Андрушівка фото

Даты указов:

1. 14.11.1943
2. 09.10.1944 (орден № 426)
3. 29.06.1945 (орден № 3)

Броницкий Алексей Васильевич - воздушный стрелок-радист 140-го бомбардировочного авиационного полка 276-й бомбардировочной авиационной дивизии 13-й воздушной армии Ленинградского фронта; 1-й воздушной армии 3-го Белорусского фронта, сержант.

Родился 23 июля 1922 года в селе Гардышевка ныне в черте города Андрушевка Житомирской области Украины в семье крестьянина. Украинец. Член ВКП(б)/КПСС с 1944 года. Окончил 9 классов.

В Красной Армии с 1941 года. На фронте в Великую Отечественную войну с марта 1943 года.

Воздушный стрелок-радист 140-го бомбардировочного авиационного полка (276-я бомбардировочная авиационная дивизия, 13-я воздушная армия, Ленинградский фронт) сержант Алексей Броницкий в пяти боевых вылетах обеспечивал устойчивую радиосвязь.

9 ноября 1943 года в составе экипажа разрушил железнодорожный мост через реку Луга в районе поселка городского типа Толмачёво Лужского района Ленинградской области.

За мужество и отвагу, проявленные в боях, сержант Броницкий Алексей Васильевич 14 ноября 1943 года награждён орденом Славы 3-й степени (№ 18192).

30 июня 1944 года Алексей Броницкий, участвуя в групповом воздушном налете на железнодорожную станцию Лаппенранта (Финляндия), в составе экипажа уничтожил пять вражеских вагонов, разрушил пристанционное здание, железнодорожное полотно, создал очаг пожара.

30 июля 1944 года при бомбардировке железнодорожной станции Йыхви (Эстония) вывел из строя два эшелона противника, железнодорожное полотно, участок шоссейной дороги, а также взорвал три склада с боеприпасами, разрушил четыре здания.

За мужество и отвагу, проявленные в боях, сержант Броницкий Алексей Васильевич 9 октября 1944 года награждён орденом Славы 2-й степени (№ 426).

К апрелю 1945 года Алексей Броницкий (тот же боевой состав, 1-я воздушная армия, 3-й Белорусский фронт) совершил с экипажем 106 боевых вылетов на бомбардировку укрепленных объектов, железнодорожных узлов, артиллерийских позиций, скоплений боевой техники и живой силы противника.

15 февраля 1945 года южнее города Браунсберг (ныне город Бранево, Польша) из пулемета поджег два вражеских автомобиля.

22 марта 1945 года в районе города Хайлигенбайль (ныне город Мамоново Калининградской области) отразил три атаки вражеских истребителей.

Указом Президиума Верховного Совета СССР от 29 июня 1945 года за образцовое выполнение заданий командования в боях с немецко-фашистскими захватчиками сержант Броницкий Алексей Васильевич награждён орденом Славы 1-й степени (№ 3), став полным кавалером ордена Славы.

В 1946 году старшина А.В. Броницкий демобилизован из Вооруженных Сил СССР. Вернулся на родину. В 1948 году окончил Киевскую двухгодичную юридическую школу, а в 1954 году — Киевский филиал Всесоюзного юридического заочного института.

Жил в городе Коростышев Житомирской области. Работал председателем народного суда. В 1975 году удостоен почетного звания «Заслуженный юрист УССР». Скончался 5 февраля 1993 года.

Награжден орденами Отечественной войны 1-й и 2-й степени, орденами Славы 1-й, 2-й и 3-й степени, медалями.

Имя полного кавалера ордена Славы А.В. Броницкого занесено в Книгу трудовой славы Верховного суда УССР.

Почетный гражданин Андрушевского и Коростышевского районов Житомирской области Украины.





Биография предоставлена Кириллом Осовиком

Источники:
Дубров Б.И. Солдатская слава. 3-е изд. Киев, 1987.
Кавалеры ордена Славы трёх степеней. Биограф.словарь. М.: Воениздат, 2000
Лобода В.Ф. Солдатская слава. Книга 1. М., 1963

Василий Максимович Мельник (12 ноября 1919, Иванков - 8 августа 1999, Киев) - Герой Советского Союза, в годы советско-германской войны командир стрелкового батальона 1368-го стрелкового полка 416-й Таганрогский Краснознаменской, ордена Суворова стрелковой дивизии 5-ой ударной армии 1-го Белорусского фронта, майор.

Биография

Народився 12 листопада 1919 року в селі Іванків Андрушівського району Житомирської області в селянській сім'ї. Українець. Родился 12 ноября 1919 года в селе Иванков Андрушевского района Житомирской области в крестьянской семье. Украинец. Член КПРС з 1941 року. Член КПСС с 1941 года. Закінчив семирічну школу, потім Смілянський механіко-технологічний технікум. Закончил семилетнюю школу, затем Смелянский механико-технологический техникум. Працював на цукровому заводі імені Петровського в місті Олександрівськ. Работал на сахарном заводе имени Петровского в городе Александровск.

У 1939 році покликаний в ряди Червоної Армії. В 1939 году призван в ряды Красной Армии. У 1941 році закінчив Бакинське піхотне училище. В 1941 году окончил Бакинское пехотного училище. У боях радянсько-німецької війни з липня 1941 року. В боях советско-германской войны с июля 1941 года. Воював на Північно-Кавказькому, Південному, 3-му Українському, 4-му Українському , 1-му Білоруському фронтах , був тричі поранений. Воевал на Северо-Кавказском, Южном, 3-м Украинском, 4-м Украинском, 1-м Белорусском фронтах, был трижды ранен.
14 січня 1945 року майор В. М. Мельник уміло організував прорив сильно укріпленої оборони противника в районі населеного пункту Стромець за 17 кілометрів на південний захід від міста Варка (Польща) на західному березі Вісли. 14 января 1945 года майор В. М. Мельник умело организовал прорыв сильно укрепленной обороны противника в районе населенного пункта Стромець за 17 километров к юго-западу от города варки (Польша) на западном берегу Вислы. Відбив вісім контратак противника, батальйон утримав зайняті позиції. Отразил восемь контратак противника, батальон удержал занятые позиции.

Указом Президиума Верховного Совета СССР от 27 февраля 1945 года за умелый реставратор прорыв сильно развитой позиционного обороны фашистов при наступлении с магнушевського плацдарма на Висле и проявленные при этом отвагу и героизм майору Василию Максимовичу Мельнику присвоено звание Героя Советского Союза с вручением ордена Ленина и медали «Золотая Звезда »(№ 5837).

Після війни продовжував службу в Армії. После войны продолжал службу в Армии. У 1952 році закінчив курси «Постріл», а в 1957 році — Вищі академічні курси при Військовій академії ім. В 1952 году окончил курсы «Выстрел», а в 1957 году - Высшие академические курсы при военной академии им. М. В. Фрунзе. М.В.Фрунзе. З 1973 року полковник В. М. Мельник — в запасі. С 1973 года полковник В. М. Мельник - в запасе.

