана ІІІ Васильовича вчинила похід на Київщину, захопила і зруйнувала Київ, потім кілька літ безборонно пустошила Поділля і Волинь. Як зазначав М.С.Грушевський, спустошення було далеко гіршим, ніж за часів Батия. Вся Україна наповнилась невільницьким плачем.
У перший же рік татарської навали всі шість сіл, що належали Лозовіцьким, зазнали спільної долі разом з цілим краєм. Населення було винищеним або забраним в полон, а села перетворилися в „селища”, тобто порожні місця колишніх сіл.
З того часу Лозовіцькі ніколи не поверталися в українські землі з Литви. Разом з Великими Жерделями, спаленими руками нападників, пішов з димом і їх дім, а з ним – грамоти і надання, що служили їх родині.
З того часу майже 130 років село було безлюдним і здичавілим, стоячи обабіч Чорного шляху , яким користувалися татари для нападів на Західну Україну й Польщу. Лозовіцькі не переймалися відродженням життя в селі, його заселенням. Та, не зважаючи на це, ця земля стала ареною запеклої боротьби за право нею володіти.
Нелюб Гринковіч-Лозовіцький просив польського короля Олександра, який був одночасно й великим литовським князем, підтвердження на право володіння спадщиною вздовж річки Гуйви і, одержавши королівський привілей, записав цю спадщину на свого сина Лукаша.
Водночас житомирські шляхтичі накинули оком цей „дикий степ” і стали його захоплювати. Лукаш Лозовіцький був сучасним королівським дворянином і перебував на службі. Дізнавшись про те, що його порожню спадщину вже прибрано до рук, він звернувся зі скаргою до польського короля Сигізмунда І, який, уважно вивчивши справу, видав присуд, аби власність повернули господареві. Проте й надалі ті порожні простори землі продовжували бути лише номінально успадкованою власністю.
У 1545 році проводилася ревізія Житомирського замку. Ревізори біскуп Хвальчевський і Лев Потей викликали всіх землевласників, які межували за стіною житомирського уряду, щоби ті вказали межі своїх земель. Багато поміщиків не з'явилися на цей виклик, в їх числі був і Лукаш Лозовіцький, який тоді був на господарській закордонній службі. Тож ревізори розсудили, що ці землевласники або ж загинули від татар, або вмерли, не залишивши нащадків. Власність їх, як не успадковану спадщину, записали до реєстру Житомирського замку. Повернувшись до краю з-за кордону, ображений Лукаш подав скаргу про захоплення своїх земель королеві Сигізмунду Августу, і той у 1547 році наказав повернути „шість порожніх селищ” Лозовіцькому.
Син Лукаша Лозовіцького, Андрій, виконував особливі доручення польського короля Стефана Баторія. Іноді він звертався за допомогою до запорозьких козаків. Ставши спадкоємцем Великих Жерделів, він пустив їх за правом застави за 30 кіп литовських грошей Ф.Тишкевичу.
З новим власником села багато літ ворогував сусідній князь з Котельні Кирик Ружинський. Він походив з литовського князівського роду, що оселився на Волині й Київщині. У 1585 році перебував на Запорозькій Січі, брав участь у поході запорожців проти татар (М.С.Грушевський вніс його до списку українських гетьманів за 1585 рік разом з Михайлом Ружинським). У 1594-1596 роках під час повстання С.Наливайка очолював передовий загін польських військ, який вів бої проти повстанців на Київщині. Колишній козацький ватажок горів бажанням помститися козакам за те, що ті збунтували і покозачили Паволоцьку волость, де були його маєтки. У квітні 1596 року його загін був розбитий військами С.Наливайка і запорозького гетьмана М.Шаули під Білою Церквою. Вчасно наспів С.Жолкевський з допомогою і виручив К.Ружинського з біди.
У ті часи чвари між панами, князями супроводжувалися нападами, розбоями і грабунками, що були їх буденними справами. Тому й К.Ружинський силоміць захопив усю територію шести пустих сіл і на посаді давніх Великих Жерделів побудував містечко, посадивши там кілька десятків своїх підданих. У невеликій новій колонії він збудував маленький замок і забезпечив охорону жителів. Наспіх закладене містечко володар і назвав відповідно – Скоргородком.
Звичайно, К.Ружинський був людиною своєї епохи, коли справедливість нерідко визначалася силою. І хоч поява Скоргородка була утвердженням його сили і заможності, проте саме він першим на протязі сотні літ став відроджувати життя на місці Великих Жерделів, яке вже стало урочищем.
Та невдовзі поселення і замок, так швидко створені, зникли, тому що Ф.Тишкевич також силою відібрав власні володіння, населення розігнав, а замок знищив.
Олександр Лозовіцький, син Андрія, якому від батька перейшла спадщина, по суті згубна, загублена у дикому степу, постарався якнайшвидше її позбутися. Тому він у 1608 році продав її Іванові Бжозовському. Та над цією землею ніби навис фатум. Її долею ніхто не хотів перейматися. Невдовзі вона була перепродана Єжему Завіши, а той у 1610 році продав її за 12 тисяч золотих княгині Софії Ружинській.
С.Ружинська була дружиною Романа Ружинського (1575-1610), нащадка вже названого відомого роду, великого землевласника, політичного авантюриста. Він був командувачем загонів Лжедмитрія ІІ. Весною1608 року очолював військо, яке складалося з 4 тис. поляків і 3 тис. запорозьких козаків. Тоді ж між Орлом і Болховим він двічі розбив і розсіяв царську рать, керовану Д.Шуйським і В.Голіциним. У 1609-1610 роках брав участь у поході польських військ на Москву. У квітні 1610 року його не стало.
Того ж року молода вдова пустила Скоргородок правом застави Гельжбеті Халаїмовій. До речі, незабаром, 20 січня 1611 року, вона віддає в посесію на 3 роки і село Жерделі (колишні Малі Жерделі).
На той час село вже було заселеним. На території колишнього Скоргородка піддані селяни по-новому забудовувалися, по-новому розробляли ниви. І назвали село Городком. Цікаво, що так і донині називається центральна частина Городківки.
Мешканці села жили в халупах. Вирощували пшеницю, жито, просо, овес, гречку, горох. З овочевих культур садили капусту, цибулю, ріпу, пастернак, буряки. На подвір'ях була птиця: гуси, качки, кури. Займалися бортництвом, у річці Гуйву ловили рибу („селедці”). Мали коней. Останнє вказує на те, що городківчани не були зовсім убогими. Адже в той час звичайного робочого коня можна було виторгувати на базарі в Котельні за сорок польських золотих, клячу – за тридцять. Засвідчує це, а також говорить про те, що в селі було немало жителів, судова справа від 01. 01. 1611 року. У ній пані К. Вільжина позивається до Г.Халаїмової за те, що за наказом останньої урядник Ст. Крюковський зі слугами і жителями Городка наїхав на ґрунти й сіножаті К.Вільжиної в с. Гальчин. Урядник зібрав кількасот (!) возів у Городку, на яких селяни перевезли до села награбованого сіна гальчинської власниці та її підданих у загальній кількості 580 возів.
Ця судова справа є унікальним історичним документом – документальною писемною згадкою про сучасну Городківку, яка переносить на 113 років назад свідчення „Історії міст і сіл Української РСР. Житомирська область” про те, що село відоме з 1724 року.
