Андрушівка фото

Ще спозаранку 9 травня голова районної державної адміністрації Б. В. Мазур, голова районної ради О. В. Мельник відвідали ветеранів Великої Вітчизняної війни, привітали їх із святом, вручили букети живих квітів, пакети з продуктами, медикаментами. Побували вони й у андрушівчанина - полковника у відставці М. Ф. Суровцева (фото), який, з нагоди Дня Великої Перемоги зустрічав гостей у святковому вбранні. В ранішніх променях сонця золотом сяяли бойові нагороди, як спомин про фронтові будні. А потім корзини квітів були покладені до братських могил земляків, які загинули від рук фашистів.

Марія КОБИЛЯНСЬКА

Травень заквітчує землю легким, як хмаринка, і світлим та чистим, як наречена, цвітом яблунь та вишень, жовтогарячими та полум’яними тюльпанами - точнісінько так салютувала земля довгожданій Перемозі тоді в 1945-му! Зустрів її Антон Володимирович Боримський далеко від рідної землі - в Угорщині, куди привели його з визвольною місією вогненні фронтові дороги.
А за тисячі кілометрів в невеличкому селі Горіхово, що в Коростишівському районі, мати в сльозах молилася за своїх синів, проклинаючи війну, бо тільки 14 червня 1941-го пішов служити в Армію старший Антон, як розпочалася ота страшна бойня. А меншого Олександра фашисти вивезли на примусові роботи до Німеччини. І відтоді жила в тузі і тривожному чеканні… Отак Антон Боримський за шість днів до війни опинився в Молдавії, де мав служити строкову. Ще не встигли одягнути солдатську форму і прийняти присягу, як вранці 21 червня 1941 року новобранців підняли по тривозі. Ті думали, що вона навчальна, але швидко зрозуміли, що то війна. Небо, здавалося, розривалося навпіл від гулу чужих моторів, а земля стогнала від розриву бомб. Спросоння солдати вибігали з казарм, плигали через височезний паркан і просили Бога, аби швидше добігти до рятівного садка. Та для скількох чиїхось синів, у яких ще тільки вибивалися вуса, отой короткий шлях став останнім. А. В. Боримського після присяги, яку прийняв 24 червня, направили в зенітно-артилерійський полк і кинули відразу в пекло - обороняти від ворога важливий для наших військ плацдарм, через який йшли радянські ешелони зі зброєю, продовольством, іншим стратегічним вантажем, - станцію Роздільна, що в Одеській області. Болючими були ті спогади, бо в Антона Володимировича тривожно зблиснули очі, затремтів голос. - Горіло там усе: і земля, і люди - на диби ставали ешелони, палали цистерни з пальним, - згадує пережите ветеран, - чимало полягло там солдатів, але станцію ми не втримали. Сили були не рівні… А далі його фронтовий шлях проліг через Вінниччину. В складі Першого Українського фронту їх 990-й піхотний полк обороняв Ворошиловград. Під Лисичанськом війна поставила йому на тілі добрячу мітку, довго лікувався по шпиталях. Лікували солдата спочатку у Воронежі, потім аж у Тбілісі. Після шпиталю дали відпустку, аби трохи набрався сил. А їхати - нікуди: Житомирщина і його рідне село були окуповані фашистами. Прийшов на вокзал, сів у перший ліпший поїзд - кудись завезе. На його щастя, підсів у вагон такий же зранений солдат із Сталінградської області. Дізнавшись про його біду, запросив до себе додому… Довелося Антону Боримському обороняти і Сталінград, за що в грудні 1942-го був нагороджений медаллю «За оборону Сталінграда», яку, правда, йому вручили аж в лютому 1945-го. Що там діялось, передати словами важко, як вижив, не розуміє й сам. Мабуть, допомогла материна молитва… Куди тільки не кидала його війна, навіть в Іран, де був автокранівником, звідти відвантажували все, що доставляли із США, і Каспійським морем відправляли діючій армії. Переможну весну 1945-го зустрів під Румунією, а потім була Угорщина, де охороняли від різних диверсій нафтоколонки. Додому А. В. Боримський повернувся аж під новий 1947-ий рік. Вже й брат повернувся з війни - після звільнення з фашистського рабства воював з японцями. Невдовзі Антон Володимирович уподобав гарну дівчину Марію із сусіднього села. Одружилися, працювали обоє на тваринницькій фермі, ростили й виховували трійко дітей. В клопотах та праці і життя добігло до сизої зими. Коли злягла дружина і йому не під силу було доглядати її самому, забрала батьків до себе в Андрушівку дочка Галина. Недавно Марію свою провів у останню путь. Уже п’ятий День Перемоги зустрічає А. В. Боримський у доньки. Колись у своєму селі, одягнувши ордени та медалі, завжди ходив на урочистий мітинг, а тепер смуток і біль огортають його серце в цей день. Тривожать 89-річного чоловіка все пережите і втрачене. Та розтоплять той холод в душі любов і турбота дітей, онуків, бо вони роблять все, аби батькова старість була зігріта теплом їх сердець. А ми зичимо ветерану при здоров’ї зустріти ще багато весен.

