Степан, поставивши машину, прибіг додому попрощатися, і хвилини, які були відведені їм для розмови, спливали так швидко... Він сказав: «Не плач, сонечко, заспокойся. Я постараюся вижити, повернутися додому... Я ж уже одну війну пройшов... Сина бережи...» А вона не слухає, плаче... Коли провела його й прийшла додому, то згадала раптом, що не поклала йому з собою чашки, кварточки алюмінієвої. Схаменулася, схопила кружку, дитину залишила на свекрів, побігла... Застала тільки місце тепле від автоколони... Вона вийшла заміж у 19 років, що знала в цьому житті? Любила свого Степана, хотіла разом з ним виростити, виховати дитя, хотіла, щоб батько був опорою, підтримкою єдиному синові в житті... Але судилося інакше... Євгенія Петрівна СОЛОПІЙ (дівоче прізвище КИРИЛЬЧУК), 1918 року народження, родом з м. Андрушівки, стала дружиною Степана Олександровича СОЛОПІЯ, місцевого, 1912 року народження, який, пройшовши фінську війну, повернувшись з неї живим, сподівався також повернутися живим і з Великої Вітчизняної . Обоє вони були молодими, сповненими надій, сподівань на краще, на те, що їхня молодість допоможе їм перемогти будь-які труднощі... Жили молоді після одруження у батьківській хаті, Женя була хорошою невісткою, допомагала свекрові й свекрусі в роботі, Степан працював шофером на Андрушівському спиртозаводі. У війну, лишившись одна з малесенькою дитиною та зі старими батьками, натерпілася всього. Якось виживала завдяки городу. Кабана конфіскували німці, вони, незважаючи на те, що в солдатки було мале дитя, гнали на роботу. Працювала на току, потайки, щоб не побачили фашисти, збирала розсипані зерна... Жменька зерна - це було багатство. Дні минали сумно, бо ж листів від Степана не було з самого початку війни. Як вона чекала! Вірила, що обов’язково напише, а листів усе не було... Коли, вже після визволення Андрушівки, через містечко проходили частини Червоної Армії, й Женя стрічала солдатів-андрушівчан, земляків, то розпитувала кожного: «Хлопці, скажіть, чи не бачили де мого Степана?» Говорили кожен різне: той бачив там, той - в іншому місці, адже ж не раз і не двічі розпитувала вона в них, і щоразу - в інших, у тих, які поверталися. Розпитувала і у водіїв, які везли через містечко боєприпаси на фронт... Але її вразило одне: усі ті, що якимось чином змогли побачити Степана на дорогах війни, бачили його не далі Києва, не далі Дніпра. Один з водіїв, якого встигла Євгенія розпитати перед тим, як той поїхав геть з містечка, розказав, що бачив у Києві, як Степан у вантажівці заїжджав на понтонний міст, наведений через Дніпро... Переправа через Дніпро названа в історії Великої Вітчизняної війни кривавою... А вона жила з маленьким сином, чекала чоловіка... Ходила пішки в село Павелки, бо сказали їй, що прийшов туди ще один фронтовик, той, що, можливо, бачив Стьопу... Потім знову: садила картоплю на городі, коли сказали їй, що на Чортову Руду прийшов чоловік з війни. Залишила дитину на сусідів, побігла. Ось як вона, Євгенія Петрівна, зараз це згадує: «Біжу я туди увечері, страшно, а ще й хмара така... Як зараз пам’ятаю! Прибігла, а хата - замкнена. Стою, чекаю, що прийде він, розкаже про Степана, скаже, що живий він... Не дочекалася. Вертаюся додому ні з чим, плачу...» Потім, коли прийшла Перемога, писала молода солдатка у Москву, вірила, що допоможуть їй знайти чоловіка... Надійшла відповідь: «Розшукуємо. Повідомимо». Оце й усе... А потім була похоронка. Викликали до військкомату, віддали їй цей чорний папірець... чорний, бо поховав її останні надії на те, що повернеться Степан... Не повернувся. У Книзі пам’яті України, у розділі «Житомирська область», є такі рядки: «СОЛОПІЙ Степан Олександрович, 1912 року народження, рядовий. Пропав безвісти в квітні 1944 року». «СОЛОПІЙ Степан Олександрович, 1912 року народження, м. Андрушівка, українець, робітник, мобілізований у 1941 році, рядовий. Загинув у липні 1941 року». Де похований - не вказано. А вона, його молода дружина, вже солдатська вдова, мусила жити. Заради дитини, хлопчика, якого було названо так, як хотів Степан - Броніславом. Не одразу після закінчення