Інтерес до історії села поглиблює ще інший, не менш важливий документ, - протестація (скарга) до Житомирського гродського суду за 6 лютого 1635 року пана Яна Замойського, власника містечка Вчорайшого і села Лебединці, який скаржиться на „урожоних” братів Валер'яна і Марка Халаїмів, які „мають право на добро” (тобто на власність) села Халаїмгородок від княгині Софії Ходкевич (таке прізвище мала С.Ружинська після повторного шлюбу). Ми приходимо до думки, що це були сини Г.Халаїмової. Він скаржиться на них за те, що ті „ґвалтівним способом” привласнили ґрунти, луки, сіножаті й ліси, що належать Вчорайшому й Лебедицям, переступаючи окреслені халаїмгородські границі. Віхами цих меж були: Чорний шлях, який тут називали ще Коломийським, Лебедине озеро і Пробита могила.
Отож, Валер'ян і Марко Халами були синами свого часу: коли відчували більшу силу, то грабували слабших, роблячи набіги на їхню маєтність.
У цій протестації село називається Халаїмгородком, тобто матеріалізується твердження Е.Руліковського про те, що Халаїми нав'язали своє прізвище Городку. Це був неадекватний вчинок шляхтичів у період „прізвищної революції”, коли все відбувалося навпаки: власник населеного пункту зазвичай позначав своє прізвище від його назви. Більше того: цей документ уточнює припущення історика про період перейменування Городка на Халаїмгородок. Він пов'язував цю подію з першою половиною XVІІІ століття, коли нащадки колишніх заставників Халаїмів повернулися до опустілого села і, узурпувавши титул спадщини, почали суперечку, а потім і судовий процес з новими власниками – згасаючою родиною Конецпольських. І лише в 1744 році, коли Халаїмгородок було присуджено останнім, Халами відступилися від села.
І, нарешті, з протестації ми дізнаємося, що Чорний шлях проходив між сучасними Городківкою і Лебедицями.
Вчинки Халаїмів не свідчать про їх розбишацький норов: так поводила себе тогочасна шляхта, бо хто відчував більшу силу, той намагався отримати і більшу власність будь-якими засобами і способами. Брати недовго володарювали в селі, бо княгиня С.Ружинська незабаром продала його київському воєводі Т.Замойському.
Під час національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Б.Хмельницького околиця Халаїмгородку була шляхом, де воюючі сторони кілька разів вели наступ. Так, у травні 1649 року тут проходило стотисячне військо Б.Хмельницького і його союзників татар у напрямі на Бердичів, а потім на Старокостянтинів. Це був відомий Зборівський похід, перемога в якому ще вище піднесла славу українського гетьмана як великого полководця.
Під час Хмельниччини село не раз зазнавало грабунків підрозділів польської армії, каральних набігів шляхетських загонів. Багато мешканців Халаїмгородка було знищено, ті ж, хто залишилися живими, розбіглися, покинувши рідні домівки. Село стало порожнім і здичавілим. Е.Руліковський зауважує, що в запису за 1683 рік стверджується, що, поряд з Халаїмгородком, такою була доля всіх сіл біля Ружина і Паволочі.
Щоб уявити тогочасну картину жахливого стану і вигляду нашого краю, звернемося до спогадів С.Величка, відомого українського літописця: „ Роздивившися, побачив я покриті мохом, очеретом і зіллям просторі тогобічні україно-малоросійські поля і розлогі долини, ліси і великі сади, красні діброви й річки, стави й занедбані озера. І це був той край, який правдиво колись, уже шкодуючи за втратою його, називали й проголошували поляки раєм світу – він був перед війною Хмельницького мов би друга обітована земля, що кипіла молоком і медом. Бачив я ... в різних місцях багато людських кісток сухих і голих – їх покривало саме тільки небо. Я питав тоді себе: „Хто вони?” Надивився я того всього ... порожнього й мертвого, повболівав серцем і душею, бо ж зробилася пусткою ця красна колись і переповнена всілякими благами земля, частка вітчизни нашої україно-малоросійської, і впали в незвідь посельці її, славні предки наші!”
І лише близько 1700 року століття знелюдніле село стало поволі заселятися.
Так протягом своєї багатовікової історії воно, як міфічний птах Фенікс, не раз умирало й знову оживало, змінюючи свою назву. Востаннє воно відродилося після Великої Вітчизняної війни і в 1946 році було перейменоване в Городківку, зберігши в імені своїм коріння, що сягає глибокої давнини.
Література:
1. Похилевич Л.И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. – Біла Церква: Видавець О.Пшонківський, 2005. – С. 226.
2. Slownik geograficzny Krolewstwa Polskiego i innych krajow slowianskich. – Warszawa, 1880. – T. 1. – S. 540.
3. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Київ - Львів, 1913. – С. 172.
4. Eu –go Heleniusz (Iwanowski E.) Listki wichrem do Krakowa z Ukrainy przyniesione. – T. 3. – Krak?w, 1902. – S. 254.
5. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Київ - Львів, 1913. – С. 523.
6. Там само. С. 212.
7. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – К., 1990. – С. 139.
8. Актова книга Житомирського гродського уряду 1611 року. Підгот. до вид. А.М.Матвієнко, В.М.Мойсієнко. – Житомир, 2002. – С. 29.
9. Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. – К., 1973. – С. 143.
Іван Савицький,
член Національної спілки краєзнавців України
(с. Городківка Андрушівського р-ну Житомирської обл..)
3 листопада 1875 року в с. Халаїмгородок ( нині Городківка Андрушівського району Житомирської області ) перестало битися полум'яне польського поета і драматурга Александра Кароля Грози, відомого представника „української школи” в польській літературі.
У 30-х роках XIX століття серед поляків, які проживали на Правобережній Україні, виник інтерес до української мови та фольклору. Тоді група польських письменників і створила „українську школу”. Як писав український історик Д.І.Дорошенко, „ люблячи Україну і її природу, вони черпали своє натхнення в бурхливій минувшині краю, в козацьких подвигах, брали сюжети з української історії, обробляли мотиви української поезії, наслідували її форми. Не перестаючи бути патріотами історичної Польщі й беручи участь у боротьбі за польську справу, представники „української школи” мали вплив на розвиток української свідомості й українського патріотизму взагалі”. У 90-х роках XIX ст. видатний український письменник і громадсько-політичний діяч І.Я.Франко у статтях і рецензіях позитивно розглядав поетичну діяльність цих письменників, які, на його думку, зробили багато для братання культур українського та польського народів, і закликав польських літературознавців вивчати і популяризувати їхні кращі твори. Найвідомішими представниками цього напряму, крім А.Грози, були Б.Залеський, С.Гощинський, Ю.Словацький, А.Мальчевський, М.Грабовський.
А.К.Гроза народився 30 червня 1807 року в с. Закриниччя, тепер Оратівського району Вінницької області, в заможній дворянській родині. Початкову освіту здобув у школі м.Умані ( 1817 – 1820 рр. ), у 1826 році закінчив гімназію в м. Вінниці. Навчався у Віленському ( 1826 – 1829 рр. ) і Дерптському ( 1829 – 1830 рр. ) університетах.
Свої юнацькі поетичні твори він вперше опублікував у віленському „ Noworoczniku Litewskim” у 1831 році. Тоді ж переїхав у с.Сологубівку на Україні, оженився і присвятив себе літературній діяльності. А.Ґроза вивчає український фольклор, історичне минуле українського народу. В його творчому доробку з'являються поеми на теми з українського життя: „Сорока”, „Про вмерлі душі”, „Мартин”, „Пан Григір”, „Нежданий гість”, „Заклад”, „ Смецинський”, драма „Гриць”. Найбільше знаний твір А.Ґрози цього періоду – поема „Канівський староста”, в якій автор представляє історію злочинів і насильств Миколи Потоцького.
