Гортаючи забуті сторінки історії Андрушівщини, з цікавістю дізнаємося про відомих польських митців, творчість яких свідчить про те, що в минулому наш край не стояв обіч розвитку європейської культури. З нашою батьківщиною пов'язані життя й діяльність Алойзи Фелінського – відомого польського поета, драматурга і перекладача кінця XVIII – початку XIX століття. Народився А. Фелінський у 1771 році в м. Луцьку в родині судді. Закінчивши навчання у Володимир-Волинській повітовій школі, він проживає в Любліні, Варшаві, Кракові, де глибоко вивчає європейську літературу, іноземні мови, пише поетичні твори. У 1794 році був активним учасником польського визвольного повстання, яке очолив Т.Костюшко. Після розгрому повстанців російською і прусською арміями повертається на Волинь, знаходить підтримку в Філіпа Олізара – впливового громадського і політичного діяча Російської імперії, який проживав у м.Коростишеві. Вишукана картинна галерея, велика бібліотека-архів, гостинність та висока освіченість господаря проваблювали до коростишівського будинку видатного просвітителя Т.Чацького, вченого і публіциста Ф.Рудзьського, письменника Є.Роговитина, літератора Я.Липомана, архітектора Рембертовича. У такому літературному та інтелектуальному оточенні міцніє поетичний талант А.Фелінського. Примхлива доля спонукала поета обрати місцем свого проживання Волосів ( нині село Андрушівського району Житомирської області ). У 1800 році А.Фелінський одружився й жив у родовому маєтку Осове Луцького повіту, за певну частину якого мусив сплатити своїй матері та молодшому брату. Проте маєток, у якому було лише 8 осіб чоловічої статі, а велика частина землі зайнята лісом, прибутку дати не міг. Поет спробував зайнятися торгівлею лісу, але це призвело до розорення осівської спадщини. З 1805 по 1813 рік поперемінно, а потім до 1819 року постійно А.Фелінський жив у Волосові: тут знаходився маєток його дружини Юзефи Омецинської. Село приваблювало тим, що знаходилося недалеко від Коростишева і Житомира – центру Волинської губернії, де проживали друзі поета. За спогадами польського мемуариста XIX століття Є.Івановського, нашого земляка, у Волосові А.Фелінському статку ледь вистачало на вбоге життя. Та, незважаючи на це, саме тут він написав найбільше наукових праць з теорії літератури, художнього перекладу, історії, перекладав твори європейської літератури. Найважливіший твір усієї творчості А.Фелінського - п'єса „Барбара Радзивіл” – писався в Осові, Воютині (де жила мати), а потім у Волосові. Трагедія була перекладена німецькою і французькою мовами, з успіхом поставлена на сценах західноєвропейських театрів. Але російський уряд оголосив її забороненою, бо, незважаючи на те, що у творі розповідалося про події XVI століття, п'єса мала сучасний політичний підтекст. Отож зрозуміло, що в нашому краї творчий доробок митця значно зріс, до самого ж письменника прийшло визнання європейського рівня. У цей час А.Фелінський плекає поетичний талант юного Густава Олізара, сина коростишівського друга. Поет вперше побачив його, коли той був жвавим немовлям. Взявши на руки дитину, він напророкував їй долю відомого поета. Потім уважно й турботливо слідкував за вихованням і освітою Густава. Пізніше Г.Олізар писав, що А.Фелінський „ мав велике бажання й доброту в підготовці молоді до літературної праці...” І він під його впливом відважився надрукувати свої перші спроби. Талант Густава розквітне, вірші поета цінуватимуться співвітчизниками, завчатимуться напам'ять, його ж самого порівнюватимуть з А.Міцкевичем, він стане відомим громадським діячем Російської держави. А.Фелінський був шляхетною людиною, доброю і лагідною. Г.Олізар, втративши батьків, будучи нещасливим у першому шлюбі, переслідуваний властями, долаючи випробування долі, знаходив розраду, підтримку і допомогу у „ поета-віщуна і друга”.