Великої Вітчизняної війни змогла Євгенія Петрівна оформити усі документи для того, щоб отримувати пенсію від держави, як вдова загиблого, адже довгий час рядового Степана Олександровича Солопія розшукували, як зниклого безвісти... Повідомлення про смерть, похоронка, стала вирішальним документом, однак розмір пенсії у ті роки, звичайно, був мізерним... А Євгенія працювала в колгоспі і працювала совісно, зранку й дотемна, залишаючи сина то на своїх, то на чоловікових батьків, то на сусідів. При цьому встигала й з домашніми справами впоратись, і так трудитися в колгоспі, що нагороджували її подяками, Почесними грамотами, похвальними листами. Євгенію Петрівну Солопій було нагороджено орденом «Ветеран праці» та медаллю «захисник Вітчизни» незалежної України. Яка красива була Перемога! У містечковому парку ( в саду, як каже бабця Євгенія) був мітинг, грала музика... Цвіли квіти, дерева... А їх, солдатських вдів, вшановували особливо - короваєм. Вона розносила скибки короваю на вишитому рушнику, роздавала жінкам, чоловіки яких не повернулися з війни. Роздавала, радісно посміхаючись. А потім непомітно зникла зі свята. Знайшла темне безлюдне місце, припала до дерева, обійняла його стовбур і застогнала... Зараз ця жінка - 87-річна бабуся, прикута до ліжка. Розповідає: «Оце недавно наснився мені Степан, так дивно наснився... Лежить у воді, а поряд - вантажівка лежить перекинута біля нього... »- плаче. Їй досі сниться його посмішка, а очі Степанові завжди перед нею - на великій фотографії під склом навпроти ліжка, на стіні...
Лілія Данилюк
Новини Андрушівщини
До отого вселюдського лиха у Григорія Івановича була чи не наймирніша професія - тракториста, бо закінчив курси при МТСі. А 9 червня 1941 року його забрали в армію. Строкову служив в 61 окремому інженерно-аеродромному батальйоні Північно-Кавказького військового округу. Не встиг як слід оволодіти солдатськими премудростями, як фашистська Німеччина віроломно напала на нашу країну. Молодого солдата направили в Єреванське танкове училище і через 2 місяці Григорій Колесник став механіком - водієм танка Т-34. Бойове хрещення прийняв в запеклих боях під Сталінградом в складі 103 Танкової бригади. Отам юнаки вперше побачили справжнє обличчя війни. В страшній сутичці з ворогом в напрямку Сталінградського тракторного заводу. Стогнала під своїми і чужими гусеницями земля, горіла, горіли і вони в підбитому фашистом танку. Із екіпажу двом пощастило вціліти - Григорію і радисту, два інших його члени стали попелом в тому бою... Лише прийшли до тями - дали інший танк. І знову в бій, там же, під Сталінградом. То був його останній танковий бій. Що сталося з танком, екіпажем - не пам’ятає, бо опам'ятався вже в госпіталі №1602 м. Махачкали. Після важкого поранення в голову комісували, міг поправлятися вдома, але Україна була окупована фашистами, тож опинився в запасному полку, а потім 156-у артилерійському. І знову фронт. Бої тепер уже в Краснодарському краї. А скільки пережити, перетерпіти мав під Новоросійськом. Півроку тримали там оборону. Півміста зайняли фашисти, а пів утримували наші війська - вимотані, виснажені до краю. Найважчим був кінець 1942-го початок 1943 року. Не вистачало продовольства, взуття, одягу, а головне - боєприпасів. Бувало, кожному видавали лише по 2 патрони: один для ворога, другий - для себе, аби не потрапити в полон. Підкріплення було чекати ні звідки, бо від своїх були відрізані фашистами, а з іншого боку - море, гори. Отоді й одержали наказ іти війною на Іран - потрібен був коридор, аби одержати від Америки підмогу в техніці, боєприпасах, харчах... Під Новоросійськом Григорія Івановича знову було поранено, бо не ховався в бою за чужими спинами. Видужав, був призначений у 293 автобатальйон. Після курсів в Грозному(Чечено-Інгушетія) сів за кермо американського студебекера. Теж професія ризикована, бо постійно під обстрілом, адже не відсиджувався в тилу - доставляв на передову солдатів, боєприпаси. Найдовше воював Г.І. Колесник в складі Північно-Кавказького фронту у 18-ій армії, якою командував генерал І.