В 1838 – 1842 роках митець видає у м.Вільно п'ять томів альманаху „Rusa?ka” , де друкуються кращі твори, написані на Віленщині та Україні. Подібну ініціативу виявив і в 1848 – 1850 роках, публікуючи альманах „Grosz Wdowi”. Після двотомного видання „Poezji”( там, до речі, була поема „ Перша покута Залізняка”, в якій розповідається про події Коліївщини ) А.Ґроза на деякий час замовк.
З 1848 року він пише прозові твори, реалістичні картини побуту, сцени і типи київських контрактів: „ Владислав, витяг з не дуже старих мемуарів”, „ Контрактова мозаїка, щоденник з 1851 року”.
На схилі 50-х років XIX століття письменник переїхав до Бердичева, де працював учителем, пізніше – до Житомира, де давав приватні уроки польської мови і літератури, а потім поринув у вир громадського життя.
А.Ґроза разом з лікарем і мемуаристом К.Качковським, лікарем і літератором Е.Галлі, драматургом А.Коженьовським, збирачем волинських старожитностей Ф.Новицьким 15 січня 1859 року засновує Житомирське польське книжково-видавниче товариство. Ділові поїздки до м.Вільно з метою організації роботи друкарні та книгарні змушують його працювати цілодобово. Нарешті справу зроблено. Друкуються польською мовою дешеві букварі, підручники, словники, книги, доступні небагатим людям, релігійна література.
Проте в другій половині XIX ст. царизм здійснював на Волині, Київщині та Поділлі політику насильницької асиміляції, що передбачала остаточне зникнення поляків як нації. Російська адміністрація викорінювала польський вплив на Україні шляхом русифікації. Тому в секретній канцелярії волинського губернатора вже 15 липня було розпочато слідчу справу проти товариства, а невдовзі його було ліквідовано. Друкарню й книги конфіскували, членів видавництва віддали до суду...
Останні п'ять років А.Ґроза прожив у Халаїмгородку.
Село розкинулось на правому березі тихоплинної Гуйви. Селянські хати з дерева й саману під солом'яними стріхами розсипались у мальовничому безладді. Далеко на сході, в бік с. Лебединці, за Чорним коломийським шляхом, яким колись татари вели ясир, ледь мріє правічний ліс. При в'їзді в село з північного боку - дерев'яна Миколаївська церква, з південного - кам'яна католицька каплиця Св. Клари. В селі махають крилами два вітряки, працюють цегельня й пивоварня. З майже двох тисяч жителів села третина – римо-католики. Таким вперше постав Халаїмгородок перед новим мешканцем.
А.Ґроза поселяється в садибі друга Є.Івановського, мемуариста. Той давно відійшов від маєткових турбот і віддається літературній справі. Самотньо проживаючий господар радий товариству, бо поважає письменника за невичерпний ентузіазм, постійне прагнення допомагати іншим, благородне горіння.
А.Ґроза вражав сучасників своєю добротою, м'якістю, благородством. Він радів плодам своїх самопожертв, подавав руку допомоги творчій молоді, щоб та не закопувала талантів, не забувала, що для Польщі повинна присвятити своє життя. Працював самовіддано задля утримання і піднесення польської літератури. Був незрівнянним у ставленні до своїх дітей, як відзначав Є.Івановський, „серце мав материнське”. Був щасливим від того, що був батьком красивої дочки й синів, які відзначалися чудовими здібностями. Він ніколи не ображався, ніхто його не бачив сердитим. Як підкреслював халаїмгородський літератор, він завжди був „сповнений ентузіазму працювати до останнього життєвого подиху”.
А в Халаїмгородку були хороші умови для літературної праці та відпочинку: багата книгозбірня господаря, картинна галерея, величний старий парк, чудовий фруктовий сад з алеями, перед будинком – клумби пишних квітів.
А.Ґроза, який розміняв сьомий десяток літ, намагається встигнути багато зробити. В 1873 році він видає драму в двох частинах „Твардовський”, пише спогади про своє життя, які вміщують цікаві події юності, роздуми зрілого митця про життя та історичну долю поляків на Україні. Одночасно він друкує збірку „Щоденник”, перед самою смертю закінчує драму „Марфа, посадниця у Великому Новгороді”.
Незважаючи на заборону навчати дітей грамоти польською мовою, письменник навчає рідної мови дітей з польських родин. І, врешті, переймається долею сільських сиріт, опікується ними. Вдячні сироти відвідають, щоб пошанувати, А.Ґрозу напередодні його відходу у вічність. Дійсно, як писав Є.Івановський, „правдивим був поет у почуттях і діях, у кожній миті свого життя”.
По смерті друга мемуарист у другому томі „Спогадів минулих літ” висловив велику повагу до нього і невимовний біль втрати: „Протягом п'яти років, разом проживаючи, відчував багато доказів сердечної приязні; відносини були такими хорошими, що лише зі сльозами можна про це розповісти... Повага йому належить від усіх нас, та повага, на яку він всім життям своїм заслужив, стількома прекрасними якостями душі, працею, чудовими творами, щоб настало пробудження для молодих письменників, щоб тим шляхом, тією дорогою чеснот і благородства крокували і оживили працю свою і здібності духом чистим і красивим, милістю Бога і Польщі”.
З плином літ ім'я А.Ґрози в Україні не забули. Статті-персоналії про нього вміщені в Українському Радянському Енциклопедичному Словнику (1987 р.), в Українській Літературній Енциклопедії (1988 р.).
Нині, коли поляки й українці обрали моральним орієнтиром християнські цінності, озброїлися європейським досвідом толерантності, певно, слід на Житомирщині увіковічнити пам'ять про письменника, чия творчість ще в XIX ст. сприяла виникненню почуття симпатії та порозуміння між двома народами.
Іван Савицький,
член Національної спілки краєзнавців України
(с. Городківка Андрушівського району Житомирської області)
У південно-західній частині села Городківки Андрушівського району Житомирської області, біля дороги, що веде з Андрушівки до Бердичева, на невисокому березі річечки Лебедівки, яка розливається тут нешироким ставком, стоїть костьол святої Клари. Побудований у еклектичному стилі початку ХХ століття, в якому примхливо поєдналися елементи неоготики та модерну, що в сукупності надає храму ексклюзивної оригінальності та неповторності. Красою й архітектурною довершеністю він викликає захоплення в багатьох подорожніх, які, проїжджаючи мимо, зачаровані видивом храму, милуються його архітектурними формами та слухають музику, що застигла у камені. Щороку 11 серпня тут велелюдно: на храмове свято приходять не лише римо-католики села ших областей України, багато з яких ідуть сюди пішки від найближчої залізничної станції Чорнорудки.
Крім досконалої краси й гармонії, як дива архітектури ХХ століття, костьол відомий далеко за межами не тільки села й області, але й України своєю трагічною, але славною історією та відомими особистостями, що сприяли розквіту краю і доля яких була тісно пов’язана з храмом.