Після виходу на пенсію жив в Баку, потім переїхав до Києва. После выхода на пенсию жил в Баку, затем переехал в Киев. Помер 8 серпня 1999 року. Умер 8 августа 1999 года. Похований в Києві на Байковому кладовищі. Похоронен в Киеве на Байковом кладбище.

Нагороджений орденом Леніна, орденами Червоного Прапора, Олександра Невського, трьома орденами Червоної Зірки, медалями. Награжден орденом Ленина, орденами Красного Знамени, Александра Невского, тремя орденами Красной Звезды, медалями.

Время отодвигает от нас годы боевых испытаний, но Василий Мак­симович Мельник и сейчас помнит тяжелые бои на Северокавказском, Южном, 4-м и 3-м Ураинском, 1-м Белорусском фронтах. В памяти его до сих пор живут воспоминания о тех изнурительных днях жарких боев, темных, озаренных лишь разрывами снарядов ночей, сквозь кото­рые пришлось пройти ему вместе с друзьями-однополчанами в годы ми­нувшей войны. Великая Отечественная застала Василия Мельника курсантом-выпускником Бакинского пехотного училища. Прямо из стен училища от­правляется молодой лейтенант на фронт. За храбрость и отвагу, инициативу и мужество, проявленные в же­стоких боях с ненавистным врагом, он награжден орденами Красного Знамени, Красной Звезды, Александра Невского II степени, многими боевыми медалями. Командуя взводом, ротой, батальоном, В. И. Мельник прославился как умелый, инициативный командир, не раз выполняющий самые слож­ные и опасные задания командования. Так, 14 января 1945 года при штурме и прорыве сильно укреплен­ной долговременной оборонительной полосы немецко-фашистских войск на левом берегу Вислы в направлении Буды Аугустовские и лесных мас­сивов, батальон Мельника решительной атакой прорвал ее, обеспечив тем самым, успешные действия частей своей дивизии. Батальон, четко к умело управляемый Мельником, понес незначительные потери, уничто­жив при этом до батальона пехоты противника, захватив четырнадцать 75-мм орудий.Сам майор В. Мельник в этом бою показал образцы мужества и отваги. Будучи раненым он продолжал командовать батальоном до эва­куации в тыл. За этот бой Указом Президиума Верховного Совета СССР от 27 февраля 1945 года В. И. Мельнику было присвоено звание Героя Советского Союза.

Чарує нас своїми яскравими барвами осінь, але вже перші заморозки пригнічують золоте цвітіння чорнобривців, які квітують майже біля кожної садиби. Саме на початку листопада відзначають своє професійне свято працівники соціальної сфери. І це справедливо, бо вони піклуються про людей, у життя яких прийшла осінь.
Мої колеги лікують людей словом, добрим ставленням, моральною підтримкою. Ми завжди намагаємося бути чуйними, терплячими, милосердними, прагнемо зрозуміти і допомогти тому контингенту людей, який обслуговуємо.
Майже 15 років працює в управлінні Пенсійного фонду України в Андрушівському районі Міняйленко Валентина Михайлівна - головний спеціаліст відділу виконання бюджету, бухгалтерського обліку та контролю за цільовим використанням коштів. Це знаючий свою справу працівник і мудрий наставник для молодих спеціалістів управління. Завжди доброзичлива і врівноважена, вона віддає тепло своєї душі улюбленій справі, а ми, колеги, завжди відчуваємо на собі силу її рішучого і водночас м’якого характеру, професійної вимогливості. В неї особливий підхід до людей і бажання допомогти, підтримати, порадити. Цьому її навчило життя.
Валентина Михайлівна - чудова господиня, кохана дружина та любляча мама, турботлива бабуся. Щовечора поспішає вона додому, де на неї, стомлену і заклопотану, чекає дружна родина. Яке це щастя - тиха сімейна гавань, де завжди можна знайти розуміння і підтримку.

Ірина Бонюк,
Головний спеціаліст-інженер відділу пенсійного забезпечення
Андрушівська районна державна адміністрація

«У щастя людського є рівних два крила - троянди й виноград, прекрасне і корисне». Ці високі слова незабутнього сина поліської землі М. Т. Рильського розкривають одвічну філософію буття: людина не може жити без творчості, що підносить її над буднями, надихає на добро, допомагає збороти всі бурі житейського моря. Культура і мистецтво, самодіяльна творчість - то духовний стрижень сили і нескореності, могутня основа, на якій виростали, якою збагачувалися творці Української держави і матеріальних цінностей нації.
19-20 жовтня в Національному палаці «Україна» м. Києва проходив творчий звіт Житомирщини на фестивалі мистецтв України, в якому активну участь брали працівники культури та народні аматори нашого району. Цього року українську пісню пропагував народний фольклорний ансамбль «Молодички» (керівник В. Ф. Рожко). Районною бібліотекою (Н. В. Шпаківська) була організована виставка виробів народних майстрів та майстер-клас вишивки і ткацтва, які визнані одними з кращих.
Центровим, звичайно, був рушник нашого району, який два роки тому вишили районні вишивальниці за старовинними орнаментами нашого регіону. Були представлені і рушники переможців цьогорічного конкурсу «Рушники мого краю»: весільні, плечові, під коровай, обереги, родинне дерево та ін. На їх фоні народні умільці демонстрували процес виготовлення рушників. Дуже зацікавила Президента України В. Ющенка, який оглядав виставки, старовинна прялка, на якій пряла пряжу майстриня по ткацтву З. Кучинська, одягнута у власноруч пошитий національний український одяг.
Слід зазначити, що вже вчетверте проходить такий фестиваль, і жоден з них не відбувався без участі представників нашого району. І тому всім, хто брав участь у концерті, сидів у глядацькій залі, було приємно почути серед нагороджених працівників культури і мистецтва Житомирщини прізвище Галини Іванівни Білецької, якій Указом Президента України присвоєно Почесне звання Заслужений працівник культури України. Звичайно, це висока відзнака напруженої роботи всіх працівників галузі, насамперед керівника.
Адже відомо, що корабель іде правильним курсом тоді, коли ним керує вмілий і досвідчений капітан. Районній культурі повезло, коли начальником відділу понад десять років тому була призначена Г. І. Білецька. Саме завдячуючи наполегливості цієї жінки, район має сьогодні один з кращих в області будинок культури, а народний ансамбль пісні і танцю «Криниченька», народний фольклорний гурт «Веселі музики», народний фольклорний ансамбль «Молодички» знають і за межами України. А в скількох конкурсах, фестивалях, ярмарках брали участь наші культпрацівники та аматори народної творчості! І звідусіль приїздили з призовими місцями, відзнаками, нагородами.
На нелегкій і не завжди помітній праці, ентузіазмі й самовідданості культпрацівників тримається районна культура. А заспівувачем цікавих справ є начальник відділу Галина Іванівна. Саме в цій чарівній і милій жінці, незгасимо палає промінь духовності. Джерела її творчості народжують і живлять ріку великого мистецтва, вершинні його злети. Властивий їй життєдайний оптимізм і весела вдача допомагають згуртовувати навколо себе таланти району і втілювати в життя всі найзаповітніші задуми і плани.
Хай не міліють Ваші, Галино Іванівно, колодязі ідей! Продовжуйте і надалі з Вашим колективом зберігати національні та культурні традиції, примножувати пісенну спадщину творчих колективів Андрушівщини.