Є. Петров. Звільняв від фашистської нечисті Краснодарський, Ставропольський край. Аж на Кавказі зустрівся із земляками-міньківчанами: Аврамом Гайдаєм, Дмитром Журавлем, Володимиром Юревичем. Останнього сам і хоронив на кавказькій землі. Чимало бойових епізодів повідав мені фронтовик. Коли згадував минуле, наче молодшав, але в погляді і голосі, що іноді тремтів від хвилювання, мабуть, він знову і знову йшов і подумки в ті атаки, було стільки болю, і в очах тремтіла сльоза, скупа, чоловіча. - Де було найважче? - запитую. На хвильку замовк. - Скрізь було не з медом. Але такого, яке пережили при взятті сопки 0250, що навпроти хутора Ахтирка, не доводилось переживати за всю війну... Саме тоді і стався епізод, після якого я переконався, що доля береже мене від смерті, а може, й бабусина молитва, яку пам’ятаю з дитинства... Від Новоросійська по Кавказькому хребту йшли в наступ в напрямку згаданої сопки. Був наказ - на окупованій території ніяких предметів в руки не брати. І ось дивлюсь - авіаційний годинник. Хоч і немаленький, а годинник, про який мріяв кожен солдат. І цокає... Ні дротика від нього немає, ні нитки. Перевірю, думаю. І взявся відкручувати його штиком від автомата. Якраз нагодився командир взводу, що поспішав на нараду перед атакою. Окриком «Кидай!» зупинив мене і я згарячу кинув годинник йому під ноги. Пролунав вибух. Комбат залишився без ноги. Командир батальйону наказав розстріляти мене, але тут розпочалась атака... На сопці були німці, а нам потрібно було взяти її. І взяли... Але якою ціною! Що творилось там важко порівняти, мабуть, із самим пеклом. Змішалось все: люди, каміння, вогонь і сотні смертей. Від кожного вибуху у вирву падали підкошені 7-10 бійців. Із полку (1,5 тис. чоловік) нас лишилось 12. А комбату, що мав розстріляти мене, відірвало обидві ноги. Ми понад 4 км несли його на собі на плащ-палатці. Як зараз пам’ятаю все до дрібниць. Це було 23 березня 1943 р. І в цей день мене двічі обійшла смерть... В Ростовській області Григорія Івановича було знову поранено, але дійшов-таки до Ростова, дійшов до Перемоги, бо там зустрів її! Скільки радості, сліз, поцілунків! Довіку не забути. Додому повернувся наприкінці 1946 р. Пішов працювати в колгосп механізатором. Згодом одружився на гарній дівчині - Анастасії, тій, котра снилась йому на фронті (хоч і не знав її). Вона була вірною дружиною, люблячою матір’ю їх дітям - доньці і сину, дбайливою господинею. Шкода, що рано залишила їх і світ. Радістю його є 3 внуки і правнук. Дожив-таки, щоб радіти ними. Кому, як не їм, залишить у спадок і велику любов до життя і землі рідної, а також бойові нагороди, як пам’ять... А поки, мабуть, одягне їх на груди, бо ж Перемозі-60! Вона завойована і його кров’ю! Ми в пошані схиляємо голови перед Вами, фронтовики, живі і ті, хто і досі ні на крок не залишив безіменні висоти, бліндажі і сопки, хто поріс ромашками, травою, став пам’яттю... Вам салютують земля і весна білим та червоним цвітом...
Валентина Василюк
Новини Андрушівщини
Перейшла жити, як і Євгенія Петрівна СОЛОПІЙ, у житло свекрів, Іванових та Степанових батьків. Жили хоч і тіснувато, зате дружно та мирно. Невдовзі молодятам прибудували окрему половину хати, куди вони й переселилися. У 1938 році народився первісток - синок Михайлик. Тримали корову, город, Іван працював завідуючим гаражем Андрушівського спиртозаводу. У 1940 році народився другий син - Леонід. Здавалося б, жити й радіти молодій сім’ї... Настя була вагітна третьою дитиною, коли розпочалася Велика Вітчизняна війна. Іван , як завгаражем, ще 10 днів пробув дома: вивозили пшеницю. А потім - призов туди, на фронт... Насті пощастило більше, ніж Євгенії , тому що через вогняну бурю, через тисячі кілометрів болю й розлуки летіли до неї солдатські трикутнички, у яких було все: тривога за долю молодої дружини, безпомічної перед жахом війни з двома дітками, радість від того, що отримував її відповіді з незмінно-тривожним, таким дорогим для нього: «Як ти там, Іване?!». Знав, що ситуація дуже серйозна, знав, що може не повернутися, але так сподівався на чудо! Я запитую в Анастасії Олександрівни, чи збереглися ті