На місці теперішнього костьолу в Халаїмгородку (так до 1946 р. називалася Городківка) в 1818 р. паном Міхаловським з дозволу єпархіального начальства була побудована каплиця, приписана до костьолу святого Антонія села Білопілля, тепер Козятинського району Вінницької області, що за 17 км від Городківки. Едвард Руліковський (1825 – 1900 рр.), відомий україно-польський учений-історик Правобережної України ХІХ ст., у статті „Халаїмгородок” зазначав так: „Халаїмгородок має католицький костьол, філіальний парафії Білопілля”.1 Проте в документі „Сведения о каплице в Халаймгродке” за 1897 рік, який знаходиться в Державному архіві Житомирської області, храм називається не костьолом, а філіальною каплицею, збудованою з каменю, що знаходиться в пристойному вигляді.2
Костьол с. Білопілля був заснований Вінцентієм Тишкевичем (1757 – 1816 рр.), побудований з каменю, у його великому вівтарі знаходилася чудодійна ікона святого Антонія Падевського. Сам фундатор не дожив до закінчення будівництва храму у 1818 року, помер за два роки до його завершення й був похований у Лохойську. Інші ж кільканадцять членів родини Тишкевичів, померлих у ХІХ ст., спочивали у підземеллях храму села Білопілля.3 У 1957 році місцева влада цілеспрямовано знищила костьол трьома потужними вибухами: колгоспу, як тоді пояснювали, потрібно було каміння для облаштування мурованих жомових ям та будівництва шосейної дороги в селі. Бульдозер зрівняв з землею не лише руїни храму, але й могили, які знаходились на прилеглій території. Як скоро виявилось, каміння було непридатним ні для будівельних робіт, ні для вимощення ґрунтової дороги. Сьогодні при в’їзді в Білопілля зі сторони Бердичева тільки високий горб, на кому колись ще стояла святиня, височить одиноко, оточений розливом річки Закиянки.
Історія каплиці св. Клари і костьолу в Халаїмгородку була тісно пов’язана з життям відомої й впливової у ХІХ ст. на Правобережжі родини Івановських. У 1782 р. село стало належати летичівському скарбничому Мацейові Івановському,4 по його смерті перейшло його синові Дезидерію Івановському, маршалкові Житомирського повіту. Від шлюбу з Кларою Хоєцькою у них народились дочка Фабіна та син Євстахій. У 1844 р. Д. Івановський розпрощався із земними справами, а через чотири роки – в 1848-му, на тридцятому році життя помирає його дочка Фабіна, в одруженні Міхаловська. Клара Іванівська, дружина Дезидерія, ставить і освячує біля каплиці пам’ятний знак з сірого нешліфованого граніту як вдячна дружина святій пам’яті чоловіка і найкращої з дочок. Після смерті батька Євстахій Івановський отримує у спадок Халаїмгородок, який на багато років стане літературною Меккою для багатьох письменників Правобережжя.
Є. Івановський народився у 1813 р. в Халаїмгородку. В 1825 – 1831 рр. навчався в Кременецькому ліцеї, після закриття якого повернувся на батьківщину. Спочатку поринув у сільськогосподарські турботи, в яких, проте, не знайшов свого покликання. Згодом у с. Ненадиха, що на Київщині, де також мав маєток, організував товариство культурного життя. Письменник-мемуарист став часто подорожувати Україною та за кордоном, зацікавився історією Речі Посполитої та Правобережжя, почав збирати усні й рукописні історичні матеріали, яких з часом у нього накопичилось дуже багато; крім цього, він записував спогади, розповіді та згадки сучасників про колись славне минуле отчої землі.5 Унікальні документи, які містили характеристики, оцінки, описи, хронологічні зіставлення часів, що безповоротно канули у Літу, скоро лягли в основу ряду його творів, що сьогодні складають славу не тільки української польськомовної літератури, але й власне польської.
Письменнику не судилося пізнати щастя сімейного життя: переживши нещасливе кохання в юності, він залишився самотнім назавжди. Відійшовши від маєткових справ, Є. Івановський свої сили і натхнення віддав написанню мемуарів. Його багатотомні розповіді про події на Волині й Київщині у XVIII – ХІХ століттях, серед яких, зокрема, „Спогади минулих літ”, „Польські пам’ятки різних часів”, „Спогади давніх і наступних польських часів”, „Листи, вихором принесені у Краків з України” були видані за кордонами Російської імперії під псевдонімами Hellenius, Eu-go Helleniusz або Eustahy Helleniusz. Літературна спадщина халаїмгородківця – це нариси про відомі особистості, розповіді про події, які містять розгорнуті характеристики сучасників, приватні листи осіб, їхні спогади. Сьогодні це безцінний скарб фактів, знань і подробиць з історії Правобережної України.
Проте не своїми літературними творами мемуарист залишився у пам’яті односельчан, які для них тоді були й недоступними й незрозумілими. Безперечно, що Є. Івановський писав їх не лише для сучасників, а, швидше, для майбутніх поколінь, надіючись, що його знання будуть особливо затребувані. Так воно й сталося. Повернувся він у Городківку лише на початку ХХІ ст., коли жителі села вперше прочитали розвідки про його життєвий і творчий шлях. Здивовані городківчани впізнали в ньому свого „м’якого пана” з багаточисленних переказів своїх дідів і прадідів.
Мемуарист запам’ятався своєю доброчинністю, тим, що давав селянам під час скрути борошно, лісоматеріал на відбудову згорілих осель, православному священику – гроші на побудову обійстя. Так само безоплатно в кінці ХІХ ст. він роздав наділи землі колишнім орендарям, які після чотирнадцяти років безуспішних пошуків незайманих земель на півдні України повернулися в село знедоленими. Цією „незацікавленою благодійністю”, як зазначає французький історик Даніель Бовуа, він викликав здивування сучасників і повагу односельчан.6
Незважаючи на всі намагання виконати заповіт матері, Є. Івановський не зміг побудувати в Халаїмгородку костьол. Змінились матеріальні статки родини, відбулись кардинальні зміни у Російської імперії. У другій половині ХІХ ст. царська влада здійснювала послідовні репресії проти польського дворянства Правобережної Україні у відповідь на його участь у збройних повстаннях у 1831 і 1863 роках. У той час, коли тут змагалися польський і російський впливи, російська влада не давала письменнику дозволу на будівництво католицької святині. Тому він до кінця свого життя міг здійснювати нагляд за каплицею, дбаючи лише про її стан, щоб проводилися богослужіння. З цієї каплиці проліг його останній шлях від рідного села на вічний спочинок до костьолу св. Антонія села Білопілля, біля якого він був похований. Провела митця у вічність Анна Жмігродзька (дівоче прізвище Чечель), внучка його сестри Фабіни.
З городківською каплицею пов’язані ряд імен відомих митців та науковців ХІХст. Безсумнівно, в ній не раз бував Едвард Руліковський – видатний український і польський історик, етнограф, антрополог. Народився він у 1825 році в Мотовилівці, тепер Фастівського району Київської області. Отримав домашню освіту, потім навчався в Сорбонському університеті в Парижі. Його першим дослідженням був “Опис Васильківського повіту”, який вийшов друком у 1853 році. Історик вивчав матеріали архівів Львова, Рима і Парижа. Підсумком цих студій стала праця “Дороги й шляхи правого берега Дніпра” (1878). Е. Руліковський був активним учасником археографічних з’їздів у Києві в 1874 і 1899 роках.7 В останні роки проживав у селі Висоцьк Рівненського повіту. Розпрощався із земними справами в травні 1900 року, похований у родинному склепі в Мотовилівці.