Андрушівська районна державна адміністрація

В Нехворощі 14 жовтня 1919 року в селянській сім’ї Василя та Ганни Захарків народилася дівчинка, яку назвали Розалією. Дитинство було тривожним, бо тривала громадянська війна. У сім’ї підростало п’ятеро дітей. Всі змалку були привчені до праці, допомагали по господарству. Перед війною поєднала Розалія свою долю з Петром Козінчуком. Народила йому 5 синів і дочку. Та недовго діти тішилися батьком: Розалія Василівна рано овдовіла і всі клопоти про сім’ю взяла на свої плечі. Важко було одній: лягала спати і прокидалася з однією думкою - чим нагодувати дітей. Ходила на торфорозробку, бо там хоч щось та платили, потім працювала в колгоспі.
Одного бажала, щоб діти виросли порядними людьми. Через це змалку всіх до праці привчала, тлумачила, щоб були скромними і ввічливими. Діти вдячні матері за науку. Про це вони казали неньці і в день її 90-річчя, яке та зустріла нещодавно. Її гордість - це дочка Юлія, сини Василь, Микола, Леонід, Станіслав, Павло, а ще 8 онуків і 11 правнуків. Поки здужала, жила Розалія Василівна у рідній Нехворощі, а оце два роки тому переїхала до дочки в Андрушівку. У бабусі й досі світлий розум, завидна пам’ять, поміркований характер. Старенька допомагає по господарству, любить читати газети.
Коли діти, зібравшись у сімейному колі, починають говорити про хвороби, бабуся Рузя жартома вставить: «А в мене нічого не болить!». Така вона в нас, Розалія Василівна, трудівниця, оптимістка, мати-героїня і просто хороша людина.

Андрушівська районна державна адміністрація

Є особлива категорія жінок, котрі, здається, у які б часи не жили, неодмінно утвердилися б як непересічні особистості - інтелектуали, талановиті лідери і водночас світлі стилем життя, здатні щедро віддати свої знання, подати руку допомоги, не стримати сліз, коли комусь боляче...
Добре відома і знана жінка на Андрушівщині - директор ТОВ “Андрушівський маслосирзавод” Матвієнко О.Ю. (фото). Якщо коротко охарактеризувати цю жінку, я без лукавства сказала б - це справді гармонійна особистість. Багато чого їй подарували Бог і доля, але й сама вона доклала чимало зусиль до того, аби жити в рівновазі з собою та людьми, лишити слід на землі.
Народилась Оксана Юріївна в нашому місті в родині Хомичів. Мама, Валентина Іванівна, була вчителькою Гальчинської школи, батько, Юрій Михайлович, працював на Андрушівському цукровому заводі. В 1978 році вона закінчила із золотою медаллю Андрушівську школу № 2. В цьому ж році стала студенткою Київського інституту харчових технологій ім. Мікояна. Після закінчення вузу без вагань попросилась на Андрушівський маслосирзавод, хоч були пропозиції лишитись в столиці. І в трудовій книжціі з’явився запис № 1- мікробіолог Андрушівського маслосирзаводу.
Відтак за 25 років трудової діяльності на заводі вона пройшла пліч-о-пліч з працівниками непростими дорогами виробничника - від технолога, бактеріолога, начальника радіологічної лабораторії, зав. виробництвом до директора заводу. На цій посаді Оксана Юріївна 12 років. За роки її керівництва різні часи переживав завод.
Але в останні роки - це стабільне підприємство з високим рівнем виробництва, де трудиться майже 600 працівників. Високі показники підтверджують численні нагороди, дипломи та відзнаки, що зберігаються у кабінеті Оксани Юріївни. Торгова марка «Золотава» відома не лише по всій Україні, а й за її межами. Жодне представлення Житомирщини не відбувається без продукції ТОВ “Андрушівський маслосирзавод”. В цьому велика заслуга особисто Оксани Юріївни. В цій жінці поєднані принциповість, вимогливість керівника та водночас небайдужість, щедрість і людяність. Матвієнко О. Ю. займається і доброчинними справами. Не стоїть осторонь благодійних акцій в районі, що стосуються дітей-сиріт, інвалідів, ветеранів, допомагає бюджетним установам, рідній школі, де навчалась. Жодне свято у місті чи районі не проходить без допомоги підприємства. У Оксані Юріївні поєднуються керівник, чарівна жінка, добра дружина, мама двох доньок, бабуся, вірна подруга та прекрасна господиня. Минулого року вона стала переможницею обласного конкурсу «Квітуче моє Полісся». Уся садиба Матвієнків з ранньої весни до пізньої осені квітує. А на присадибній ділянці вирощує господиня усілякі чудернацькі овочі, про які з захопленням усім розповідає.
А ще помітний пагінець дерева життя Оксани Юріївни - громадська робота. Протягом восьми років вона є активним членом президії районної ради жінок. Усі справи жіночої ради - це і її досягнення, її життя. І ось напередодні Дня працівників харчової промисловості радісна звістка прийшла у наш район: Указом Президента України Матвієнко О. Ю. нагороджена орденом княгині Ольги. Ця заслужена нагорода - як оцінка всього життя Оксани Юріївни. Бо вочевидь вона зуміла (попри всі складнощі та негаразди, які випали на долю жінки-керівника, громадського діяча) зберегти в собі чисті паростки добра і доброти, любові до рідного краю, людей, з якими живе і працює, своєї родини. Президія ради жінок щиро вітає Оксану Юріївну з високою нагородою і зичить міцного здоров’я, щасливого буття та довгих років активної праці на ниві утвердження та розбудови Української держави.