листи Іванові? «Так, збереглося багато, але наймолодший син забрав , коли приїжджав. Сказав, що хоче в себе зберігати батькові листи. А я й віддала», - відповідає 89-річна бабуся й додає: «Про що писав мені, питаєте? Ой, гарно писав, про все...» До розмови приєднується невістка Анастасії Олександрівни, Ольга Яківна СОЛОПІЙ: - Я можу дослівно процитувати вам, що писав з фронту Іван Олександрович своїй дружині. Ми перечитували їх, ці листи. Ось як писав він : «Здрастуй, мала! Як тобі там з дітьми? Я знаю, як тобі тяжко, але бережи себе й дітей, Настю! Вони - твоя допомога в майбутньому. Чи повернуся - не знаю, бо бої тут зараз такі, що...» Або ще ось такі слова: « Ти пишеш, де ми спимо на фронті? Перина у нас м’яка, біла, пухнаста - сніг. Прогрібаємо собі місця в снігу, лягаємо, і сон - царський! Ні, страху у нас немає. Є просто відчуття невідворотності долі, яка судилася кожному з нас: або вижити, або - ні. Свист куль і снарядів - пекельною музикою»... У 1942 році Анастасія Олександрівна народила третього хлопчика. У черговому листі Іван писав: «Може, брат Стьопа не повернеться, все може бути, то давай назвемо сина Степаном!» Почав жити у світі третій паросток роду Івана Солопія, малий Степанко, а листів від його батька більше не було... Настя ростила дітей, допомагала, чим могла, старим батькам, а жити було так гірко! Пережила окупацію, поставила на ноги усіх трьох синів... У 1945-му отримала похоронку... Загинув смертю хоробрих, похований у Польщі... Праця в колгоспі відбирала останні сили, на 100 грамів зерна, які давали на трудодень після війни, вижити з трьома дітьми було неможливо. А голод 1947 року! Молода солдатська вдова возила у Західну Україну, де голод був менш відчутний, костюм чоловіка, картоплю - усе це міняла на хліб. За добросовісну працю Анастасію Олександрівну СОЛОПІЙ було неодноразово нагороджено подяками, Почесними грамотами, похвальними листами, також - орденом «Ветеран праці» та медаллю «Захисник Вітчизни» незалежної України. Іван Олександрович Солопій , пройшовши разом із рідним братом Степаном фінську війну, повернувшись з неї живим до родини, загинув смертю хоробрих на Великій Вітчизняній... Анастасія Олександрівна розповідає про танковий екіпаж братів Солопіїв , вони разом воювали на фінській... А яким був для Настусі День Перемоги , 9 травня 1945 року? Важким і веселим, бо зовні намагалася не показувати своє горе, а так боліла душа! Як ішли люди вулицями на мітинг до парку, то у кожній хаті кричали, билися, тужили голоси... Не було такої оселі, в якій не загинув би чоловік чи наречений, батько чи брат... Я наважилася поставити Анастасії Олександрівні питання: - Скажіть, після війни залишилося багато самотніх жінок, з дітьми і без дітей, але ж чимало з них знайшли собі чоловіків, удруге повиходили заміж. Чому так не зробили Ви? - Та що ти, доню! Що ти кажеш таке! Як це з моїми, з Івановими дітьми міг бути поряд якийсь чужий чоловік? Я навіть не думала про це! Мені не потрібний ніхто був, крім Івана... Було таке, що один, який ще молодим ходив до мене, дізнавшись, що Іван загинув, прийшов до нас, запропонував мені заміж за нього (він нежонатим по війні залишився) йти. Я не захотіла. Ось так. Вони нікого не хотіли знати, залишалися наодинці з дітьми і з своїм жіночим горем. Бо - любили їх, своїх Івана й Степана, віддано й чесно, і не потрібні їм були інші, навіть тоді, коли похоронні папірці обірвали чекання... Бабця Анастасія показує мені свій великий палець, прозору пластинку нігтя якого перетнула біла смужка: - Бачите цю смужечку? Іван мій казав, що це доля цвіте, щасливою буду. У нього ця доля на усіх пальцях цвіла, я добре пам’ятаю! А в своєму останньому листі, перед тим, як загинув, написав: «Настуню! У мене долі нема вже - немає смужечок на пальцях, позникали! Лише на мізинці правому трошечки залишилось...» Син Степан Олександрович побував у Польщі, на могилі свого батька, а їй не судилося побачити могилку свого Івана. Зате із нею - його кілька фотографій, і спогади, спогади... Вона то хмариться, згадуючи щось сумне, то посміхається... ЇЇ доля цвіте так сиво...