Є. Івановський приятелював і активно обмінювався історичними відомостями з цим видатним ученим ХІХ ст. У вдячній пам’яті її величності історії збереглися безцінні відомості про те, що деякий час, готуючи наукові дослідження, незабутній киянин вивчав матеріали багатого домашнього архіву халаїмгородського літератора.
Каплиця св. Клари пам’ятала і Александра Ґрозу (1807 – 1875) – відомого польського поета й драматурга, закоханого в Україну, її історію і фольклор. Народився А. Гроза у с. Закриниччя, тепер Оратівського району Вінницької області. Після навчання у Віленському і Дерптському університетах повернувся на бaтьківщину, вивчав фольклор, культуру та історичне минуле українського народу. У його творчому доробку з’являються поеми на теми з українського життя: „Сорока”, „Про вмерлі душі”, „Мартин”, „Пан Григір”, „Нежданий гість”, „Заклад”, „Смецинський”, драма „Гриць”. У них бачимо замилування культурою, традиціями та історією українського народу, які автор майстерно відображає на сторінках своїх творів. Митець не уникає відтворення проблем, що ілюструють непрості стосунки між українськими селянами та польською шляхтою. У поемі „Канівський староста” А. Гроза засобами художнього слова розповідає про історію злочинів і насильств магната М. Потоцького. Проблематика іншої поеми – „Перша покута Залізняка” – відтворює події Коліївщини. У 30 – 40-х роках ХІХ ст. письменник видає п’ять томів альманаху „Русалка”, пише прозові твори: „Владислав, витяг з не дуже старих мемуарів”, „Контрактова мозаїка”.8 На схилі 50-х років А. Ґроза служить у Бердичеві учителем, потім переїжджає в Житомир, де дає приватні уроки польської мови і літератури, стає одним із головних ініціаторів та активних діячів Книжково-видавничого товариства, яке друкувало букварі, підручники, художню та релігійну літературу. Та незабаром розпорядженням Київського військового губернатора І. Васильчикова діяльність Товариства була заборонена, а за те, що воно намагалось таємно продовжувати діяльність, його організатори зазнали переслідування з боку властей. Серед слідчих був і суддя Г. О. Короленко, дружина якого була полькою і з яким А. Ґроза щиро приятелював. Г. Короленко посприяв тому, щоб хід кримінальної справи поступово припинився.
Останні п’ять років життя А. Гроза жив у Халаїмгородку. Він поселився в садибі друга і однодумця Є. Івановського, який поважав його за невичерпний ентузіазм, постійне прагнення допомагати іншим, любов до знань, благородне горіння, нарешті, сприяння творчій молоді. За спогадами мемуариста, митець вражав сучасників своєю добротою, благородством, радів плодам своїх самопожертв. Як підкреслював Є. Івановський, А. Гроза завжди був „сповнений ентузіазму працювати до останнього життєвого подиху”.
А. Ґроза, який розміняв сьомий десяток літ, намагається встигнути багато зробити. У 1873 році він видає драму в двох частинах „Твардовський”, над якою активно працював у Халаїмгородку. Тут же, у маєтку Є. Івановського, починає роботу над своїми мемуарами, пише й друкує збірку „Щоденник”, під кінець життя закінчує драму „Марфа, посадниця у Великому Новгороді”.
Часто буваючи на богослужінні у каплиці св. Клари, чи не просив він у Божої Матері заступництва від властей за те, що, незважаючи на сувору заборону, навчав польської мови дітей офіціалістів? Певно, і просив кращої долі сільським сиротам, якими опікувався. Вдячні діти прийдуть пошанувати свого доброчинця напередодні його смерті. Через декілька років після смерті відомого літератора, в 1880 році, у Бердичівському монастирі на честь доброї і благородної людини, письменника А. Ґрози було встановлено меморіальну дошку з мармуровим барельєфом.
По смерті Є. Івановського його маєток, а також бібліотеку, архів і картинну галерею за заповітом успадкували рідні брати Маріуш і Євстахій Жмігродзькі. Вони були синами Анни і Ромуальда Жмігродзьких, які проживали в с. Кашперівка (тепер Козятинського району Вінницької області).10
На початку ХХ ст. на Правобережній Україні дещо послабився утиск римо-католиків з боку Російської держави. П’ятдесятичотирирічній Анні й шестидесятирічному Ромуальду Жмігродзьким вдалось нарешті втілити в життя волю К. Іванівської, чого не зміг виконати її син Євстахій. У 1910 році на місці каплиці почалося будівництво костьолу, яке закінчилося в 1913 році.
Споруджували храм польські майстри, підсобляли їм жителі Халаїмгородка і сусіднього села Жерделі. На кам’яному моноліті звелася будівля з каменю й червоної цегли, дах її був покритий червоною черепицею, привезеною з одного з польських заводів. Завдяки досвіду і вмілому керівництву будівничого Е. Яблонського і технолога А. Ходака, прізвища яких, а також фундаторів святині і пробоща, вирізані на камені, який вмурований у стіну. Костьол не лише захоплював строгістю і вишуканістю архітектурних форм, але й відзначався унікальною акустикою і тембром мелодії дзвонів. На дзвіниці була оригінальна конструкція з трьох дзвонів вагою 150, 100 і 50 кг, яка приводилася в дію не традиційним способом – з дзвіниці, а канатами, що сягали землі біля підлоги храму. Вікна були засклені кольоровими вітражами - унікальним витвором склоливарного виробництва, які вражали відвідувачів. Посеред святині під стелею, як розповідають старожили, висіла кришталева люстра, яка відбивала світло всіх кольорів веселки, створюючи в приміщенні невимовну божественну красу. Урочиста мелодія органу зачаровувала прихожан, зачіпаючи найтонші струни їх душ. Майстерно виконані настінні розписи надихали до любові, цінувати життя і пам’ятати про його минущість на землі.
Жмігродзькі, які пожертвували кошти на будівництво городківського костьолу, знайшли вічний спочинок у Варшаві: Анна – в 1930 р., Ромуальд – в 1935 р. Їх син Євстахій, нежонатий офіцер російської армії, був замордований у Бердичеві під час революції 1917 р. Другий син, Маріуш з сім’єю виїхав у Польщу, де розпрощався із земними справами в 1965 р. в Пжедбожу.
Згадкою про ті часи, людей й події залишився вічний символ пам’яті про Клару Івановську та її сина Євстахія, який стоїть за 16 м від костьолу, – двометрова стела зі шліфованого сірого граніту, на якій викарбувано напис:
S + P
z Chojeckih
KLARA IWANOWSKA
marszalkowa zytomierska
† 5/VI 1859 r. w Chalaimgrodku
przez lat 70
____________ • ______________
Eustahy – Antoni Heleniusz
IWANOWSKI
ostatni herbu „Lodzia”
† 24/VI 1903 r. w Halaimgrodku
przez lat 90
Цікава деталь: напис на пам’ятному знаку про Клару Івановську є поки що єдиним джерелом, звідки ми дізналися її ім’я. Наявні на цей час наукові матеріали про Є. Івановського не називають імені його матері, обминаючи її ім’я евфемізмом на кшталт „мати з родини Хоєцьких”. Не знає її імені (воно позначено криптонімом „N”) і „Genealogia potomkow Sejmu Wielkiego”. Таким чином, пам’ятний знак біля костьолу є не тільки пам’ятником сакрального мистецтва, але й унікальним історичним документом початку ХХ ст.
Пробощем новозбудованого красеня-костьолу в Халаїмгородку був Станіслав Гурський. На жаль, до нашого часу не залишилося ніяких відомостей про його діяльність і долю.