Валентина Василюк

Мій дідусь - Гебрич Кирило Федорович, був учасником фінської війни. Повернувся весь зранений, через тяжку контузію часто втрачав свідомість, але бабуся Ярина Василівна навчилася надавати йому допомогу, тому приступи минали швидко й безболісно. Це був працелюб і правдолюб. Свій город, що прилягав до річки, він обкопав неглибоким ровом та обсадив вербами й осокорами, на березі й досі квітне черемшина, посаджена його дбайливими руками. А на площині - між вербами та канавою, дідусь вирощував тютюн. Ці насадження завжди були доглянутими, а тому й листя виростало великим та розлогим. Біля дідуся постійно юрмилися хлопчаки, бо обдаровував їх свистками, які сам робив. І виспівували ті дарунки різними голосами. Підлітки любили слухати дідусеві розповіді про війну. До війни дідусь працював ковалем. Коли німці прийшли в село, то вони його не займали, але щоранку визначали величезний об’єм робіт на цілий день. В селі чоловіків було небагато, а тому сорокарічний досвідчений коваль-каліка (у нього були перебиті сухожилля на обох ногах) змушений був виконувати всі забаганки німців. У невеликій дідусевій хаті поселився німець. Вечорами він грав на губній гармошці, писав листи своїй дружині й дочкам та намагався зав’язати розмову з дідусем Кирилом, моєю мамою та її сестрою. Він показував їм фокуси з ґудзиком та ниткою, вчив дівчат стріляти з рогатки, але вони сторонилися чужинця. А одного разу, коли була облава на молодь, яку насильно відправляли на роботи в Німеччину, до них забігла сусідка Оля. Німець бачив, як дідусь заховав її за піччю. Коли ж в хату зайшли поліцаї, то «фріц» накричав на них, що заважають йому відпочивати, сказав, що чужих в домі немає. Відтоді всі вважали «нашого німця» доброю людиною. Якось перед ранком у двері постукали. Дідусь Кирило вийшов подивитися, хто ж то міг бути, бо сусіди не ходили один до одного, коли «німці-квартиранти» відпочивали. …На порозі стояла молода дівчина, а недалеко на вулиці гавкали собаки, кричали поліцаї, гелготіли фріци. Дідусь заховав незнайомку в коморі за діжкою із зерном, а «квартиранту» сказав, що нікого немає. Вся сім’я дуже переживала, щоб фашист не видав. Пізніше з’ясувалося, що дівчина була зв’язковою з партизанського загону. ...На жаль, багато ветеранів відійшло за межу, а тому про свого дідуся Кирила - учасника фінської війни, інваліда, який пережив німецьку окупацію, я часто розповідаю своїм дітям і внукам.