Лілія Імашева
Новини Андрушівщини
Валентина ще дитиною відчувала провину перед дідом: вона навіть не знає, де його могила... лише прізвище та ініціали на обеліску, сімейні фотографії, які збереглися, та розповіді батька нагадували про рідну серцю людину. І вона дала собі слово: коли стане дорослою, обов’язково розшукає місце, де захоронений Поліщук Олександр Назарович. 9 Травня, на День Перемоги, всі радіють, сміються, вітають один одного зі святом, а батько Валентини - Поліщук Василь Олександрович завжди плаче в цей день. Йому було 9 років, коли його батько, дідусь Валентини, пішов на фронт. У той страшний час, коли фашисти увірвалися на землі Радянського Союзу, всі, хто міг тримати зброю в руках, йшли на фронт. Олександр пішов теж, залишивши вдома чотирьох малолітніх дітей. Найменший, Миколка, народився у травні 41-го. Олександр Назарович потрапляє у артилерійські війська. Під Києвом німці розгромили його роту, а тих, хто залишився живий, примусили копати собі ями, у яких закопували тіла після розстрілу. Олександра тоді врятував німецький офіцер. Так-так, саме німецький! Але врятував, звичайно ж, не для того, щоб відпустити на волю, а щоб відправити на примусові роботи до Німеччини. Олександр був гарним хлопцем, близько 2-х метрів на зріст, саме цим і виділявся серед хлопців. Так його було взято в полон. Але під час бомбардування Києва багато людей втікало з полону, пощастило й Олександру. Зі столиці він пішки йде до Андрушівки, щоб побачитись з родиною, подивитися на сина, якому на той час було лише 8 місяців. Олександр Назарович розповідав старшим дітям про війну та про те, як врятувався. Погостювавши у рідній оселі, він знову повертається на війну. Під Вінницею отримує поранення. Дружина Тетяна провідувала чоловіка у госпіталі разом з 10-річним сином Василем, батьком Катерини. В дитячій уяві навіки закарбувалися страшні картини війни: підбиті палаючі танки, розбомблені окопи, гори трупів радянських та німецьких солдатів, яких ніхто навіть не закопував. Пів-Європи пройшов Олександр Назарович і загинув разом з іншими синами та дочками нашої багатостраждальної Батьківщини, недійшовши 100 кілометрів до Рейхстагу. В кінці 44-го його дружина отримала страшну звістку: «Ваш муж, красноармеец Полищук Александр Назарович, уроженец г.Андрушевка Житомирской области, проявил геройство и мужество в бою за социалистическую Родину, верный воинской присяге был убит 15 октября 1944 года, похоронен в Чехословакии». Такого змісту були сотні тисяч похоронок, які отримували сумуючі жінки, матері, сестри. Не дымятся дали, Пыль черна от слез, Ни одной медали Дед мой не принес. Только в этом самом Нет его вины, Потому, что сам он Не пришел с войны! Пройшло багато років з того часу, як тендітна дівчинка стояла на варті біля обеліска і мріяла відшукати могилу діда. Тепер вона доросла жінка, жителька міста Києва, провідний інженер, працівник відділення інституту геофізики при Академії наук України. І слова, що дала собі в дитинстві, дотримала. Довгі роки вона розшукувала могилу діда Олександра. Писала в різні інстанції, газети та журнали. І лише організація Червоного Хреста міста Москви допомогла у пошуках. Катерина Василівна довідалася, що у 1992 році могилу Поліщука Олександра Назаровича разом з іншими радянськими солдатами перезаховали на військовому кладовищі у м.Балігродзе, воєводство Кросно, номер могили - 12, номер у списках -373, Республіка Польща. «Але мрія моя, - зізнається Катерина Василівна, - до кінця так і не здійснилася. Я не змогла поїхати на могилу, все відкладала. Але я не здаюся, завжди йду до поставленої мети». Катерина Василівна висловлює вдячність своїм колишнім учителям М.Зільбану та Й.В. Лоханському, які навчали її, прищеплювали любов до рідного краю, вчили любити та поважати наших героїв.
Яніна Новоржицька
Новини Андрушівщини
Обласна акція проходить під назвою: «Пам’ятними стежинами Перемоги». Шкільний штаб «Пошук», що діє при учнівському парламенті, розробив конкретні маршрути, які б познайомили дітей з тими, хто здобув Перемогу, хто сьогодні ще живе поряд з нами і потребує допомоги і уваги. Постійної праці наших рук та догляду вимагають пам’ятні місця, пов’язані з подіями Великої Вітчизняної. «Він дійшов до Берліна» - перша стежина, якою крокували учні 5 класу під керівництвом класного керівника В.С. Лінчук. І привела стежина слідопитів в село Жерделі, де проживає ветеран Великої Вітчизняної війни Олексій Олександрович Семенюк. Його дитинство пройшло тут, у мальовничому селі на березі річки Гуйви. Навчався в Городківській середній школі. Після закінчення вступив до Андрушівського фабрично-заводського училища, де оволодів тонкощами професії коваля. У 1939 р. був направлений до м. Ворошиловграда (нині Луганськ), звідти і призвали до армії. Початок війни Олексій Олександрович зустрів будучи солдатом строкової служби. Перше бойове хрещення прийняв у Харкові. Але сили були нерівні, і під натиском ворожих військ О.О. Семенюк разом зі своїми побратимами по зброї змушений був відступати в напрямку річки Дон, в бік Калача. Там під час переправи потрапили під обстріл німецьких літаків. Жертви були великі. Але в умовах війни потрібно діяти швидко і рішуче. В 1942 р. інженерній частині 1-го Білоруського фронту, де служив Олексій Олександрович, було віддано наказ форсувати річку Волгу і зайняти позиції біля м.Сталінграда у с.Дубавка. О.О. семенюк був мінером і завжди сумлінно і з відповідальністю ставився до виконання поставлених завдань. Брав участь у битві під Сталінградом, де був важко поранений. Після одужання - знову запеклі бої на Курсько-Орловській Дузі. Далі - Білорусь: Мінськ, Пінськ, звідти на Польщу та Німеччину. Відступаючи, фашисти мінували все на своєму шляху, тому роботи було вдосталь. Особливо в Берліні, до якого солдату вдалося дійти. Розміновував Берлінський оперний театр, Александерплац. Брав рейхстаг, де і поставив свій підпис. Батьківщина високо оцінила бойовий шлях Олексія Олександровича, нагородивши його орденом Слави, медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною» та удостоївшись честі брати участь в Параді Перемоги на Красній Площі в Москві 25 червня 1945 року. Сьогодні О.О. Семенюк на заслуженому відпочинку. Він батько 3-х дітей, дідусь 6-ти онуків, 3-х правнуків. З великою Перемогою Вас, шановний Олексію Олександровичу! Хай не болять Вам рани фронтові.