Андрушівська районна державна адміністрація

Народилася Любов Андріївна в мальовничому селі Яроповичі 18 червня 1922 року в багатодітній селянській родині - крім неї було ще четверо дітей. Сім’я проживала в постійних нестатках, а на додачу ще й згоріло обійсце. Тому дитинство Любки (так її називали) було голодним і холодним. Батьки намагалися вибратися зі складної скрути, невтомно трудилися самі, привчали і залучали до праці дітей. Вже у п’ять-шість років Любка, як могла, їм допомагала: няньчила меншого братика, пасла корову, збирала дари лісу. А коли пішла до школи, то в період літніх канікул також заробляла трудодні у створеному колективному господарстві. Та час навчання непомітно пролетів, на руках - атестат зрілості. Але ще не вщух в душі щасливий гамір шкільного випускного балу, як розпочалася війна. Щоб не потрапити до фашистського рабства, багато людей, особливо активістів, членів партії і комсомолу, евакуювалися. В їх числі була і комсомолка Любов Любченко. Доля закинула її аж на Урал, де українська дівчина виготовляла снаряди, щоб громити ворога. Там Любов Андріївна за доблесну працю була нагороджена орденом «Знак Пошани», стала комуністом. На початку 1944-го Любов Андріївна повертається в рідні Яроповичі, цього ж року стає студенткою Житомирського сільськогосподарського інституту. Після закінчення навчання її з дипломом вченого агронома направили на роботу у старокотельнянськии колгосп «Більшовик». А в 1950 році під час об’єднання цього господарства з колгоспом імені Тельмана, що також функціонував у Старій Котельні, Любов Андріївну обрали головою правління укрупненого господарства. Для трудівників села то були надзвичайно важкі часи: фактично не було тракторів, комбайнів та іншої сільськогосподарської техніки, не вистачало коней і волів, з фронту не повернулося багато чоловіків, бракувало кваліфікованих спеціалістів. Значні обсяги польових робіт - оранку, боронування, культивацю - доводилося виконувати власними коровами колгоспників, переважала важка фізична праця. Та молодий керівник колгоспу не розгубилась, не впала у відчай. Опираючись на довіру і підтримку основної маси членів правління, керівників бригад, ферм, ланок та рядових колгоспників, ефективно використовуючи інститутські знання і набутки дворічної праці на посаді агронома, щораз набуваючи організаторського досвіду і вміння роботи з людьми, проявляючи наполегливість та вимогливість до себе і підлеглих, здійснюючи постійний контроль за виконанням нарядів і технологічних процесів, Любов Андріївна з року в рік домагалася поліпшення виробничих показників господарства. Варто сказати і про щорічне нарощування державної підтримки та допомоги у розвитку сільськогосподарського виробництва, зміцненні його матеріально-технічної бази. Тому в колгоспі стала зростати урожайність всіх сільськогосподарських культур, продуктивність громадського тваринництва, підвищувалася оплата праці сільських трудівників, їх трудова і виробничо-технологічна дисципліна. На фоні господарств району колгосп «Більшовик» став помітно виділятися в позитивному плані. Про господарські досягнення та про його молодого керівника почали все частіше згадувати на нарадах, в засобах масової інформації. Її ставили в приклад іншим. І незабаром за успішне виконання соціалістичних зобов’язань, досягнення високих виробничих показників колгосп «Більшовик» був занесений на обласну Дошку Пошани, а його голова Любов Андріївна за сумлінну працю нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора. Дещо пізніше вона була обрана депутатом Верховної Ради Союзу РСР. Районне керівництво вирішило приєднати до колгоспу «Більшовик» сусіднє старосільське господарство «Червоний Жовтень». До речі, в 70-х роках до «Більшовика» був приєднаний і колгосп села Івниці. Та Любов Андріївна і за таких обставин зуміла налагодити чітке управління і керівництво великим багатогалузевим сільгосппідприємством. Виробничі показники були значно кращими, ніж в інших господарствах. Тому справедливою оцінкою праці всього трудового колективу було нагородження колгоспу найвищою на той час нагородою - орденом Леніна, присвоєння звання «Господарство високої культури землеробства». «Більшовик» став обласною школою передового досвіду. А Любов Андріївна була удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна і Золотої Зірки Героя Соціалістичної Праці. Загалом за багаторічний і сумлінний труд Любов Андріївна була нагороджена ще одним орденом Леніна, багатьма медалями, Почесною Грамотою Президії Верховної Ради Української РСР, їй присвоїли звання «Заслужений працівник сільського господарства Української РСР». Любов Андріївна обиралася депутатом Верховної Ради СРСР шостого, сьомого, восьмого і дев’ятого скликань, делегатом п’яти з’їздів КПРС, трьох з’їздів Компартії України, III Всесоюзного з’їзду колгоспників, членом ЦК Компартії України і Житомирського обкому партії, багато років підряд була членом бюро Андрушівського райкому партії, членом Комітету народного контролю СРСР. Головою колгоспу «Більшовик» Любов Андріївна пропрацювала понад тридцять років. Тільки знаючи режим роботи тодішнього керівника сільгосппідприємства, можна уявляти, що то була за праця. Сьогодні багато хто може й не повірити, що молода, красива і тендітна жіночка мало не щоденно, в буденні й святкові дні, в погоду і в негоду піднімалася о 4-5 годині, а поверталася додому зовсім пізно. Постає запитання: що ж спонукало цю жінку до самовідданої, виснажливої праці? Знаючи Любов Андріївну тривалий час по спільній роботі, будучи в дружніх стосунках з нею та її родиною, ми з усією об’єктивністю даємо на нього відповідь. По-перше, це надзвичайно висока відповідальність за доручену справу, почуття партійного і державного обов’язку, безмежна відданість і любов до своєї рідної Вітчизни, до свого народу, щирий і глибоко усвідомлений патріотизм. Вона завжди свої і чиїсь вчинки оцінювала з позиції загальнодержавних і партійних інтересів та завдань. Її життя, трудова і громадська діяльність в повній мірі відповідали тодішньому афоризму: «Раньше думай о Родине, а потом о себе». По-друге, це її людяність і чуйність, які проявлялися в глибокій, щирій любові та повазі до людей, особливо до всіх чесних трудівників. Вона все робила тільки задля людей і для людей. Яскравим підтвердженням цього є постійне, цілеспрямоване поліпшення умов праці і відпочинку колгоспників, найвища оплата їхньої праці, включення Старої Котельні до числа 30 сіл Всеукраїнської програми зразково-показових сільських населених пунктів. Наслідком розбудови села і колгоспу стали добротні виробничі об’єкти, будинок культури і школа, побутова майстерня і колгоспна їдальня, ціла вулиця двоповерхових котеджів для трудівників тощо. Любов Андріївна допомагала всім, хто до неї звертався. Саме вона була ініціатором у вирішенні проблеми газифікації Андрушівки і району. Цілком справедливо односельчани називали її «наша матір». Але найважливішою рушійною силою в життєдіяльності Любові Андріївни була повна довіра, всіляка підтримка і допомога з боку соратників і помічників, яких вона вміло підбирала. Вона вчилась у них і була учителем, наставником і вихователем, з ними ділила успіхи і промахи в роботі, власні радощі й горе. З якою щирістю і гордістю вона відгукувалася про ветеранів Миколу Івановича Гебрича і Степана Прокоповича Ковальчука, секретарів парторганізації Генріха Адольфовича Скибу, Олексія Васильовича Моренця, Григорія Івановича Хомчука, своїх заступників Петра Онисимовича Таринського і Андрія Антоновича Денисюка, агрономів Лідію Йосипівну Іванченко і Андрія Адамовича Хоменка, трудових побратимів Володимира Павловича Аврамця - Героя Соціалістичної Праці, Василя Павловича Музичука, Марію Іванівну Дубовик, Василя Дем’яновича Очередька, Федора Лукича Марченка, Ананія Денисовича Войтка, Надію Василівну Довжук і багатьох-багатьох інших. Людська пам’ять так влаштована, що з часом випадають певні події, дійові особи. Але є й таке, що не забувається ніколи. Саме до «такого» і належить постать Любові Андріївни Любченко, жінки-патріотки, жінки-трудівниці, жінки-матері, Людини з великої літери.