Валентина ГАВРИЛЕНКО,
Київська область
andrushovka.pp.ua

Після святкування 66-ої річниці Великої Перемоги ми будемо відзначати чорну ювілейну дату в нашій історії - 70-річчя нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз.
1418 днів і ночей - з 22 червня 1941 р. до 9 травня 1945 р. ми тернистими дорогами війни йшли до Перемоги.
Ще й зараз історики ведуть спір про прямі втрати Радянського Союзу й України у Великій Вітчизняній війні. За часів Й. Сталіна дослідники доводили, що ці втрати не перевищували 7 млн. чоловік. При М. Хрущові прямі втрати виміряли цифрою 20 млн. чол. А квапливий «перебудовник» М. Горбачов довів цю цифру до 27 мільйонів. Кому вірити? Хто правий? Сталін у свій час дав команду опублікувати цифру 7 млн. чол. Цю цифру назвав начальник Генштабу генерал Антонов на запитання Сталіна: «Скажіть, скільки в нас загинуло на полі бою?». Хрущов назвав загальну цифру втрат населення нашої держави у війні. Та, як вважають історики-дослідники, найдостовірнішою є цифра втрат - 27 мільйонів чоловік. У квітні 1995 року газета «Неделя» опублікувала статтю «Сколько же мы заплатили за Победу?», де названо загальну кількість людських втрат всіх країн у другій світовій війні - 50-55 млн. чол. Демографічні втрати Радянської Армії 8668400 чол., а втрати фашистської армії на радянсько-німецькому фронті - 8649000. У Книзі Пам’яті України 1941-45 рр. «Безсмертя» сказано, що до лав Червоної Армії на Україні в роки Великої Вітчизняної війни було призвано близько 7 мільйонів чоловік. З них вбито, загинуло в полоні, пропало безвісти, померло в госпіталях у перші повоєнні роки близько 3,5 млн. чол. Наведені цифри, як і позиції дослідників, нерідко суперечливі, що дає підстави вважати: ретельний науковий пошук в цьому напрямку має бути продовжений. З нашого району було призвано до лав Червоної Армії і діяло в підпіллі та в партизанських загонах близько 12 тисяч чоловік. Геройськи загинули в боях за Батьківщину і занесені в Книгу Пам’яті 5575 наших земляків. Майже 6 тисяч повернулися з війни героями-переможцями. Більшість з них уже відійшла у вічність. Сплять мільйони загиблих в окопах, Це моєї країни сини, Де була б ти сьогодні, Європо? Де була б ти, якби не вони?! Все менше переможців сьогодні серед нас. Є села, в яких не залишилось жодного ветерана-фронтовика. Місцевим органам влади слід докласти всіх зусиль, що до книги «Переможці» були внесені імена всіх учасників бойових дій. До 70-річчя початку Великої Вітчизняної війни слід організувати туристичні походи і поїздки, особливо шкільної молоді, по місцях бойових дій, зокрема, на Вінниччину, де в боях полягли смертю хоробрих близько 15 відсотків наших земляків. Від імені районної організації інвалідів війни і Збройних Сил щиро вітаю з Днем Перемоги всіх ветеранів війни. Бажаю міцного здоров’я, благополуччя і поваги.

Йосип Лоханський,
історик-краєзнавець

Гарно пройшло святкування Дня Перемоги в нашому селі. Спочатку люди зібралися на мітинг біля пам’ятника загиблим на фронтах минулої війни, де сільський голова Р. С. Постернак, директор школи І. Т. Саюк привітали усіх із святом, а отець Максим відправив панахиду по полеглих у Великій Вітчизняній війні, померлих від ран і хвороб. Єдиному фронтовику, що живе у Великих Мошківцях, Петру Миколайовичу Березюку, та двом солдатським вдовам - Марії Василівні Синюк та Павліні Терентіївні Пастернак вручили продовольчі набори та грошову допомогу від спонсорів - приватних підприємців Ю. Л. Мельника, М. М. Соколовського, СТОВ «Спіка», ПП «Імпак». Вітали сельчан також учні. Для присутніх співали учасники вокальної групи (фото), Микола Гелевей, школярі, гумор читала Фаїна Красовська.