Галина Щербакова,
вчитель історії,
педагог-організатор Городківської ЗОШ I-III ступенів.
Новини Андрушівщини
Початок окупації села м.П’ятигірка розпочався в липні 1941 року. 198 жителів села брали участь у боротьбі з фашистами. 91 чоловік загинув в боях, 50 молодих людей забрано у фашистську неволю. 24 грудня 1943 року село було визволено. 118 ветеранів померло в післявоєнний час. Залишилося більше 100 солдатських вдів. У Великій Вітчизняній війні проти німецько-фашистських загарбників поряд з воїнами-чоловіками активну участь брали жінки. Вони були не лише медсестрами, а самовіддано боролися проти ворога. Війна застала молодих на межі дитинства і юності, а вийшли вони з неї дорослими людьми, старшими не на чотири - на десяток років. Світ розколовся на дві частини з різними вимірами: по один бік - мрії, сподівання, по другий - вогонь, розруха, смерть. Золотим, безхмарним пригадує літо сорок першого, немов виткане із пташиного співу, пахощів трав на зарічних луках Ніна Петрівна Лук’янчук (Петренко). І раптом усе це, барвисте й сонячне, обірвала війна. Народилася Ніна Петрівна 1924 року. Маленька, тендітна дівчинка, якій лише 19 з половиною, по комсомольській путівці 3 квітня 1944 року пішла на фронт. Спочатку повезли в райцентр Вчерайше, в Житомирі навчали 2 тижні, а далі - на III Білоруський фронт за направленням Мінська. Стояла регулювальником в м.Каунас, Вільнюс. В першу чергу відправляла на фронт автоколони з бойовими припасами, з фронту - насамперед поранених. Пройшла шлях від Вільнюса до Кінесберга. Закінчилась війна коли була в м.Топіау. Розповідає про такий випадок: троє молодих дівчат стояли на переправі через Віслу. Німецький катер підплив, щоб підірвати міст. Швиденько по сигналу визвала своїх, зав’язався бій, міст було врятовано. На другий день командування висловило подяку, нагородили «Відмінник-дорожник». Прийшов на нашу землю довгожданий мир, вистражданий, оплачений найвищою ціною людського життя. Демобілізувалась 27 серпня 1945 р. Все своє життя працювала в колгоспі. Світлий і гарний шлях пройдено цією жінкою. Працювала на буряках, на фермі. За яку справу не бралась - робила з душею. Має 4 дітей, 8 внуків, 2 правнуки. Ця маленька, моторна жінка ще й зараз веде господарство, всюди встигає. А скільки мудрості, доброти випромінює її душа. Заслуговує пошану від людей. Жива, безпосередня розповідь колишньої учасниці бойових дій дає можливість краще зрозуміти ту нездоланну силу людини, всього нашого народу, який здобув перемогу над фашизмом. Роки, скільки їх минуло? Не забули своїх героїв-воїнів і наші односельці. Золотими літерами викарбувані їх прізвища та імена на братській могилі. Над нею височить пам’ятник молодому солдату, який кілька десятиліть оберігає вічний сон своїх побратимів. Педколектив школи велику роботу проводить з патріотичного виховання дітей. Кожний рік проводимо гарні виховні заходи. В шкільному музеї, в якому багато зібрано матеріалу про Велику Вітчизняну війну, проходять уроки мужності. Беремо участь в урочистому мітингу біля пам’ятника молодому солдату. Запрошували на виховні заходи ветеранів війни Ніну Петрівну Лук’янчук, Федора Давидовича Горошка, Миколу Івановича Венжика. Запрошували воїна-афганця Василя Петровича Тарасова. Зворушлива була ця зустріч. Ніхто в залі не залишився байдужим. Минають роки, відлітають у вічність. Молоде покоління повинно знати минуле. І дай Боже, щоб тільки з підручників і кінофільмів наші діти знали про війну. За щастя дітей, за мир борються всі чесні люди. З Днем Перемоги! Шановні ветерани!