Петро Михайленко,
Раїса Ковтун,
колишні секретарі Андрушівського райкому Компартії України.
Новини Андрушівщини

В пятнадцать ушла от родителей

– Наташа, чем вас Москва привлекла?

– Я влюбилась в этот город просто до безумия. И раньше приезжала сюда, у меня здесь много друзей, но одно дело, если ты проводишь здесь два-три дня, другое – когда начинаешь жить постоянно. Мне повезло: меня окружили удивительно теплые, открытые люди. В первую очередь имею в виду съемочную группу сериала «Кармелита». Здесь мы все как одна семья. Продюсеры сняли мне квартиру недалеко от места, где проходят съемки. Я там очень весело живу. Вообще не ощущаю, что нахожусь в другой стране. Мы одна нация – россияне и украинцы, просто политики пытаются нас поссорить. Кстати, мои друзья, когда приезжаю на Украину, уже подметили во мне перемены. Говорят, я начала по-московски акать.

– Уже внедряетесь в гламурную столичную тусовку?
– Успела побывать в нескольких московских ночных клубах. Плюс подружка, она у меня за здоровый образ жизни, вытаскивает и меня в фитнес-центр.

– В клубах вам понравилось?

– Я вообще люблю музыку. Первое, что делаю утром, – включаю все, что только можно: телевизор, радио, компьютер. Все одновременно. Сама при этом летаю по квартире, танцую, собираюсь на работу… Мне было 15 лет, когда я переехала из своего маленького городка Андрушовка в Киев. Поступила в институт, стала жить на съемной квартире. Вот тогда почувствовала, что моя громкая музыка теперь никому не мешает (смеется).

– Соседи не ругались из-за шума?
– Я после одиннадцати вечера громкость уменьшала. Все-таки я воспитанный человек.

Жизнь еще не закручивала

– Что такое для вас неразделенная любовь?

– Это чувство, которое переживает моя героиня в «Кармелите». Многие считают Дину стервой, а она лишь настоящая женщина. Любая женщина – она как кошечка: то белая, пушистая, то выпустит коготки, и тогда – держитесь все! Она любит, и этим чувством можно оправдать все.

– На что лично вы готовы ради любви?

– Ой, не знаю. Я никогда не попадала в сложные любовные ситуации. Может быть, из-за возраста? Жизнь не закручивала еще. У меня обычно все происходит так, что молодой человек первым проявляет чувства, а я уже иду к нему с ответом. Как поступила бы я, если бы влюбилась первой? Не знаю. Может, добивалась бы взаимности. Я ситуативный человек, как угодно могу поступить. Давайте поговорим на эту тему лет через пять, когда у меня будет побольше опыта в любовных делах (смеется).

– Как за вами ухаживают поклонники?

– По-разному, но всегда очень трогательно. Я приходила домой и обнаруживала, например, в ручке входной двери букет. Никакой записки не было. Поди догадайся, от кого цветы. (Улыбается.)

Отец сам предложил мне сигарету

– Парни наверняка ревновали вас…
– С яркими проявлениями этого чувства больше сталкиваюсь на съемочной площадке. Хотя, конечно, как и любую актрису, меня ревнуют к моей профессии. Не каждый мужчина способен принять график жизни актрисы. Это и командировки, и съемочный день по 12 часов. Да и вообще, жизни с творческим человеком нужно отдельно учиться (улыбается). У артистов свои тараканы в голове.

– Как вас воспитывали родители?

– Мне кажется, очень правильно. Строго, но в то же время демократично. Мама с пеленок говорила: не хочешь учиться – не учись. А хочешь чего-то добиться – бери книжку и читай. И я читала, и в школу ходила с удовольствием. А, например, покурила в первый и последний раз в своей жизни в присутствии папы. Папа, когда мне было лет четырнадцать, сказал: «Я понимаю, ты в таком возрасте, когда подростки начинают курить. Лучше при мне пробуй, чем за углом». Я сделала затяжку, закашлялась, не понравилось жутко. И больше никогда не курила.

Хочу розповісти про чудову жінку, добру людину, довгожительку села Лісівка Аврамець Ганну Калениківну.
Народилася вона в далекому 1911 році у великій родині Берладинів. Ще змалечку, чотирирічною дитиною, залишилась сиротою.
Злидні тяжких років громадянської війни, чорне крило голодомору 1932-1933 років - все це пережили люди нашого села. Ганні Калениківні пощастило найнятися няньчити дітей директора цукрового заводу. Завдяки цьому і вижила та не дала загинути своїм рідним.
Тяжкі повоєнні роки. З фронту повернувся чоловік, але в 1949 році помер від тяжких ран, залишивши тендітну жінку з чотирма малолітніми дітьми. Сама ростила їх, тяжко працюючи в місцевому колгоспі, та і в своєму господарстві вистачало клопоту.
З роками її родина побільшала: має бабуся Ганна семеро онуків та десять правнуків. А проживає із старшою дочкою Валентиною.
Бог наділив Ганну Калениківну даром лікувати людей. Вона зовсім неграмотна (не було можливості вчитися), але вміє вправляти вивихи, лікувати багато інших хвороб. Скільком людям допомогла - важко порахувати. Навіть тепер, незважаючи на поважний вік - 98 років, продовжує свою благородну справу.
І нашій сім’ї не раз допомагала шановна баба Ганя. Коли моєму синові минув рік, він вивихнув руку. Ми, звісно, негайно звернулися до райлікарні, і дипломований лікар-травматолог запевнив, що це забій, зафіксував ручку і відправив нас додому. Але щось було не так: дитина плакала і плакала. Тоді на допомогу прийшла баба Ганя. Вона вміло вправила вивих, і маленький хлопчик засміявся, сам (ніхто його не просив) поцілував руки своїй спасительці. Мені на очі навернулися сльози: і від того, що прийшла допомога, і від вдячності нашій славній цілительці.
Низький уклін Вам, шановна Ганна Калениківна, многії літа, міцного здоров’я, добра від дітей та радості від онуків та правнуків.

