Андрушівка фото

Во время эвакуации на Ташкент мать Георгия Андрушко вышла из поезда в Андрушевке, потому что не верила, что война дойдет так далеко.
«Я хоть был мал, но помню, как нас эвакуировали из Хмельницкого. Отправлять нас собирались в Ташкент. Военной машиной-полуторкой мы доехали до Проскурова, ныне Хмельницкий. Там уже собрали много женщин с детьми из семей военнослужащих, посадили на поезд, и мы двинулись на восток. По дороге мы часто попадали под обстрелы. Тогда поезд останавливался, и все выбегали из вагонов и ложились в рожь. Одна женщина потеряла во ржи ребенка, и когда поезд тронулся, она все рвалась из вагона, но ее держали, потому что в вагоне с ней еще были дети. Матери очень не хотелось ехать в Ташкент. Мы сошли с поезда и пошли в Андрушевку, где жила наша родня. Нам тогда не верилось, что война зайдет так далеко. А уже где-то в августе-сентябре пришли немцы. Я хорошо помню, как немцы выгнали нас из дома, изрубили стол, натопили печку и пьяные улеглись спать. А мы стоим на морозе в саду за деревьями. Я плачу, потому мерзну в ноги. А меня утешают: вот немцы уснут, и мы юркнем на печь. Но, пожалуй, больше немцев у нас боялись полицейских. Они согнали евреев и партийных, и расстреляли в урочище Красная горка в Андрушевке. Моя мать очень боялась, что очередь дойдет и до нас, как семьи красного командира. Когда пришли наши, то одних полицейских судили и отправили на Воркуту, а другие ушли на фронт, искупать свою вину. Все они остались живы и вернулись домой. А мои два дяди погибли. Дети полицаев ходили со мной в школу. Институтов не покончали, но в партию прошли. Отчего она и развалилась».

ГЛИНІВЦІ (до 1946 року — Ляхівці) — село, центр сільської Ради. Розташовані за 24 км на захід від районного центру та за 14 км від залізничної станції Кодня. Дворів —410. Населення — 1256 чоловік. За колгоспом ім. Ілліча, центральна садиба якого розміщена в селі, закріплено 2307,8 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 2058,1 га орної землі. В господарстві вирощують зернові й технічні культури, розвинуте тваринництво м'ясо-молочного напряму. Колгосп має механічну і деревообробну майстерні, млин.
Працюють восьмирічна школа, в якій 15 педагогів навчають 230 учнів, будинок культури на 300 місць, бібліотека з фондом 8,7 тис. книг, фельдшерсько-акушерський пункт, дитячий садок, два магазини.
Партійна організація (осередок виник у 1921 році) об'єднує 23 комуністів, дві комсомольські — 56 членів ВЛКСМ.
За трудові успіхи 56 чоловік нагороджено орденами і медалями СРСР, у т. ч. бригадира рільничої бригади М. А. Андрощука — орденом Жовтневої Революції.
Село відоме з 1735 року.
У січні 1918 року в Глинівцях встановлено Радянську владу. 1923 року створено сільсько­господарське товариство.
В роки Великої Вітчизняної війни 240 жителів села брало участь у боях проти німецько-фашистських загарбників, 128 — полягло смертю хоробрих, 112 — за виявлену хоробрість відзначено орденами і медалями, а старшому лейтенанту С. В. Савчуку за подвиг, виявлений під час форсування річки Одера, присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
В 1956 році на братській могилі воїнів — визволителів села споруджено пам'ятник.

На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том - Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973.Назви населених пунктів в текстових матеріалах та адміністративний уст

4 травня до чергової частини Андрушівського райвідділу міліції надійшло повідомлення від жителя с. Галчин Андрушівського району про те, що цього ж дня невідома особа незаконно заволоділа його трактором МТЗ-82, який знаходився в с. Забара.