Коли від помсти невдячних сипавсь удар за ударом, Коли забирала доля дітей і маєток задаром, Коли, життя не проклявши, біг смерті для себе шукати, І нарікав на Бога, що не дає сконати. Моя сльоза в Твоїм оці другу сльозу зустріла, І усміх в устах народився, і розпач ураз відступила... (Переклад з польської Валентина Грабовського).
Так зворушливо напише пізніше Г.Олізар про друга і вчителя в поезії „ Do Alojzy Feli?skiego”. Зваживши на плідну наукову діяльність письменника, глибоке знання ним польської літератури, куратор віленської шкільної округи А.Чарторийський запросив його прийняти кафедру польської літератури в університеті м.Вільно. Однак той відмовився від прекрасної посади, надав перевагу життю у Волосові, тільки б не покинути рідної Волині. Проте коли в 1819 році 48-річному А.Фелінському запропонували викладати польську літературу в Кременецькому ліцеї, він, маючи вже слабке здоров'я, запрошення прийняв. 1 вересня того ж року А.Фелінський став директором Волинського ліцею і дав йому друге життя. Він запросив працювати викладачів, які мали ґрунтовні знання, працювали за покликанням, самовіддано і присвятили улюбленій праці своє життя. Своїм невичерпним ентузіазмом і завзяттям в організації навчально-виховного процесу він об'єднав викладачів у дружний колектив і заклав традиції волелюбного і гуманістичного виховання, розвитку талантів учнів. Побачивши подвижницьку діяльність директора, жителі Кременця зробили багато матеріальних пожертвувань для розвитку громадянської освіти. 23 лютого 1820 року, захоплений роботою, оточений любов'ю учнів та повагою колег і волинян, А.Фелінський передчасно помер від апоплексичного удару. „ Раптова смерть Фелінського до сліз схвилювала волинських громадян, викладачів та учнів. Мало хто був оплаканий так щиро... Хоч раніше він за учительською професією не працював, проте випередив багатьох попередників і наступників, які протягом усього життя були віддані тому покликанню”, - писав Є.Івановський. 21 червня 1820 року, в день іменин А.Фелінського, перед викладачами і ліцеїстами в Кременці Г.Олізар виступив з палкою промовою, яку завершив словами: „ Ми ж у цю годину, незважаючи на непримиренність долі, з Тобою, з Тобою говоримо, даємо Тобі сумом обіцянку, присягу, перед Богом дану, що доки остання краплина крові не захолоне в наших жилах, доки рід наш, рід наших друзів не загине, до тих пір Твої діти і їх покоління щиру дружбу будуть знаходити на землі, до тих пір кожний молодий волинянин не перестане бачити, якою святою втіхою були тіні Чацького і Твоя!” Ці щирі слова були підкріплені справами. Г.Олізар і губернатор Волині Б.Гижицький стали опікунами вдови і дітей, що сприяло покращенню матеріального становища останніх. Крім того, Г.Олізар взяв на себе турботи про маєток у с. Волосів, підготував і видав двотомне зібрання творів А.Фелінського. На форзаці другого тому розміщена репродукція духовного заповіту автора: „Пишаюся тим, що я волинянин. Мені приємно заявити вголос, що в той час, коли інші письменники займалися науками монархів, я винний у тому, що займаюся народом, серед якого живу і якому першому присвячую свою працю. А.Фелінський. Року 1815. Дня 8 квітня – у Волосові”. Видатний волинянин своєю безкорисливою працею і глибокими знаннями сприяв розвитку літератури й освіти Волині. На Житомирщині, у м. Коростишеві, на мальовничій скелі на правому березі річки Тетерів, де любив відпочивати автор „ Барбари Радзивіл”, залишився напис його прізвища – Felinski – (розміром 60 x 510 см ), за розпорядженням Г.Олізара вибитий на камені. І майже дві сотні літ у Польщі величною народною піснею звучить безсмертна поезія нашого земляка „ Boze, cos Polske”.