Марія Віннік
Новини Андрушівщини
Мешканці невеликого райцентру Андрушівка на Житомирщині вже звикли до «зоряного статусу» свого містечка. Словосполучення «зоряний статус» зовсім не є гіперболою або гарною метафорою. Саме в Андрушівці вже чотири роки успішно діє єдина в Україні приватна(!) обсерваторія. Унікальний науковий об’єкт в житомирській глибинці — справа рук (і справа всього життя!) колишнього жителя Андрушівки, а нині — київського менеджера Юрія Іващенка.
«Моє покликання було закладене вже в даті народження, адже я з’явився на світ в Андрушівці дуже символічного дня — 12 квітня 1961 року, коли в космос полетів Гагарін. Тому й назвали, звісно, Юрієм, — розповідає Іващенко. — «Зіркову хворобу» підхопив від мами — вона викладала астрономію в місцевій школі. У 14 років я змайстрував свій перший телескоп. Дзеркала від нього й досі залишилися. Астрономією в буквальному сенсі «захворів». Коли однолітки бігли на танці — я сидів над кресленнями телескопів. По закінченні Андрушівської школи питання вибору майбутньої професії не стояло — лише на астронома. Тож поступив на фізичний факультет Київського університету імені Шевченка, закінчив його, потрапив на роботу до Головної астрономічної обсерваторії Академії наук України.
Одинадцять років Юрій Іващенко професійно займався улюбленою справою. Однак на початку дев’яностих, у часи хронічного безгрошів’я, він зрозумів — наукою сім’ю не прогодуєш. Довелося розпрощатися з обсерваторією, хоча психологічно це було надзвичайно важко.
Знайшовши незабаром роботу в новій автомобільній компанії, Іващенко за кілька років піднявся щаблями бізнесової ієрархії до її керівництва. Вчорашній науковець став успішним менеджером.
«Я став пристойно заробляти, — згадує Юрій Миколайович, — та душа моя все одно тяжіла до зірок. І одного прекрасного дня — це був дев’яносто сьомий рік — я вирішив збудувати обсерваторію. Власну. У рідній Андрушівці».
Нова мрія стала реальністю за чотири роки. Купівля земельної ділянки в полі за селищем, створення проекту споруди (допоміг родич-архітектор), будівництво двоповерхового будинку — на все це пішло багато часу й ще більше власних коштів. «Найбільша проблема була — де взяти спеціальний купол і потужний телескоп, — розповідає Іващенко. — Я звернувся за допомогою до академіка Ярослава Яцківа — це астроном №1 в Україні. Річ у тім, що в Академії наук з 1989 року лежав не використовуваний восьмиметровий купол: планувалося спорудити там ще один телескоп, але економічна скрута початку 90-х років зруйнувала ці плани. Яцків дозволив мені використати цей купол, що з його боку було досить сміливим рішенням — адже це був перший випадок офіційної передачі державного наукового обладнання в руки приватним спеціалістам. Телескоп мені також передали з дозволу керівництва Академії наук — у держави не було коштів на його утримання».
12 квітня 2001 року, коли людство святкувало 40 років першого польоту в космос (а Юрій Іващенко — ще й власне 40-річчя), Андрушівська обсерваторія розпочала свою наукову роботу. Цей день Юрій Миколайович по праву вважає одним із найголовніших у своєму житті.
Здалеку обсерваторія скидається на ошатний сучасний двоповерховий будинок — високий паркан навколо території, приємні для ока архітектурні обриси. Ні дати ні взяти — будівля «нового українця»! Справжнє ж призначення цієї будівлі видає її «шапка»: великий напівсферичний купол на даху. Всі приміщення всередині будівлі мають функціональне завдання: спостережна лабораторія, бібліотека, кімната відпочинку, лекційний зал. Вузенькими гвинтовими сходами збираємося з Юрієм Миколайовичем нагору — у «святая святих» обсерваторії. Під куполом у центрі напівтемного залу — велетенський телескоп. «Діаметр дзеркала — 60 сантиметрів, — розповідає Іващенко, — телескоп може «бачити» зірки двадцятої зоряної величини. Говорячи простою мовою, це означає, що його потужність є в 270 мільйонів разів більша за людський зір».