Проведеними організаційно-розшуковими заходами працівниками ДАІ було встановлено, що близько 23 години 4 травня 20-річний житель с. Забара, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, викрав трактор. Через деякий час він залишив його без нагляду на одній із сільських вулиць.

Старший інспектор групи профілактики УДАІ УМВС Ольга НОМЕРЧУК

Щорічно навесні проходить традиційна фестивальна гра АРФІ за участю шкільних команд району. Нещодавно з ініціативи Андрушівського районного центру зайнятості та при його фінансовій підтримці в районному будинку культури відбувся такий фестиваль під назвою: «Моя професія - моє майбутнє». Учасниками були 16 команд.

До складу журі увійшли Мельник О. В. - голова районної ради, Олексюк Ю. А. - начальник відділу у справах сім’ї, молоді та спорту, Солопій С. Б. - директор районного центру зайнятості, Комарчук А. Б. - підприємець, Сіра В. В. - начальник управління юстиції в Андрушівському районі, Андрушкевич С. З. - суддя Житомирського обласного апеляційного суду.

Організацією фестивалю, підготовкою запитань займалися працівники районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, а директор цього центру Юрченко Т. В. є незмінною ведучою брейн-рингів, які проводяться в районі.

Гра була дуже цікава і напружена. Найцікавіше було запитання про професію: «Один американець порахував, що людству дані йому 10 перетворило в своїй життєдіяльності в 35 мільйонів. Зрозумівши, що за професія у цього американця, ви без проблем можете дати відповідь - 10 чого, і 35 мільйонів чого. Обидва слова починаються з однієї літери». (Заповіді і закони. Професія - юрист).

Загалом гра показала високий рівень підготовки команд. Особливо вражали своєю ризикованою, творчою грою команди «Дежавю» з Андрушівської ЗОШ І-ІІІ ст. №1 та «Троя» з Андрушівської гімназії. А чемпіоном сезону 2010-2011 років стала команда «Афіна» Червоненської ЗОШ І-ІІІ ст., віце-чемпіоном - «Дежавю» Андрушівської ЗОШ І-ІІІ ст. №1, ІІІ місце виборола команда «Спарта» Андрушівської гімназії. Кращим гравцем сезону стала представниця команди «Афіна» Пашинська Олеся (Червоненська ЗОШ І-ІІІ ст.).

Під час усієї гри присутні в залі підтримували учасників дружнім сміхом та шквалом аплодисментів, а команди емоційно обговорювали усі без винятку питання. Проведення подібних фестивалів сприяє активізації інтелектуального потенціалу молоді.

ГАЛЬЧИН — село, центр сільської Ради. Розташований на лівому березі річки Гуйви, в місці впадіння в неї Пустохи, прилягає до південної околиці районного центру, за 23 км від залізничної станції Бровки. Дворів — 790. Населення — 2221 чоловік. На території села розміщена центральна садиба колгоспу «Україна», в користуванні якого 2971,7 га земельних угідь, у т. ч. 2688,8 га орної землі. В господарстві вирощують зернові й технічні культури. Колгосп спеціалізується на відгодівлі великої рогатої худоби.
В селі є механічна майстерня, млин.
Працюють восьмирічна школа, в якій 14 учителів навчають понад 200 учнів, будинок культури на 450 місць з широкоекранною кіноустановкою, бібліотека з фондом 9,5 тис. книг, фельдшерсько-акушерський пункт, дитячий садок, відділення зв'язку, ощадна каса, магазин.
Партійна організація об'єднує 35 комуністів, дві комсомольські — 41 члена ВЛКСМ.
За сумлінну працю 52 трудівників села відзначено урядовими нагородами, в т. ч. колишнього машиніста паровоза С. П. Клименка — орденом Леніна, ланкову Н. М. Грицюк, бригадира рільничої бригади С. П. Гарастівського, бригадира тракторної бригади Г. Й. Соколівського, тракториста М. С. Махинчука — орденом Трудового Червоного Прапора.
Село відоме з 1683 року.
Після реформи 1861 року селяни не раз виступали за свої права, відмовлялися працювати на поміщика за низьку плату. Особливо посилилися виступи селян під час першої російської революції 1905—1907 років.
Радянську владу встановлено в січні 1918 року. 1924 року створено артіль «Хлібороб».
У роки Великої Вітчизняної війни 420 жителів села брали участь у боротьбі проти німецько-фашистських загарбників, 162 — полягли в боях, 196 — нагороджено орденами й медалями.
1958 року на братській могилі воїнів — визволителів села споруджено пам'ятник.
Уродженцем села є генерал-лейтенант Д. М. Чуйко.