Іван Саицький, член Національної спілки краєзнавців України (с. Городківка Андрушівського району Житомирської області)
Андрушевка. Парк Терещенка. Весна Андрушівка. Садиба Терещенка. Весна Andrushivka (Zhitomir region, Ukraine). Spring
Відео розміщено на різних відеохостінгах, тому перегляд відеороліків можливий з різною якістю. Оригінали відеороликів виготовлені в телевізійному стандарті PAL 720x576x25, стереозвук та придатні для перегляді на ПК чи побутовому DVD-програвачі.
Андрушівський район розташований в південно – східній лісостеповій частині Житомирської області. Територія району займає 95,647 тисяч гектарів. Сільськогосподарські угіддя становлять – 76,061 тисяч гектарів , з них орних земель – 63,645 тисячі гектарів, сінокоси і пасовища – 7,246 тисячі гектарів, багаторічні насадження – 1,087 тисяча гектарів. Сільськогосподарські угіддя району включають різноманітні ґрунти, але переважну частину території складають родючі ґрунти. В південно-західній частині переважають чорноземи, а в північно-східній – сірі лісові.
Одним із факторів ефективного використання земель являється розмір землекористувань. За період проведення земельної реформи в районі було сформовано господарські структури, засновані на різних формах власності і господарювання та з різними розмірами землекористувань. Тим самим були створені передумови для розвитку підприємництва в сільському господарстві.
До земель державної власності зараз відносяться 34,665 тис.га. або 36% території району. Землі приватної власності становлять 60,982 тис.га (64%).
На сьогодні в районі є 39 сільськогосподарських підприємств різних форм власності, працює 45 фермерських господарств та 2 сільськогосподарські кооперативи, які орендують землю у жителів району та місцевих громад.
Одним із провідних сільськогосподарських підприємст в районі є приватне підприємство "Імпак" (директор Маліновський Сергій Васильович), яке спеціалізується на вирощуванні зернових, картоплі, овочів та олійних культур (ріпак). Воно орендує 2638,46 га.сільськогосподарських угідь по Великомошківецькій, Гальчинській, Забарській, Маломошківецькій, Нехворощанській сільських радах та по Андрушівській міській раді. У ПП «Імпак»,яке використовує сучасну техніку та технології, урожайність овочів в 2008 році склала 500 центнерів з гектара, а моркви - більше 800.
ТОВ "Спіка"(засноване підприємством-резидентом Російської Федерації) займається вирощуванням зернових культур. Станом на початок 2009 року орендує 4046,31га.сільськогосподарських угідь в нашому районі по Великомошківецькій, Глинівецькій, Забарській, Зарубинецькій сільських радах.
ТОВ Укр-Агро РТ (підприємство засноване підприємством-резидентом Естонської республіки) спеціалізується на вирощуванні зернових культур. Станом на 01.01.2009 року орендує в межах району 7170,81 гектарів сільськогосподарських угідь по Бровківській, Лебединецькій, Любимівській, Міньківецькій та Мостівській сільських радах.
Великі площі сільськогосподарських угідь (7544,19га.) по 9 сільських радах орендує ПСП Агрофірма "Світанок"(с.Ковалівка Київської області), яка спеціалізується на вирощуванні зернових культур та цукрового буряка. Враховуючи те, що діяв квотний принцип вирощування буряків та виробництва цукру, посіви їх були сконцентровані лише на землях, які орендує Агрофірма «Світанок». Посівна площа даного господарства в 2008 році становила 1741 га. Даним господарством вироблено біля 50 тисяч тонн цукросировини при середній урожайності 290 центнерів з гектара.