Юрій Миколайович натискає важелі на пульті керування — й купол над нами починає повільно обертатися навколо своєї осі. Ще мить — і в куполі з’являється повздовжній широкий отвір — «вікно в небо» для телескопа. Наївне запитання автора цих рядків: «Куди дивитися, щоб побачити зірки?» — викликає у астронома ледь помітну посмішку: «Телескоп — не бінокль. Зображення з телескопу ми отримуємо прямо на комп’ютери, які розташовані поверхом нижче — в нашому «центрі керування польотами».
«Центром» виявляється великий та затишний кабінет. Диван, крісла, кілька столів з комп’ютерами. За однією з машин зосереджено працює молодий юнак. «Один з моїх співробітників, аспірант Національної академії наук Олег Геращенко, — пояснює господар. — У обсерваторії почергово працюють троє науковців — вони регулярно приїздять зі столиці. У нас є неписане правило — жодна зоряна ніч не повинна пропасти для науки, тож чергування тут цілодобове. Олег, приміром, займається дуже важливою темою: кометно-астероїдною небезпекою. Він встановлює параметри тих астероїдів, які наближаються до Землі на близьку відстань. Знаючи параметри, можна передбачити момент зіткнення астероїда з Землею, а значить — попередити людство про небезпеку».
Пан Юрій відвідує своє дітище кожні вихідні: знайомиться з даними досліджень, координує роботу науковців. А ще — відпочиває душею, займаючись улюбленою справою.
«За останні півтора року ми відкрили 25 космічних об’єктів, — з гордістю розповідає Іващенко. — Здебільшого це невеликі астероїди. Взагалі, відкрити об’єкт — не означає лише побачити його в небі. Відкриття — це досить довгий та кропіткий процес, що включає в себе кілька етапів: потрібно вивчити орбіту, параметри космічного тіла, вирахувати масу інших показників. Майже щодня ми через інтернет відправляємо спеціальні рапорти фахівцям Міжнародного центру малих планет, що розташований в американському Гарварді. Наша маленька обсерваторія в цьому центрі має власний код — А50. Перший відкритий нами астероїд (це було восени 2003 року) поки що має тимчасовий номер 2003 SA33. Він зараз стоїть «у черзі» на отримання постійного номера та назви. Ми як першовідкривачі маємо право дати йому назву».
Астроном-подвижник сповнений великих планів: «Хочу створити на базі обсерваторії своєрідний науково-туристичний комплекс — для всіх, хто цікавиться астрономією. Планую спорудити поруч з обсерваторією два павільйони — з оглядовими майданчиками та міні-готелем. На це піде кілька років. Проте вже зараз сюди часто приїздять любителі астрономії — і поодинці, і групами. А прийняти та поселити людей ніде».
Між іншим, місцева влада, знаючи про унікальний науковий об’єкт, за весь час нічим не допомогла обсерваторії. Щоправда, обіцяли зробити під’їзну дорогу — але далі обіцянок справа не пішла. Натомість тутешнє начальство полюбляє возити сюди поважних гостей — на екскурсії. Втім нещодавно Юрій Миколайович був змушений дещо обмежити потік подібних «екскурсантів» — надто багато серед них виявилося тих, кого цікавила не астрономія, а питання типу «А що ж там всередині, за парканом?». Подібні «туристи» Іващенка відверто дратують. Проте двері обсерваторії завжди відкриті для школярів, особливо — для місцевих, андрушівських, найдопитливіші з яких стали помічниками науковців, а деякі з дітей вибороли призові місця на міжнародних шкільних астрономічних олімпіадах. Іващенко навіть має грамоту з підмосковного «Зоряного містечка» — подяка за підготовку майбутніх астрономів.
Це може здатися парадоксальним, але пан Юрій, практично щодня спілкуючись з небом, не вірить у Бога. «Я називаю себе «войовничим атеїстом», — сміється власник обсерваторії. Проте його атеїзм досить органічно вбудовується у світоглядну позицію: «Мене не розуміють багато друзів і навіть родичів. Вони запитують: «Навіщо це тобі — витрачати шалені гроші «на зірки»?» Я пояснюю, що маю три причини. Перша — це потреба душі: я просто не можу не займатися улюбленою справою. По-друге, обсерваторія — це данина любові до моєї малої батьківщини: маленький райцентр Андрушівку тепер знають навіть у Америці! І зрештою, головне. Все у світі свого часу зникає. Колись зникну і я. А ця моя справа — залишиться. Банально звучить, але в цьому і є для мене сенс життя — продовжити існування у плодах своєї діяльності».
...Єдина в Україні приватна обсерваторія продовжує вишукувати невідомих космічних «мандрівників». Юрій Іващенко очікує на офіційне підтвердження з Гарварда про відкриті ним нові астероїди. Астроном навіть придумав ім’я «первістка» — Андрушівка.
Сергій Бовкун