На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том - Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973.
Назви населених пунктів в текстових матеріалах та адміністративний уст

ЧЕРВОНЕ — селище міського типу, центр селищної Ради. Розташоване на річці Пустохи (притока Гуйви), за 15 км на південний захід від районного центру та за 19 км від залізничної станції Чорнорудка. Дворів — 1350. Населення — 4800 чоловік. На території селища розміщена центральна садиба Червоненського бурякорадгоспу, за яким закріплено 4371 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 3982 га орної землі. Основний напрям господарства — вирощування насіння цукрових буряків і зернових культур, м'ясо-молочне тваринництво, розведення птиці.
З 1954 року в селищі існує відгодівельний радгосп, за яким закріплено 779 га сільськогосподарських угідь, з них 708 га орної землі. Господарство спеціалізується на відгодівлі свиней та великої рогатої худоби.
Тут працюють цукровий, спиртовий та хлібний заводи.
В селищі є середня школа, де навчаються 1010 учнів і працюють 56 учителів, школа ФЗН, яка готує спеціалістів для цукрової промисловості республіки, філіал музичної школи, два будинки культури на 750 місць з широкоекранними кіноустановками, три бібліотеки з фондом 30,3 тис. книг, 2 дошкільні заклади, дільнична лікарня на 50 ліжок, відділення зв'язку, ощадна каса, комбінат побутового обслуговування, 2 їдальні, 14 магазинів, парк відпочинку.
8 партійних організацій об'єднують 138 комуністів, шість комсомольських — 547 членів ВЛКСМ.
203 трудівників селища — передовиків сільськогосподарського, промислового виробництва і культурного будівництва нагороджено орденами й медалями Союзу РСР, у т. ч. орденом Леніна — агронома І. Л. Мілінського, орденом Трудового Червоного Прапора — апаратника спиртозаводу В. М. Косинкова, апаратника цукрозаводу Н. М. Бородій, теплотехніка цукрозаводу Т. Ф. Олександренко, старшого машиніста ТЕЦ цукрозаводу П. К. Колесника, доярку бурякорадгоспу Н. А. Прилуцьку, робітника цукрозаводу С. І. Пальна.
Село відоме з 1737 року.
Радянську владу встановлено в січні 1918 року. В липні 1921 року на території Червоного засновано кооперативне єдине суспільне товариство.
Під час Великої Вітчизняної війни 302 уродженці селища билися проти німецько-фашистських загарбників, 120 — загинуло, 193—відзначено бойовими орденами й медалями.
В 1956, 1960, 1964 і 1965 роках у Червоному встановлено шість пам'ятників на братських могилах воїнів-визволителів селища від гітлерівців.
Уродженцем села є В. П. Цимбаліст — заслужений артист УРСР, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.