Не можна не відмітити ПОСП "Надію", яке утримує птахівничу ферму на власній кормовій базі. В 2008 році дане підприємство орендувало 855,7683 гектарів сільськогосподарських земель по Андрушівській міській та Зарубинецькій сільській радах.
Особливе місце в районі займають фермерські господарства. Серед них провідне місце займає СФГ "Демитра", яке використовує 456,37 га. сільськогосподарських угідь різних форм власності. У цьому фермерському господарстві займаються вирощуванням овочів, картоплі, зернових культур. Вони мають другий в Україні, по величині, урожай гібридів капусти швейцарської фірми «Сингента» в 2008 році.
СФГ "Шателюк" використовує 1076,26 гектарів сільськогосподарьких угідь, СФГ "Січ" – 278,21га., СФГ "Шевченківське" – 800,54 га., станом на 01.01.2009 року. Дані підприємства займаються вирощуванням зернових культур.
В цілому по району за 2008 рік, в розрахунку на 100 гектарів сільськогосподарських угідь, на 19 % зросло її виробництво.
Пристойні результати у землеробстві можливі лише за наявності надійного забезпечення технікою. Сільгосппідприємствами району придбано 53 одиниці високопродуктивної техніки, на загальну суму більше 25 мільйонів гривень. Найбільше технічних засобів закупили товариство «Укр агро РТ», приватне підприємство «Імпак», ПОСП «Надія».
Але не буває і без проблем. Наявність складної процедури та високої вартості надання послуг при реєстрації, перереєстрації та внесенні змін до договорів оренди земель сільськогосподарського призначення ускладнює юридичне оформлення землекористування та унеможливлює своєчасний обробіток угідь. Непроста фінансово-економічна ситуація вимагає від кожного керівника господарства шукати шляхи підвищення економічної ефективності господарювання.
На сьогодні можна зробити висновок, що лише врегулювання земельних відносин на новому законодавчому рівні, сприятиме стабільності та ефективності функціонування системи сільськогосподарського землекористування, зорієнтованої на вирішення питань продовольчої безпеки країни, досягнення добробуту громадян і розвиток сільських територій, вирішуватиме найпроблемніші питання формування цивілізованого ринку земель сільськогосподарського призначення.
Володимир Радецький, Начальник відділу Держкомзему в Андрушівському районі
Павел Степанович Федорчук (16 февраля 1914, Ивниця - 24 февраля 1979, Москва) - Герой Советского Союза, в годы советско-финской войны командир взвода отдельного саперные батальона 62-й стрелковой дивизии 13-й армии Северо-Западного фронта, лейтенант.
Биография
Народився 16 лютого 1914 року в селі Івниця Андрушівського району Житомирської області. Українець. Родился 16 февраля 1914 года в селе Ивниця Андрушевского района Житомирской области. Украинец. У 1936 році призваний в ряди Червоної Армії. В 1936 году призван в ряды Красной Армии. У 1939 році закінчив курси молодших лейтенантів. В 1939 году окончил курсы младших лейтенантов. Учасник радянський-фінської війни 1939—1940 років. Участник советско-финской войны 1939-1940 годов. Член ВКП(б) /КПРС з 1940 року. Член ВКП (б) / КПСС с 1940 года.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 квітня 1940 року за відвагу і мужність, проявлені в боях з білофіннами лейтенанту Павлу Степановичу Федорчуку присвоєне звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 361). Указом Президиума Верховного Совета СССР от 7 апреля 1940 года за отвагу и мужество, проявленные в боях с билофиннамы лейтенанту Павлу Степановичу Федорчук присвоено звание Героя Советского Союза с вручением ордена Ленина и медали «Золотая Звезда» (№ 361). В 1941 році закінчив курси удосконалення комскладу інженерних військ. В 1941 году окончил курсы усовершенствования комскладу инженерных войск. Напад нациської Німеччини на СРСР застав П. С. Федорчука на будівництві зміцнень на Західному Бузі. Нападение нациськои Германии на СССР застал П. С. Федорчука на строительстве укреплений на Западном Буге. Його рота вступила в бій з фашистами в першу ж годину війни. Его рота вступила в бой с фашистами в первые же час войны. У Сталінградській битві П.С.Федорчук брав участь вже на посаді заступника командира 14-го гвардійського мінно-саперного батальйону. В Сталинградской битве П.С.Федорчук принимал участие уже в должности заместителя командира 14-го гвардейского минно-саперные батальона.