Тетяна Поліщук,
секретар Великомошківецької сільської ради

18 травня на спортивному майданчику Івницької ЗОШ І-ІІІ ст. підбивали підсумки вивчення учнями 11-го класу предмету «Захист Вітчизни». Члени журі - сільський голова Кузьменко П. П, завуч школи Мотиженець Н. П. та вчителька англійської мови Матюшенко О. П. урочисто відкрили свято. Одинадцятикласники брали участь в естафеті фізичного навантаження, де показали свої знання, вміння, прагнення перемогти в бігові, перекиданні колеса вагою до 100 кг, ходьбі по рукоходу та в стрільбі з пневматичної гвинтівки. Юнаки вправно проходили лабіринтом, долаючи перешкоди, перелазили через щити, переносили гирі до фінішу. Втомлені, але щасливі в своїй перемозі, призові місця вибороли Бобровик Олег, Кузьменко Саша та Ісько Сергій, їм були вручені медалі і грамоти. Не залишилася поза увагою і решта учасників, яким спонсори - приватні підприємці Гебрич А., Іщенко В. та Ясенчук І. подарували пам’ятні сувеніри. Ми щиро вдячні вищезгаданим підприємцям, які неодноразово надавали спонсорську допомогу. А 20 травня учні нашої школи захищали честь району на другому обласному етапі Всеукраїнської військово-патріотичної гри «Зірниця», яка проводилася в м. Житомир. Гощинська Анастасія виборола друге призове місце зі стрільби з пневматичної гвинтівки, за що нагороджена двома грамотами і двома медалями.

Сергій ГЕБРИЧ,
викладач предмету "Захист Вітчизни"