З 1921 р. Халаїмгородський приход мав статус філії Білопільського приходу Липовецько-Бердичівського деканату. Цього ж року настоятелем приходу був призначений С. Т. Борецький. Паралельно він душпаствує у костьолі в ім’я Різдва Христового села Вчорайше та у каплицях сіл Чорнорудка та Шпичинці (нині Ружинського району).
Станіслав Томашович народився в 1891 р. в міщанській родині міста Коломиї, що в Галичині. Початкову освіту отримав приватним способом . З 1908 по 1910 рр. навчався в ІІ Одеській чоловічій гімназії, де й отримав атестат про середню освіту. У вересні 1910 р. вступає до Новоросійського університету на філософський факультет, але навчання тривало лише півтора року. Відчувши помилковість обраного шляху, в кінці 1912 року майбутній священик приїздить в Житомир. Після декількох співбесід його зараховують до Житомирської духовної семінарії одразу на другий курс. По закінченні навчання 22 травня 1916 року він був висвячений єпископом Сейненським Антонієм Карасем в Житомирі на католицький сан.
Спочатку ксьондза С. Т. Борецького 1 червня 1916 р. було призначено вікарієм костьолу св. Александра в Києві. У жовтні 1917 р. священик ніс додаткові обов’язки: він був призначений законовчителем у двох приходських школах та двох школах польської спільноти „Мацієж польська”. У Халаїмгородок його було призначено за пропозицією апостольського адміністратора ксьондза Сокальського, під керівництвом якого С. Т. Борецький ніс слово Боже майже дев’ять років прихожанам костьолу святої Клари. Перші роки радянської влади були важкі роками „розгнузданого” терору і тотального переслідування католицької церкви, які розпочалися ще за часів громадянської війни. Не вщухали вони й наступні двадцять років. На Україні органами ДПУ (Державного політичного управління) було підготовлено декілька групових судових процесів над католицькими священиками. Перший відбувся в 1929 – 1930 роках, коли ксьондзів звинуватили у створенні „Контрреволюційної повстанської організації”. Другий – у 1935 – 1936 роках, який сьогодні відомий як процес у справі „Контрреволюційної фашистської організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні”. Масові арешти католицького кліру призвели до поступового закриття храмів, які радянська влада охоче передавала державним органам управління. В костьолах почали розташовувати ремонтні майстерні, сховища сільгосппродуктів, архіви, а часто вони десятиліттями стояли просто зачиненими, руйнуючись й занепадаючи.
Станіслав Томашович потрапив у поле зору органів ВЧК-ДПУ десь у кінці 1929 року, коли почалася таємна підготовка до масових арештів священиків та організації показового судового процесу над українським духовенством, що відбудеться у 1930 році. У цей час на селі більшовиками проводилася кампанія по створенню колгоспів, велася наполеглива агітація за вступ у них кожного селянина. У грудні 1929 р. органи державної влади Білопільського району отримали інформацію про те, що в селах Чорнорудці, Бровках і особливо в Халаїмгородку селяни масово почали противитись вступу у колгоспи, а ті, що подали заяви, почали їх колективно забирати, що, практично, вело до їх повного розвалу. У район одразу зачастили представники міліції та ДПУ. На початку січня 1930 р. почалися перші допити мешканців сіл, і більшість з них, безперечно, не без морального та фізичного тиску заявляли, що ідеологом акції виходу селян з колгоспів був халаїмгородський священик Станіслав Борецький. Цікаво, що слідство проводило тоді ще не ДПУ, а міліція, яку уособлював в своєму обличчі один з так званих народних слідчих V дільниці Бердичівської округи. Але характер оцінки подій та організація попереднього розслідування, стиль складання документів та казуїстика формулювання звинувачень сумарно свідчать про те, що всі події розгорталися під щільним контролем ДПУ.
Двадцятого січня 1930 р. народний слідчий виносить постанову про притягнення С. Т. Борецького до карної відповідальності за статтею 54-10 КК УРСР у складі з 14-ма мешканцями довколишніх сіл. Окремою постановою було винесено розпорядження про утримання священика під вартою в Бердичівській тюрмі. Перелік звинувачень С. Т. Борецького не відрізнявся особливою оригінальністю чи винахідливістю. Це типова добірка стандартних фраз: контрреволюційна робота серед селян, використання релігійної пропаганди для організації підриву закладів радянської влади, агітація проти колгоспів, польський націоналізм etc, etc, etc.
Разом з халаїгородським ксьондзом до карної відповідальності були притягнуті органіст храму святої Клари Антон Посудовський, колишній православний диякон Андрій Мірович, селяни-середняки Скородзієвський та А. Димович, Д. Возний, В. Рогаль та інші. Кожному з них інкримінувалася участь у створенні антирадянської групи, яка збиралася в хаті громадянина Новіцького і проводила по селах району агітацію проти колгоспів. На чолі групи, за версією ДПУ, стояв ксьондз С. Т. Борецький. На пояснення Станіслава Томашовича, який постійно стверджував, що ніколи не втручався в політичні справи радянської влади і йому були байдужі її проблеми, які були пов’язані зі створенням колгоспів, оскільки він сам ніколи не мав і не має власної землі; що політична діяльність, а тим більш контрреволюційна ніяк не може бути пов’язана з душпастирською, його голос залишився одиноким воланням у пустелі. Єдине, що він не заперечував, – це власного незадоволення широко розгорнутою атеїстичною пропагандою, закриттям церков, не відмовлявся від закликів до поважання християнських цінностей і повернення викладання Святого Письма в школах, вважаючи скорочення чисельності віруючих бідою і початком розпаду й деградації суспільства. У цьому контексті слід додати, що за грудень 1929 – початок січня 1930 рр. заяви про вихід з колгоспів у Халаїмгородку, Шпичинцях, Чорнорудці подали близько 300 селян. Існує припущення, що агітаційна праця все ж таки проводилася кимсь з селян-середняків та заможних одноосібників. Але чи був до цього причетний ксьондз С. Т. Борецький?
Але доля розпорядилась по-своєму. 11 квітня 1930 р. Станіслава Томашовича допитують в Бердичівському окружному відділі ДПУ і звинувачують за статтею 54-10 КК УРСР. У цей же день виноситься постанова з клопотанням перед судовою трійкою при Колегії ДПУ УРСР про адміністративне вигнання С. Т. Борецького за межі держави. Звинувачення слідчих були такі: ксьондз проводив агітацію проти колгоспів у селах Халаїмгородок, Бровки, Чорнорудка й організував масовий вихід селян з колгоспів у грудні 1929 року; організував „кулацьку” підпільну організацію для підриву радянської влади на селі; розповсюджував провокаційні чутки про повернення польської влади на Україну; проводив релігійну пропаганду.
Одразу ж після цього С. Т. Борецького перевозять до Харкова, де вже 12 травня 1930 року відбулося засідання судової трійки при Колегії ДПУ України (протокол № 121). Халаїмгородського священика було засуджено на 5 років концтаборів, які він мав відбувати у Біломоро-Балтійському таборі (ББЛаг). Але спочатку його відправили до політізолятора в Ярославль, де він пробув до вересня 1933 р. Вісімнадцятого вересня 1933 р. його було переведено до Соловецького відділення ББЛага. У документах справи збереглись свідчення про те, що станом на 10 серпня 1934 року С. Т. Борецький утримувався в спецізоляторі „Савват’єво” без використання на працях.