Пізніше Федорчук командував понтонно-мостовим батальйоном. Позже Федорчук командовал понтонно-мостовым батальоном. Його сапери забезпечили переправу радянських військ на річках Сейм, Десна, Дніпро, Тетерів. Его саперы обеспечили переправу советских войск на реках Сейм, Десна, Днепр, Тетерев. У квітні 1945 року 85-й понтонно-мостовий батальйон під його командуванням наводив мости на Одері і Шпреї, на річковій системі каналів «Хавель» в районі Потсдама і Бранденбурга. В апреле 1945 года 85-й понтонно-мостовой батальон под его командованием наводил мосты на полу и Шпреи, на речной системе каналов «Хавель» в районе Потсдама и Бранденбурга.
С 1946 года подполковник П.С.Федорчук - в запасе. Працював начальником Московського міського управління хлібопродуктів. Работал начальником Московского городского управления хлебопродуктов. Жив в Москві. Жил в Москве. Помер 24 лютого 1979 року. Умер 24 февраля 1979 года. Похований в Москві на Кунцевському кладовищі. Похоронен в Москве на Кунцевському кладбище.
Нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, двома орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, двома орденами Червоної Зірки, медалями. Награжден орденом Ленина, двумя орденами Красного Знамени, двумя орденами Отечественной войны 1-й степени, двумя орденами Красной Звезды, медалями.
Діти народжуються на світ для радості. Але часом природа обділяє їх найціннішим - здоров’ям. І тоді горе оселяється в родинах, гнітить батьківські серця, їм здається, що вони залишилися наодинці зі своєю бідою. Але світ, як кажуть, не без добрих людей. Є такі, для яких добро й милосердя стали життєвою потребою - це адвентистське агентство допомоги та розвитку в Україні, яке очолює В. П. Гануліч. Його представники обігріли увагою, теплом своїх сердець дітей-інвалідів, котрі проживають в Червоному, Крилівці, Малих та Великих Мошківцях, більшість яких входить до Червоненської організації молодих людей з функціональними обмеженнями «Повір у себе». Гості завітали до діток не з порожніми руками - вручили їм подарунки, в яких був одяг, іграшки, навіть мобільні телефони. Звісно, батьки були вдячні, що з ними розділили їх біль і проблеми, а в діток промінчики радості засвітилися в очах, бо ніхто їм не дарував ще таких подарунків, а головне - в їх сердечках зародилися іскорки надії і любові до життя. Додавало впевненості й те, що їхньою долею цікавляться, вони можуть розраховувати на підтримку. А тому тепло й зворушливо посміхалися діти і пастору церкви адвентистів сьомого дня м. Андрушівка В. А. Горянському, спеціалісту відділу в справах сім’ї молоді та спорту райдержадміністрації Н. О. Пінчуковій, керівнику Червоненської філії центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді О. В. Чепурній, голові Червоненської організації молодих людей з функціональними обмеженнями «Повір у себе» Ю. В. Нагребельній, коли ті вручали їм подарунки. А батьки дякували цим людям за високу гуманність, доброту й милосердя та зичили їм світлої долі.