Ольга Яблонська, сільський бібліотекар
Андрушівська районна державна адміністрація

3 листопада 1875 року в с. Халаїмгородок ( нині Городківка Андрушівського району Житомирської області ) перестало битися полум'яне польського поета і драматурга Александра Кароля Грози, відомого представника „української школи” в польській літературі.
У 30-х роках XIX століття серед поляків, які проживали на Правобережній Україні, виник інтерес до української мови та фольклору. Тоді група польських письменників і створила „українську школу”. Як писав український історик Д.І.Дорошенко, „ люблячи Україну і її природу, вони черпали своє натхнення в бурхливій минувшині краю, в козацьких подвигах, брали сюжети з української історії, обробляли мотиви української поезії, наслідували її форми. Не перестаючи бути патріотами історичної Польщі й беручи участь у боротьбі за польську справу, представники „української школи” мали вплив на розвиток української свідомості й українського патріотизму взагалі”. У 90-х роках XIX ст. видатний український письменник і громадсько-політичний діяч І.Я.Франко у статтях і рецензіях позитивно розглядав поетичну діяльність цих письменників, які, на його думку, зробили багато для братання культур українського та польського народів, і закликав польських літературознавців вивчати і популяризувати їхні кращі твори. Найвідомішими представниками цього напряму, крім А.Грози, були Б.Залеський, С.Гощинський, Ю.Словацький, А.Мальчевський, М.Грабовський.
А.К.Гроза народився 30 червня 1807 року в с. Закриниччя, тепер Оратівського району Вінницької області, в заможній дворянській родині. Початкову освіту здобув у школі м.Умані ( 1817 – 1820 рр. ), у 1826 році закінчив гімназію в м. Вінниці. Навчався у Віленському ( 1826 – 1829 рр. ) і Дерптському ( 1829 – 1830 рр. ) університетах.
Свої юнацькі поетичні твори він вперше опублікував у віленському „ Noworoczniku Litewskim” у 1831 році. Тоді ж переїхав у с.Сологубівку на Україні, оженився і присвятив себе літературній діяльності. А.Ґроза вивчає український фольклор, історичне минуле українського народу. В його творчому доробку з'являються поеми на теми з українського життя: „Сорока”, „Про вмерлі душі”, „Мартин”, „Пан Григір”, „Нежданий гість”, „Заклад”, „ Смецинський”, драма „Гриць”. Найбільше знаний твір А.Ґрози цього періоду – поема „Канівський староста”, в якій автор представляє історію злочинів і насильств Миколи Потоцького.
В 1838 – 1842 роках митець видає у м.Вільно п'ять томів альманаху „Rusa?ka” , де друкуються кращі твори, написані на Віленщині та Україні. Подібну ініціативу виявив і в 1848 – 1850 роках, публікуючи альманах „Grosz Wdowi”. Після двотомного видання „Poezji”( там, до речі, була поема „ Перша покута Залізняка”, в якій розповідається про події Коліївщини ) А.Ґроза на деякий час замовк.
З 1848 року він пише прозові твори, реалістичні картини побуту, сцени і типи київських контрактів: „ Владислав, витяг з не дуже старих мемуарів”, „ Контрактова мозаїка, щоденник з 1851 року”.
На схилі 50-х років XIX століття письменник переїхав до Бердичева, де працював учителем, пізніше – до Житомира, де давав приватні уроки польської мови і літератури, а потім поринув у вир громадського життя.
А.Ґроза разом з лікарем і мемуаристом К.Качковським, лікарем і літератором Е.Галлі, драматургом А.Коженьовським, збирачем волинських старожитностей Ф.Новицьким 15 січня 1859 року засновує Житомирське польське книжково-видавниче товариство. Ділові поїздки до м.Вільно з метою організації роботи друкарні та книгарні змушують його працювати цілодобово. Нарешті справу зроблено. Друкуються польською мовою дешеві букварі, підручники, словники, книги, доступні небагатим людям, релігійна література.
Проте в другій половині XIX ст. царизм здійснював на Волині, Київщині та Поділлі політику насильницької асиміляції, що передбачала остаточне зникнення поляків як нації. Російська адміністрація викорінювала польський вплив на Україні шляхом русифікації. Тому в секретній канцелярії волинського губернатора вже 15 липня було розпочато слідчу справу проти товариства, а невдовзі його було ліквідовано. Друкарню й книги конфіскували, членів видавництва віддали до суду...
Останні п'ять років А.Ґроза прожив у Халаїмгородку.
Село розкинулось на правому березі тихоплинної Гуйви. Селянські хати з дерева й саману під солом'яними стріхами розсипались у мальовничому безладді. Далеко на сході, в бік с. Лебединці, за Чорним коломийським шляхом, яким колись татари вели ясир, ледь мріє правічний ліс. При в'їзді в село з північного боку - дерев'яна Миколаївська церква, з південного - кам'яна католицька каплиця Св. Клари. В селі махають крилами два вітряки, працюють цегельня й пивоварня. З майже двох тисяч жителів села третина – римо-католики. Таким вперше постав Халаїмгородок перед новим мешканцем.
А.Ґроза поселяється в садибі друга Є.Івановського, мемуариста. Той давно відійшов від маєткових турбот і віддається літературній справі. Самотньо проживаючий господар радий товариству, бо поважає письменника за невичерпний ентузіазм, постійне прагнення допомагати іншим, благородне горіння.
А.Ґроза вражав сучасників своєю добротою, м'якістю, благородством. Він радів плодам своїх самопожертв, подавав руку допомоги творчій молоді, щоб та не закопувала талантів, не забувала, що для Польщі повинна присвятити своє життя. Працював самовіддано задля утримання і піднесення польської літератури. Був незрівнянним у ставленні до своїх дітей, як відзначав Є.Івановський, „серце мав материнське”. Був щасливим від того, що був батьком красивої дочки й синів, які відзначалися чудовими здібностями. Він ніколи не ображався, ніхто його не бачив сердитим. Як підкреслював халаїмгородський літератор, він завжди був „сповнений ентузіазму працювати до останнього життєвого подиху”.
А в Халаїмгородку були хороші умови для літературної праці та відпочинку: багата книгозбірня господаря, картинна галерея, величний старий парк, чудовий фруктовий сад з алеями, перед будинком – клумби пишних квітів.
А.Ґроза, який розміняв сьомий десяток літ, намагається встигнути багато зробити. В 1873 році він видає драму в двох частинах „Твардовський”, пише спогади про своє життя, які вміщують цікаві події юності, роздуми зрілого митця про життя та історичну долю поляків на Україні. Одночасно він друкує збірку „Щоденник”, перед самою смертю закінчує драму „Марфа, посадниця у Великому Новгороді”.
Незважаючи на заборону навчати дітей грамоти польською мовою, письменник навчає рідної мови дітей з польських родин. І, врешті, переймається долею сільських сиріт, опікується ними. Вдячні сироти відвідають, щоб пошанувати, А.Ґрозу напередодні його відходу у вічність. Дійсно, як писав Є.Івановський, „правдивим був поет у почуттях і діях, у кожній миті свого життя”.
По смерті друга мемуарист у другому томі „Спогадів минулих літ” висловив велику повагу до нього і невимовний біль втрати: „Протягом п'яти років, разом проживаючи, відчував багато доказів сердечної приязні; відносини були такими хорошими, що лише зі сльозами можна про це розповісти... Повага йому належить від усіх нас, та повага, на яку він всім життям своїм заслужив, стількома прекрасними якостями душі, працею, чудовими творами, щоб настало пробудження для молодих письменників, щоб тим шляхом, тією дорогою чеснот і благородства крокували і оживили працю свою і здібності духом чистим і красивим, милістю Бога і Польщі”.
З плином літ ім'я А.Ґрози в Україні не забули. Статті-персоналії про нього вміщені в Українському Радянському Енциклопедичному Словнику (1987 р.), в Українській Літературній Енциклопедії (1988 р.).
Нині, коли поляки й українці обрали моральним орієнтиром християнські цінності, озброїлися європейським досвідом толерантності, певно, слід на Житомирщині увіковічнити пам'ять про письменника, чия творчість ще в XIX ст. сприяла виникненню почуття симпатії та порозуміння між двома народами.