У серпні 1934 року Управління держбезпеки НКВС (Київ), розуміючи, що невдовзі закінчиться термін політув’язненного С. Т. Борецького і він зможе повернутися на Україну, виносить клопотання про небажаність такого повернення. Мотивується це тим, що „Борецький є дуже популярним серед поляків та польських контрреволюціонерів”. Особлива Нарада НКВС СРСР (Москва) 21 січня 1935 р. переглянула матеріали справи № 212653, щоб вирішити подальшу долю ксьондза після звільнення його у квітні цього року. Рішення було таким: вислати Борецького С. Т. до Північного краю на три роки. Природно, що 10 березня 1935 р. Президія ЦВК Союзу РСР затверджує цей вирок.
Із травня 1935 р. С. Т. Борецький перебуває в Архангельській області. Як відомо, 1937 р. став одним з найстрашніших років в історії держави. Саме у цей час посилюється хвиля нових репресій і перегляду старих справ. Двадцять сьомого травня 1937 р. Управління НКВС Північного краю запитує додаткові слідчі матеріали на поселенця, і 23 листопада 1937 р. його знову заарештовують. 4 січня 1938 р. за постановою трійки НКВС по Архангельській області С. Т. Борецького було звинувачено у контрреволюційній діяльності і приречено до вищої міри покарання. Вирок був винесений без права оскарження, й не дивно, що приведений у виконання через дев’ять днів: 13 січня 1938 року С. Т. Борецького було розстріляно в Архангельській тюрмі.11 Лише через п’ятдесят років – 5 травня 1989 року постановою Житомирської обласної прокуратури С. Т. Борецький реабілітований.
Майже дзеркально у той час справи відбивались у Халаїмгородку.
Все менше й менше залишалось на селі священників, люди все більше боялись ходити у православні й католицькі храми. У 1935 р. Халаїмгородський приход святої Клари остаточно припинив своє існування. Із дзвіниці були зняті дзвони, а статую Божої Матері, яка зустрічала віруючих біля входу в святиню, збили з основи і кинули в ставок. Костьол спочатку забрали під сільський клуб. Тепер він став місцем радянської пропаганди. Тут відбувались засідання правління колгоспу, збори сільської громади, у дні радянських свят – виступи учасників художньої самодіяльності, урочисті заходи, гуляла й танцювала сільська молодь. Однак пізніше клубом стало перебудоване приміщення православної церкви, також силоміць забране у народу, а з костьолу місцеві власті визнали доцільним зробити колгоспну комору.
Під час Великої Вітчизняної війни, після встановлення в Халаїмгородку німецької окупаційної влади релігійне життя католицького приходу було відновлено. За спогадами старожилів, богослужіння у святині організовував ксьондз Йосиф Климентійович Козинський, який також брав активну участь у відкритті храму св. Варвари в Бердичеві. Його, як активного бердичівського настоятеля, навіть запрошували влітку 1943 року на богослужіння в один з костьолів Житомира, де місцеві католики вже понад рік не мали душпастира. З архівних джерел та історичної літератури також відомо, що Й. К. Козинський, постійно мешкаючи в Бердичеві, у 1945 – 1959 роках відвідував і проводив богослужіння в Городківці.
Йосиф Климентійович серед католицьких священників був неординарною особистістю, чиє життя заслуговує на особливу увагу. Й. К. Козиннський народився 4 липня 1889 р. в с. Озерне (сучасний Погребищенський район Вінницької області). Початкову освіту отримав удома, а у серпні 1910 р. витримав екстерном іспити за 4 класи в Сквирській місцевій гімназії. У лютому 1912 р. двадцятитрьохрічний юнак вступив до Житомирської духовної семінарії, яку скінчив у червні 1916 року. Дорогу до богоугодної справи йому вказав єпископ Сейненський Антоній Карась, який висвятив випускника на ксьондза в Житомирі 22 травня 1916 року.
У вересні 1916 р. Й. К. Козинський був відряджений для продовження навчання до Петербурзької академії, після нетривалого навчання у якій 4 серпня 1917 року він повернувся в Житомирську єпархію і був призначений на посаду вікарія Кременецького приходу. Із 15 липня 1918 р. Йосиф Климентійович служить на посаді законовчителя Житомирських місцевих училищ. Це були важки й страшні роки громадянської війни, коли через політичну сваволю не було можливості ні навчати, ні навчатись. Десь не пізніше 1920 р. священика було переведено до Ружинського району, де він оселився в с. Топори й став настоятелем сільського храму та одночасно душ паствував у костьолі районного центру.
У 1931 р. працівниками ДПУ було заарештовано декілька православних священиків на Ружинщині. Отримавши попередження про це від віруючого поштаря Олекси Жочука, Й. Козинський не виключив можливості і власного арешту, тому він на чотири тижні залишив приход. Переховувався спочатку у священиків у Кам’янці-Подільському, в Житомирі та в Києві, потім у сестри Емілії, яка проживала в с. Озерному. Коли йому віруючи повідомили, що його ніхто вже не розшукує, Йосиф Климентійович повернувся в Топори.
Служачи головним чином у сільській місцевості, Й. Козинський бачив і розумів справжні причини масового голоду початку 30-х років. Відомо, що ксьондз також завжди був проти створення колгоспів, хоч ніколи не говорив про це відкрито в своїх проповідях. Багато хто з сільських радянських керівників з сіл Чехова, Топори чи Зарудинців, виправдовуючи свої помилки та відсутність досвіду керівної роботи й належної освіти, звинувачували священика в тому, що тільки через нього і його діяльність зриваються плани колективізації в окрузі. А його громадська діяльність у приході дійсно була вагомою, про що свідчить унікальний факт: у приходах Й. Козинського в 1931 – 1934 рр. збирали гроші для підтримки заарештованих і засланих священиків. Факт рідкісний, унікальний й високогуманний, який свідчить про високий рівень громадянської активності не тільки ксьондза, але й сільського населення Житомирщини.
У 1930 – 1933 рр. Й. К. Козинський підтримував тісні стосунки з ксьондзом Блехманом, відвідував його в Києві і отримував від нього молитовники, літургійні календарі та релігійні книги. Це в недалекому майбутньому буде кваліфікуватися слідчими НКВС як спроба розповсюдження антирадянської релігійної літератури. Відомо також, що у червні 1935 року Йосиф Климентійович намагався отримати дозвіл на проведення богослужінь у Ходоркові, але Київський облвиконком відмовив йому в реєстрації католицької громади. Документи свідчать також про те, що топорищенський ксьондз був одним з активних прихильників колективного звернення католицьких священиків до радянської влади з приводу катастрофічно зростаючого тиску на костьол з боку місцевих органів влади, яке, крім нього, підписали також священики Яхневич, Шенфельд, Янковський, Бравер та ін., що залишилися ще на волі. Він також вважав протистояння радянської держави з християнством трагічною помилкою і вірив у можливе вирішення конфлікту мирним шляхом.