На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том - Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973.
Назви населених пунктів в текстових матеріалах та адміністративний уст

Я народилася в мирний час. Про страхи війни знаю тільки з книг, кінофільмів і розповідей свого прадідуся Дем’янчука Бориса Олександровича. Йому, дорогому і незабутньому, адресований цей лист у вічність.
Ти мав незгасиму жадобу до життя, переніс голодне дитинство, мужнів у випробуваннях, пройшов усю війну, побував у оточенні і вибрався. У боях з фашистами не ховався за чиюсь спину, воював, як годилось, був поранений і контужений. Залишився в строю, бо любив життя щирою синівською любов’ю. Я - з наймолодшого покоління твого роду. Коли народилася, ти був уже далеко немолодий. У своєму щасливому дитинстві я боялася одного - втратити тебе. Бо коли підростала, то розуміла, що на землі немає нічого вічного. А потім забувала про це, удвох ми робили мої уроки, дивились телевізор, я слухала твої розповіді про минуле і мудрі поради. І раптом підступна хвороба підкосила тебе. На мій випуск четвертокласників ти прийти уже не зміг, хоч хотів дуже побачити свою улюблену правнучку, побачити школу. Стало несила, а затим прийшла смерть. Вона стала моїм найбільшим горем. Я навіть не встигла сказати, як сильно я тебе любила… Ти цього листа уже не побачиш і не почуєш, але я пишу, перечитую і плачу. Коли проходжу мимо твоєї школи, директором якої ти був кілька десятиріч (тепер це спустошене, старе, забуте приміщення), мені завжди стає сумно. Уявляю, як цими східцями ти щоранку входив до приміщення, перевіряв, як добрий господар, чи все в порядку, аж потім прямував до свого кабінету. Бачу на фото, як під крислатими вітами старих черешень проходили учнівські лінійки, як біля парадного входу урочисто вручали атестати випускникам. Ти для всіх був директор - вимогливий, строгий, а для мене - милий дідусь, яким я невимовно пишалася. Мені боляче ходити мимо руїн твоєї школи, здається, тут тебе пам’ятає кожне дерево, кожна стежина. Все забуте, немає тінистої алеї, що вела до парадного шкільного входу, не цвітуть нарцизи. Немає криниці з кришталево-чистою водою. Мені здається, що ти і щкола були невіддільні. Ти пішов за межу і школи нема - вона перетворилася в руїну. Якщо на самотинці дослухатися, то можна почути, як вона скрипить, стогне і сумує. А, може, й плаче за своїм минулим, за тобою і твоїми колегами. Я зберігаю всі твої фото. Оцей знімок найдорожчий: ви з бабусею проводжаєте мене перший раз у перший клас. Ти навіть одягнув свій парадний костюм з орденами і медалями, який ми й досі свято бережемо. Цей костюм ти одягав тільки один раз на рік - в День Перемоги, це було для тебе найбільше свято. Тебе в нашому селі пам’ятають і згадують добром. Щороку після чергового шкільного випуску на твоїй могилі з’являються свіжі живі квіти. І я з батьками в День Перемоги теж принесу тобі квіти любові і вічної пам’яті.
Сьогодні я пригадала, як малою читала вірш на урочистому вечорі до дня визволення нашого села від фашистських загарбників. Я декламувала, а ти сидів у залі і плакав - це заболіла твоя фронтова пам’ять. А вірш той був про війну і написав його колишній солдат- переможець М. Рибалко. Досі пам’ятаю ці рядки, які тривожать наші душі, а душі фронтовиків і поготів:
И будет так, неотвратимо будет…
На сцену выйдет в орденах старик-
Последний на планете фронтовик,
И перед ним в порыве станут люди.
И голосом спокойным и усталым
Солдат бывалый поведет рассказ,
Как землю эту вырвал у металла,
Как солнце наше сохранил для нас.
И парни будут очень удивляться,
Девчонки будут горестно вздыхать:
Как это можно умирать в семнадцать,
Как можно в годик маму потерять?!
И он уйдет, свидетель битвы грозной,
С букетом роз и маков полевых…
Запоминайте их, пока не поздно,
Пока они живут среди живых!
Я не спізнилася: ти в моєму серці, дідусю, назавжди.

Катерина Дзівалтовська,
с. Брівки Перші
andrushivka.ucoz.ua