Люди, як зорі, полишають свій слід у свідомості майбутніх поколінь, особливо люди трудівники - господарі. Саме таким є Григорій Дмитрович Хоменко, який усе своє життя живе гідно і скромно, міцно прив’язаний до села Стара Котельня. Він був четвертою дитиною в сім’ї колгоспників. Зростав у батьківській любові, серед чарівної природи, співучих роботящих людей. З дитячих років батько привчав дітей до праці. Григорій ріс слухняним, до навчання охочим, допитливим, був улюбленцем брата і двох сестричок, а батьки раділи успіхам молодшого сина. Пережила сім’я страшний 33-й... Коли маленькому Григорію виповнилося 10 років, батька не стало і вся домашня робота лягла на тендітні дитячі плечі - зі співом півнів вставала дітвора, гонили на вигін корову, гуси, сапали город, бо мама працювала в колгоспі по 14-16 годин. З ніжною іскринкою в очах Григорій Дмитрович згадує лагідний голос мами: «Синочку, вставай». А вставати не хотілось, бо вранці найсолодше спиться, але слухняно підводився, випивши чашку теплого молока, ступав босими ногами по вранішній росі і замріяно дивився, як рожево прокидався став, що дрімав у густих верболозах. Верба вабила хлопчика своїми зеленими косами, що розпускалися по воді, а тихоплинна течія розчісувала їх. Малий хлопчина дослухався пісні жайворонка. Він мав ліричну душу, був мрійником. В 1941 році Григорій Дмитрович закінчив 7 класів Старокотельнянської школи. Війна чорним крилом перекреслила всі мрії юнака, забрала радість у матерів, жінок, дівчат, які провели на фронт своїх рідних. В село одна за одною почали надходити похоронки. В скорботі і печалі, затамувавши біль, не покладаючи рук працювали селяни. Григорій пішов на різні роботу в колгосп ім. Тельмана У 1943-ому під Вінницею загинув брат Павло. Ця втрата була для сім’ї надзвичайно важкою, нестерпним болем ятрилася в серці. ...Здригнулося небо, бо ніколи ще не було такого ревища - літали чорні круки із скорчено-закляклою свастикою на крилах, а мати проводжала другого сина, ще зовсім юного Григорія в армію. Три місяці навчався у Жмеринській снайперській школі, а потім у званні сержанта був відправлений на 2-й Український фронт. З боями пройшов до Польщі, де в м. Мали був контужений і важко поранений в ногу. Понад три місяці лікувався в госпіталях на польській території. Саме в цей час серце розривала ностальгія за рідним селом, домівкою, садом, уявляв, як мама і сестрички виглядають його. Після одужання Григорій Дмитрович повернувся в діючу армію, з боями через Чехословаччину дійшов до Німеччини. В м. Нюрнберг зустрів Перемогу. Позаду залишилися тисячі фронтових доріг і братських могил друзів-однополчан, які поклали своє життя на вівтар Перемоги. На запитання, чи страшно було на війні, він лагідно посміхнувся: - Ми йшли до Перемоги. Після закінчення Великої Вітчизняної війни був направлений на Схід - в Ірак, там закінчив курси водіїв і служив до кінця 1946 року. Згодом Григорій Дмитрович був відправлений в Баку, де прослужив до демобілізації. У травні 1951 року у званні старшого сержанта повернувся в свою рідну Україну. Довгих сім років не ступала його нога на багатостраждальну котельнянську землю. Довгих сім років прагнув вдихнути запах вишневого саду, пригорнутися до старої верби, яка колисала його в дитинстві. Повернувшись з армії, зразу ж іде працювати в Червоненську автоколону, згодом працює в колгоспі в с. Великі Мошківці, де в 1952 році зустрів своє перше кохання - чарівну, вродливу вчительку української мови і літератури Лідію Прокопівну. Разом з молодою дружиною переїжджають у Стару Котельню. 49 років прожили в любові та злагоді, народили дві прекрасні доньки - Ольгу і Валентину - дали їм вищу освіту. Має фронтовик шестеро онуків і сім правнуків. Сім’я є прикладом для односельчан. Все своє трудове життя Григорій Дмитрович працював водієм в колгоспі «Більшовик», невтомно плекав творчу молодь, для якої був наставником, мудрим порадником. В 1987 році вийшов на заслужений відпочинок. Має ветеран 49 років загального трудового стажу. Спливають роки... а він - фронтовик, не втрачає своєї чоловічої вроди, не скаржиться на бойові рани, які ниють, не дають спати. Він ласкаво посміхається долі, його очі випромінюють веселі іскринки життєрадісності, оптимізму. Це людина веселої вдачі, привітний, товаристський, великий гуморист. Григорій Дмитрович понад усе любить порядок, його домівка і прилегла територія - приклад для наслідування. А ще любить фронтовик природу, бо вона для нього колиска, і він залишається її неперевершеним співцем, саме тому, висаджені його руками плодові дерева щедро плодоносять смачними яблуками, грушами. Григорій Дмитрович нагороджений багатьма бойовими і трудовими нагородами: орденом Вітчизняної війни І і II ст., медалями «За бойові заслуги», «За победу над Германией», «За взятие Берлина», «За трудову доблесть», «Ударник коммунистического труда», Жукова, Захисник Вітчизни та багатьма ювілейними медалями. Минуло 66 роківвід Дня Великої Перемоги, але пам’ять про жахи Великої Вітчизняної війни жива в серці фронтовика. І сьогодні він зі сльозами на очах згадує бойових побратимів, які поклали життя за рідну країну, та всіх безневинних жертв найстрашнішої війни минулогог століття.

Неля ГЕБРИЧ,
с. Стара Котельня
andrushovka.pp.ua