У січні 1935 р. після смерті настоятеля погребищенського приходу ксьондза Альбіна Гутовського Й. Козинський почав щомісяця відвідувати віруючих у селищі. Але відновлення життя католицької громади, очевидно, не входило в плани місцевого керівництва, і наприкінці травня храм вирішили зачинити, за досить розповсюдженим тоді приводом: начебто за відмову віруючих ремонтувати споруду. Всі намагання прихожан владнати конфлікт з виконавчою владою, зрозуміло, не мали успіху. Тоді ініціативу взяв на себе голова громади Ризик, і люди написали черговий варіант звернення до П. П. Постишева, який у той час був одним з секретарів ЦК КП(б)У у Харкові. Ксьондз Й. Козинський дав згоду відредагувати зміст листа. Безперечно, що такий вчинок в подальшому буде розцінений як спроба організувати масовий протест діям органів радянської влади. Тому не дивно, що 19 серпня 1935 р. Й. Козинського було заарештовано як злісного антирадянщика. Він проходитиме у справі так званої „Фашистської контрреволюційної організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні”, сама назва якої не залишала жодного шансу на виправдання. Постановою Особливої Наради Колегії НКВС від 14 травня 1936 р. згідно ст. 54-4 і 54-11 КК УРСР його було засуджено на 5 років таборів і вислано разом з ксьондзами Бравером, Янковським та Клемчинським до табору Управління „УХТАПЕЧЛАГ” НКВС СРСР в с. Чиб’я, що біля м. Ухта, Республіка Комі у Росії. Відбувши покарання, ксьондз був звільнений 19 серпня 1940 р., і він повернувся до Бердичева, де продовжував відправляти духовні потреби віруючих майже нелегально в приватних хатах.
Після Великої Вітчизняної війни ксьондз Йосиф Козинський жив у Бердичеві. Крім Городківки, він проводив у 1945 – 1948 рр. богослужіння в Любарі та Івниці, у 1945 – 1950 – у Краснополі, у 1945 – 1949 – Топорах. До останніх днів Йосиф Климентійович виконував обов’язки настоятеля в сільських костьолах сіл Покостові, Михайлівці, Новому Заводі, Іванополі та Мирополі. Помер пастир 20 січня 1967 року в Бердичеві і був похований на місцевому цвинтарі.12 На підставі даних ГУ МВС України в Київській області Й. К. Козинський рішенням Прокуратури УРСР від 8 серпня 1989 року реабілітований, але, нажаль, вже посмертно.
Але й історія городківського костьолу мала своє продовження.
Рішенням Житомирського обласного виконавчого комітету за № 591 від 2 червня 1961 року костьол св. Клари у Городківці у черговий раз було забрано у римо-католицької релігійної общини і передано місцевій середній школі під будинок піонерів. Може, серед інших бід ця була б найменша. Думаємо, що діти все рівно б надихались святим духом та рано чи пізно прийшли б до Храму. Але і з цього нічого не вийшло, бо приміщення вимагало хоч мінімальних, але капіталовкладень. Тому з нього зробили звичайну колгоспну комору. Нові власники порозбивали культові речі, знищили орган, розписи на стінах забілили вапном... Всупереч своєму призначенню нести людям Боже заступництво, храм був приречений владою на забуття і руйнування. Покинутий, він, проте, залишався величним і своєю притягальною красою не залишав байдужими людські душі.
Під час приїзду відомого художника Івана Яковича Стадничука у Городківку у вже далекі 70-х роках костьол справив на члена Спілки художників СРСР, автора дванадцяти персональних виставок велике враження. Подивившись на довершений витвір своїх земляків уже очима не дитини, яка народилась у Халаїмгородку 1913 року, а зором митця, художник із замилуванням робить декілька ескізів кожної з чотирьох сторін храму св. Клари, які мали стати сюжетної канвою для ряду майбутніх полотен. Митець розумів, що безвласність будівлі рано чи пізно може привести її взагалі до занепаду. Шукаючи можливі комбінації порятунку костьолу, він у 1982 році пропонує компроміс, який полягав у тому, щоб створити у костьолі картинну галерею, де б знаходилися його власні картини та твори його друзів – відомих художників Радянського Союзу, зокрема з Києва та Ленінграда. Але й цього разу влада розвинутого соціалізму не могла відшукати грошей на врятування будівлі. Природно, що митець не отримав підтримки від районного керівництва: не на часі питання, відповідали…
Доля видатного митця Івана Яковича Стадничука заслуговує окремої уваги. З дитинства він мав непогасну іскринку Божого таланту до відтворення на полотні світлого світу, природної краси. У 1940 р. юнак з далекої периферії вступає до Академії мистецтв у Ленінграді. Вчиться натхненно і з захопленням. Але закінчити навчання не вдалося. З початком Великої Вітчизняній війни він пішов добровольцем на фронт. Командував мінометною батареєю, звільняв Польщу, Прибалтику, воював у Німеччині. Перемогу зустрів у полтавському госпіталі, лікуючись після четвертого поранення. У 1946 році він поновлюється на навчання в Академії мистецтв на графічному факультеті у класі професора К. І. Рудакова, по закінченні вишу (1952 р.) переїжджає на проживання до Казахстану.
Проте невичерпним духовним джерелом художника була Україна. Він любив працювати в Городківці. Неодноразово приїжджаючи з родиною до рідного села, завжди зупинявся у троюрідного брата - В.Ф. Голишівського. Саме в селі у митця виник задум створити картину „Бальзак”. Іван Якович ходив у Бердичів до костьолу св. Варвари, де видатний французький письменник вінчався з Е. Ганською, а звідти – знову пішки (як він казав – „дорогою Бальзака”) у Верхівню, щоб побачити місця, де короткий час жив і творив безсмертний класик. Картина була написана вже в Алма-Аті.
У 1989 році святиня, що була освячена на честь святої Клари, нарешті була передана і, будемо надіятись, остаточно, римо-католицькій общині с. Городківка. За свої кошти сільська громада провела ремонт, який включав і перекриття даху, поступово стало наповнюватись внутрішнє вбрання. Жителі села зносили до храму те, що вдалось врятувати від минулих погромів.
Однаково величний вдень і вночі, храм стоїть незворушно серед людських поколінь майже сто років, вкарбувавши в себе карколомні пристрасті ХХ століття. І, впевнені, переживе віки, збираючи під своїм куполом на службу Божу нинішні й прийдешні покоління односельчан.
Література:
1. Slownik geograficzny Kro?lewstwa Polskiego i innych krajow slowianskich. – T. 1. – Warszawa, 1880. - S. 540.
2. Державний архів Житомирської області, ф. 178, спр. 66, арк. 83 зв.
3. Aftanazy Roman. Materia?y do dziejow rezydencij. T. XI-A. – Warszawa, 1993/ - S. 91.
4. S?ownik gtograficyny... – T. 1. – Warszawa, 1880. – S. 541.
5. Polski s?ownik biograficzny. T. X. PAN, 1962. – S. 178.
6. Бовта Даніель. Битва за землю в Україні. 1863-1914. Поляки в східно-етнічних конфліктах. – К., 1998. – С. 198.
7. Єршов Володимир. Польська література Волині доби романтизму: генологія мемуаристичності. – Житомир, „Полісся”, 2008. – С. 364.
8. Heleniusz Eu.......go. Wspomnienia lat minionych. T. 2. - Krako?w, 1876. – S. 509.
9. Там само. – S. 284-286.
10. Tadeusz Epsztein. Z dziejo?w rjdzin dawnych... Pami?tnik kijowski, 2008, t. IX – Polska rodzina na wschodzie. – S. 153-154.
11. Білоусов Ю. Київсько-Житомирська римсько-католицька єпархія. – Житомир, 2000. - С. 156-159.
12. Там само. - С. 189-192.
Іван Савицький,
член Національної спілки краєзнавців України
(с. Городківка Андрушівського району Житомирської області)