Іван Савицький,
член Національної спілки краєзнавців України
(с. Городківка Андрушівського району Житомирської області)

Серед польських літераторів Правобережної України 19-го століття постать літописця нашого краю Євстахія Івановського доволі харизматична. Невтомний шукач і володар унікальних історичних документів, який зберігав у своїй надзвичайній пам'яті численні відомості про історичні події на українській землі, що відбувалися на протязі століть., працьовитий самітник, який залишив багатотомну літературну спадщину, після смерті на батьківщині до недавнього часу був зовсім забутий. Сьогодні ж, мабуть, настала пора зробити твори цього талановитого мемуариста й історичного публіциста надбанням народу України.
Євстахій Івановський, більше відомий у Російській імперії під псевдонімами Helleniusz, Eu-go Helleniusz, Eustachy Helleniusz, народився в 1813 році у селі Халаїмгородок Бердичівського повіту Київської губернії ( з1946 р. – с.Городківка Андрушівського району Житомирської області). Він був сином Дезидерія Еразма Івановського, маршалка Житомирського повіту Волинської губернії. Мати - Клара, із роду Хоєцьких, була дочкою Яна Непомуцена, в минулому посла на Чотирилітньому сеймі Речі Посполитої.1
Мальовниче село довжиною у п’ять кілометрів розкинулося на правому березі тихоплинної річки Гуйви, яка в цій місцевості була межею між Київщиною і Волинню. Садиба Івановських знаходилася на західній околиці, що й нині має назву Голиші.
З 1825 р. Євстахій Івановський навчався в Кременецькому ліцеї - елітарному навчальному закладі, що був заснований у 1805 р. завдяки старанням інспектора Віленської шкільної округи Т. Чацького і здобув славу „Волинських Афін”, де учнів виховували в польському національному дусі.
У листопаді 1830 р. у Варшаві розпочалося національно-визвольне повстання поляків проти Російської імперії, яке поширилось на Правобережну Україну. Після поразки повстання через прояви вільнодумства серед ліцеїстів за указом царя Миколи І ліцей у 1831 р. було закрито. Є. Івановський був змушений повернутися в Халаїмгородок.
Спочатку він поринув у сільськогосподарські турботи. Згодом у с.Ненадихи на Київщині організував товариство культурного життя. Але переважила цікавість до світу, який оточував допитливого хлопця. Євстахій став часто подорожувати по Україні та за кордоном. Зацікавленість історією Речі Посполитої, теренів Правобережної України, зокрема, привела до того, що він почав збирати рукописні й усні матеріали, певну інформацію одержував, спілкуючись з істориками, зокрема з Е. Руліковським. У нього накопичилась велика кількість документів, записів спогадів, розповідей, які містили характеристики, оцінки, описи, хронологічні зіставлення. Все це лягло в основу майбутніх творів.
Є. Івановський не пізнав щастя сімейного життя. У Городківці до наших днів живе
переказ про його кохання до дівчини з шляхетної родини. Євстахій плекав мрію про одруження, але виявився не єдиним, хто збирався просити руки шляхтянки. У нього виникла
гостра суперечка з суперником, під час якої майбутній літератор був викликаний на дуель. Існують дві версії того, що сталося потім. За першою - Є. Івановський не прийняв виклику, сказавши, що чоловікові за дівчину не варто втрачати життя, даного Богом. Цим він зазнав поразки і з сум’яттям в душі приїхав додому 2 . За другою - він на дуелі вбив суперника, після чого пережив нервове потрясіння, бо у своєму вчинку вбачав гріх: порушення Божої заповіді3.
Ця подія наклала помітний відбиток на долю майбутнього письменника: він
лишався самотнім усе життя. В його маєтку не проживала і не працювала жодна дівчина чи жінка. Всі роботи виконували чоловіки.
Є. Івановський був останнім з роду. Свої сили і натхнення він віддавав літературній творчості. Вона стала скарбницею його знань, роздумів, пережитих подій. У спогадах які дожили до сьогодні в пам’яті дітей та онуків односельчан - сучасників Є. Івановського, він постає „ м’яким паном”.
Переконливим прикладом його доброти була безкорислива допомога бідній сім’ї Лінчуків. Про неї знає вже четверте покоління, а ми почули розповідь з вуст Василя Дем'яновича, найстаршого за віком - 1937 року народження:
„ У 90-х роках 19-го століття від пожежі згоріло все обійстя мого діда. Не маючи змоги відбудувати його самотужки, він ходив просити людей на погоріле на ярмарок у с. Червоне, потім у своєму селі. Але грошей, що скинулись люди, було мало. Згадавши, що пан Івановський не відмовляє тим , хто звертається за допомогою, дід пішов просити... Пан сидів у кріслі відпочиваючи.
- Скажи, хлопе, чого просить твоя душа? – запитав він односельця.
Той розповів про біду, про те, що не має роду, який допоміг би відбудувати садибу, без якої залишилася сім’я .
Господар вислухав і сказав:
- Піди, серце, до лісника і скажи йому, що я велів дати тобі лісу для відбудови двору”.
Селянин безплатно одержав лісоматеріал і побудував хату та хлів.
Є. Івановський був ревним римо-католиком, проте толерантно ставився до православних. У Халаїмгородку була дерев’яна Миколаївська церква 5 класу, побудована ще в 1755 році. На прохання новоприбулого православного священика він двічі давав гроші, щоб той облаштував своє обійстя. Батюшка побудував дерев’яний дім, який простояв до 70- х років 20-го ст4. Після встановлення в селі радянської влади цей будинок став приміщенням сільської лікарні на 25 ліжок, у тому числі двокімнатного пологового відділення.
Даніель Бовуа наводить цікавий факт „незацікавленої благодійності” землевласника Є.Івановського з Шалаймгродка ( так помилково він називає Халаїмгородок). 9 червня 1886 р. Сенат Російської держави прийняв „Положення про поземельний устрій сільських чиншовиків у губерніях західних і білоруських”, яке, за задумом законодавців, мало
продовжити і поглибити реформу 1861 р. Нині історики кажуть, що це був бездарний і заплутаний документ епохи . Однак частина зваблених халаїмгородківчан пішла в Крим господарювати на незайманих землях (як їм обіцялося). Через 14 років вони повернулися в