За дорученням батьків Василь Гребенюк Новини Андрушівщини
У зв’язку з набуттям чинності Законів України “Про державний бюджет України на 2009 рік» від 26.12.2008 року № 835 та «Про внесення змін до деяких законів України щодо зменшення впливу світової фінансової кризи на сферу зайнятості населення» від 25.12.2008 року № 799, Андрушівська міжрайонна виконавча дирекція Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності повідомляє:
1. Зменшено розмір страхових внесків на соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням, для роботодавців з 1,5 % до 1,4 % від суми фактичних витрат на оплату праці найманих робітників. 2. Страхові внески до Фонду нараховані з 1.01.2009 по 12.01.2009 року мають справлятися роботодавцями за ставкою 1,5 %, із заробітної плати, а нарахованої за робочі дні, з 13.01.2009 року - 1,4 %. 3. Розмір страхових внесків, що сплачують наймані працівники, та пільгові розміри страхового тарифу для окремих категорій страхувальників-роботодавців (0,5% та 0,7 %) залишаються без змін. 4. Зменшено розмір страхових внесків для осіб, які беруть участь у загальнообов’язковому державному соціальному страхуванні у зв’язку з тимчасою втратою працездатності на добровільних засадах з 2 % до 1,9 % від суми оподатковуваного доходу (прибутку), відповідно з 1.01.2009 року по 12.01.2009 року - 2%, з 13.01.2009 року по 31.01.2009 року - 1,9 %. 5. Прожитковий мінімум для працездатних осіб з 1.01.2009 року становить 669 грн., відповідно максимальна межа заробітної плати, з якої справляються страхові внески до Фонду становить з 1.01.2009 року - 10035 грн. Відповідно ця сума є максимально допустимою межею при обчисленні допомоги по тимчасовій непрацездатності і допомоги по вагітності та пологах з розрахунку на місяць.
Афганістан - це чиїсь знівечені долі, на півподиху обірваний шлях, як вогонь, пекуча пам’ять і біль на усе життя. Тривожать вони і досі душу й сни воїна-інтернаціоналіста Михайла МАЦЮКА з Павелок, який майже два десятиліття не скидав військової форми.
Йому судилося побачити світу, побувати не в одній «гарячій» точці і вижити. До Афганістану була у його житті Чехословаччина, правда, уже після тривожного 1968-го… В цій країні з 1974-го по 1976-ий проходив Михайло строкову службу. Військова справа припала йому до душі, тому й вирішив залишитися в армії. Уже будучи прапорщиком, служив в Ленінградському військовому окрузі - був авіамеханіком у вертолітному авіаполку. У 1982-му - нове випробування - Афганістан. 15 вересня їх, понад 130 військовослужбовців, на транспортному ІЛ-76 із Ташкента відправили на Кабул, де базувався 50-ий авіаполк, в котрому, в складі ескадрильї, мав служити і він, Михайло Мацюк. Чужа земля зустріла хлопців небаченою досі спекою, якоюсь незрозумілою тривогою, що холодила душу, і горами - неприступними, величними і таємничими, а головне - чужими, які стануть чи не найважчим випробуванням. І саме в горах - їх ущелинах, на вершинах, плато і хребтах мужніли наші юнаки, там падали від ворожих куль, виживали під градом душманського вогню і сивіли, вирвавшись живими зі смертельного пекла… Їх аеродром знаходився в Кабулі, жили поруч в наметах, дерев’яних будиночках нашвидку спорудженого військового містечка. Спокою не знали ні вдень, ні вночі. Готували до вильотів МІ-8, ремонтували ті, котрим пощастило вирватися з-під чужого вогню і сісти на свій аеродром. На вертольотах доставляли боєприпаси, продовольство, солдатів на точки, забирали звідти поранених і вбитих. Відважні екіпажі літали на виручку своїм, супроводжували військові колони, вступали в нерівний бій, коли ті опинялися затиснуті “духами” на важких гірських дорогах… Добре, коли поверталися усі, а часто й втрачали у