І знову весна розцвітає духмяним цвітом. Вона прихованим смутком заселяє душу кожного з переселенців, які знайшли свою другу домівку на Андрушівщині. Родина Лідії Федорівни та Юрія Олександровича Солодчуків у 1992-ому прибула до нас з Овруцького району. Тут для них новим було все: і хата, обтулена вітрами (навколо де-не-де залишилося дерево від колишнього колгоспного саду), і люди - хто звідки, і природа (як не вистачало розкішного поліського лісу з його неповторними дарами). Найболючіше стиснулося серце у Надії Талимонівни - Лідиної матері, бо старшим людям, як і великим деревам, важче приживатися на чужій землі. Час втамовує біль втрат, але не владний над пам’яттю. Сьогодні садиба Солодчуків - одна з кращих. Горнуться до господарів посаджені й вирощені ними дерева у саду, ось-ось потішать цвітом, і клумби з настанням тепла вкриються різнобарв’ям, а на городі вже протикаються сходи картоплі та овочів - все, як у справжніх господарів. Лад у всьому дають спільно - у сім’ї мир та злагода, люблять працю, дослухаються до думки старших, діти поважають батьків, а всі разом шанують матір і бабусю Надію Талимонівну. Саме вона допомогла доньці виростити таких славних синів й онуків - Валерія та Володю. Перший навчається у Житомирському агроекологічному університеті, а Володя працює електриком і вчиться заочно по обраній спеціальності. Їх батько Юрій Олександрович - шанована людина і в селі, де живе, і в колективі залізничної станції Бровки, де працює черговим диспетчером. Поважають і Лідію Федорівну, вона - соціальний працівник, з теплом, добром і щирою турботою обслуговує одиноких престарілих сельчан. Кожен - при ділі, вистачає хатніх турбот і для бабусі. Щоправда, здоров’я її часом підводить, діти тоді до лікарні доправлять матір, щоб підлікувалась, сил набралась. Весна для неї і для всієї сім’ї Солодчуків - пора особлива: їх чекає довгождана і така важка дорога до рідного краю, туди, де народились і жили, аж поки не накрила всіх чорна чорнобильська хмара. На другу після Великодня провідну неділю їдуть сім’єю на рідну Овруччину, спочатку не до рідного села, а на кладовище, де Лідин батько і брат, а Надії Талимонівни - чоловік і син… А потім повертають до села, якого немає, вже важко впізнати свою хату - постаріла, обсипалася, вся в зарослях, доживає віку. За нею, як за рідною істотою, болить душа і плаче серце. Потім - дорога додому, до того дому, який уже став рідним за велінням долі, яка не завжди милостива до нас.
Наталія Манзебур,
секретар Бровківської сільської ради.
Новини Андрушівщини
четвер, 6 травня 2010 р.