чужому небі своїх орлят… Щодо афганців - то вони люди, як люди. Жили бідно і ставилися до наших, радянських, здається, мирно. - Ми ж тоді вірили в те, що прийшли їм на допомогу, і чесно виконували свій інтернаціональний обов’язок. То вже потім стало відомо про темні політичні ігри. Як би там не було, а ми, солдати, залишалися вірні військовій присязі, - з гордістю розповідає М. П. Мацюк. - Двадцять націй і народностей проживає на території цієї невеликої країни, - ділиться далі спогадами мій співрозмовник. - Тож вдень афганці посміхалися нам, тиснули руку шураві, а вночі стріляли в спину. Якось, коли з хлопцями заступили на нічний дозор, звернули увагу на те, що в одному з вікон будинку, розташованого під горою, як світломузика мигає червона гардина - то відкривається, то закривається. Так повторювалося часто. А потім на нічний аеродром зі сходу на машинах, де були прилаштовані міномети, налітали душмани, покривали його смертельним вогнем і так же раптово зникали. І ми зрозуміли, що то якийсь сигнал. Доповіли начальству. З’явилися два БТР-и, обстріляли вікно, будинок. Настав спокій. - Які епізоди з тієї війни зринають в пам’яті найчастіше? - запитую. - Пройшли роки та я не забуваю нічого. Зокрема, Баграм, куди вилітали двома МІ-8, доставляли своїм продукти, ракети до установки «Град». Один вертоліт робив посадку, а наш прикривав, кружляючи над плато і стріляючи з кулеметів по горах, звідки вогнем поливали “духи”. Здавалося, від вогню розплавиться не лише машина, а й гори. Тоді, щоб вижити, зробили залп з «Граду», і ті 40 снарядів, що летіли один за одним, трохи “заспокоїли” ворога. А потім полетіли на точку, де сигнал подавав поранений розвідник, забрали його, щоб не потрапив у полон, бо страшно збиткувалися душмани і над полоненими, і над мертвими… Іноді наших “крилатих” хлопців, уже мертвими, повертало нам чуже небо. Так було в Газні, коли під час нічного злету загинув у всіх на очах екіпаж бойової машини… Це чи не найстрашніше - провести друзів у політ, а потім… не зустріти. 16 чоловік втратила за рік наша ескадрилья. Цього забути не можна. Дивували афганські гори. Що не скеля, ущелина, навіть камінь - то і краса, і западня. Від них віяло невідомістю і жахом. М. П. Мацюка особливо вразив Башіан, де мали приземлитися на невеличку площадку, щоб відремонтувати хвостовий гвинт у підбитого вертольота. Побачене вразило. Перед хлопцями було чудо - прямовисна скеля в 9-поверховий будинок з вирубаними в ній вікнами-бійницями, з яких вели вогонь “духи”, але не можна було відвести очей від велетенського ісламського бога Будди, викарбуваного прямо на скелі й покритого позолотою. В цих місцях колись проходив з військами Олександр Македонський, який сказав пророчі слова: «Афганістан не можна перемогти, його можна лише пройти». Він не здолав Афганістан, а його солдати здерли з Будди трохи золота... Пройшов через нього і Михайло Прокопович Мацюк. Повернувся додому живим. Щастило ще й тому, що на чужій землі служив пліч-о-пліч із земляком, сусідом Василем Пухтієм. Той залишився служити в Санкт-Петербурзі і донині живе там, вони підтримують зв’язки. Рік і 20 днів ніс Михайло службу в Афгані, а вже як забрали на Батьківщину їх ескадрилью, потрапив туди його троюрідний брат Віктор Бернадин. Його життя обірвали “духи”… В Кабулі розминувся він зі своїм двоюрідним братом Миколою Габзівським. Той повернувся на рідну землю, але вже пішов у вічність. А Михайлу Мацюку потім ще довелось літати понад рік в 1985-86 р.р. в небі Сирії, в 1992-му на МІ-6 - над Придністров’ям… В 1993-му вийшов на пенсію. Має нагороди, гарну і дружну родину - двох синів і двоє онуків. І просить стиха Бога, аби на їх долю не випало жодної «гарячої» точки…