рідне село знедоленими. Д. Бовуа підкреслює, що Є. Івановський єдиний в Україні безоплатно роздав наділи колишнім орендарям , викликавши у них вдячність та здивування сучасників.5
Початок творчої діяльності мемуариста припадає на 50- ті роки 19-го ст. Його перша книга ”Божа Матір на Ясній Горі Ченстоховській. Королева Корони Польської. Спогад паломництва , що відбулося у 1848 році”(„Matka Boska na Jasnej Gorze Czestochowskiej. Krolowa Korony Polskiej. Pamiatka z pielgrzymki odbytei w r. p. 1848”) вийшла друком у 1852 році у Парижі. І надалі свої твори письменник видавав переважно за межами Російської держави під псевдонімами. Подаємо назви його основних творів у хронологічному порядку:
„Історичні відомості про поселення базиліан в Умані”( „Wiadomosc historyczna o Zgromadzeniu Bazylianow w Humaniu”) (журна „Час”, 1857), „Народні спогади” („Wspmnienia narodowe”) ( Париж, 1861), „Бесіди про Польську Корону” ( „ Rozmowy o Polskiej Koroniе”), томи 1-2 ( Краків, 1873), „ Спогади минулих літ” („ Wspomnienia lat minionych”), томи 1-2 ( Краків, 1876), „ Нариси Польської Речі Посполитої ” („ Wizerunki Rzpltej Polskiej”), томи 1-2 ( Краків, 1891), „ Польські пам’ятки з різних часів” ( „Pamiatki polskie z roznych czasow”), томи 1-2 ( Краків, 1892), „ Спогади польських часів давніх і наступних”, („ Wspomnienia polskich czasow dawnych I pozniejszych”), томи 1-2 (Краків,1894), „ Листи, принесені вихором у Краків з України ” ( „ Listki wichrem do Krakowa z Ukrainy przyniesione”), томи 1-3 ( Краків, 1900-1903).
Літературна спадщина Є. Івановського - це нариси про відомі особистості , розповіді про події минулих років , а також сучасні авторові. Вони містять досить розгорнуті характеристики сучасників, приватні листи осіб, їхні мемуари. Нариси насичено історичними матеріалами, багато з яких сьогодні недоступні або невідомі. Цікавими є роздуми самого літератора, за якими можна пізнати його вдачу, симпатії, політичні погляди.
Сучасна оцінка їх дещо неоднозначна. Польські науковці недоліком творів вважають те, що автор спирався на застарілу історичну літературу; нова ж, що бере початок від видатного польського історика Йоахима Лелевеля (1736-1861), який уперше в польській історіографії в основу історичної періодизації поклав суспільні фактори, була Є.Івановському чужою. Серед інших недоліків вказують на хаотичну композицію нарисів мемуариста, його тенденційність, помилкові погляди на давню історію Польщі.
Проте твори Є. Івановського часто й щедро цитуються в сучасній історичній польській літературі. Не можна уявити, наприклад, „Матеріалів до історичних резиденцій” Р.Афтаназі чи „ Дивовижного життя Садика-паші” Я. Худзіковської без численних посилань на мемуариста з Халаїмгородка.
Українським читачам буде цікаво прочитати сторінки забутих книг. Особливий інтерес викликають двотомні „ Спогади минулих літ” і „ Польські пам’ятки з різних часів”. Ознайомившись з їхнім змістом, дослідник збагатиться, зокрема, новими й іноді унікальними відомостями про життя і творчість відомих майстрів художнього слова польської літератури, які проживали на Волині в 19-му ст., серед них Алойзи Фелінський, Густав Олізар, Вацлав Ржевуський, Міхал Чайковський, Юзеф Ігнаци Крашевський, Александр Гроза, Антоній Павша. З цікавістю сприймаються маловідомі факти про життя і діяльність волинських губернаторів Михайла Івановича Камбурлея і Бартолемея Гижицького, губернських предводителів дворянства Євстахія Сангушка , Граціана Ленкевича і Карла Микулича.
Хто цікавиться родоводом класика української літератури, поета М.Т.Рильського, дізнається про деяких його предків по батьківській лінії. Пращур поета в п'ятому коліні більше десяти років був генеральним губернатором Білої Церкви6. Двоє його синів, Ромуальд і Антоній, господарювали в с. Почуйки (нині – Попільнянського району Житомирської області). У 1787 році в них гостював польський король Станіслав Август Понятовський, який подорожував до Канева. Щоб зберегти в пам'яті господарів свій візит, король діамантом персня вирізав на склі дверей дату відвідин, а також свій підпис7. Син Ромуальда Рильського, теодор, прапрадід Максима Тадейовича, був очільником Сквирського повіту. Є.Івановський зауважує: „Людина гарна, з благородним обличчям, протягом десяти літ був сквирським маршалком, відомим службовцем. У колі маршалків відзначався здібностями, характером; захисник убогої шляхти, зухвалих умів підкоряти...8”
Особливістю досліджень Є. Івановського є те, що в них автор лише іноді висловлює своє ставлення до особи чи події. Зазвичай він веде розмову як сторонній оповідач, який дає можливість читачеві самому дати оцінку описаній події. І лише іноді в його статтях вибухає гнів, звучить пристрастна інвектива. Так, у нарисі „Кілька подробиць про масонські ложі” він висловлює своє негативне ставлення до цього руху. Висунувши тезу про те, що „правда стоїть на свічнику, проголошує себе з дахів, а злий, зіпсований дух складає змову”, Є.Івановський, як послідовний захисник католицької релігії, подає тенденційні роздуми про згубний вплив таємної діяльності масонів на людські душі, на найсвятіші основи релігії і вітчизни. Проте цікавить інше: автор детально подає склад великої петербурзької ложі та кожної з дванадцяти інших, залежних від неї, зокрема, й житомирської. Він характеризує кожну ложу за кількістю членів, національним складом, вказує, які посадовці входили до спілки, називає прізвища відомих діячів Російської імперії, магістра9.

У нарисі „ Кореспонденції й портрети” він з великою повагою розповідає про Алойзи Фелінського (1771- 1820) – польського поета, драматурга, перекладача, який безкорисливою працею й глибокими знаннями сприяв розвитку культури й освіти всієї Правобережної України, знайомить читачів з митцем, уже відомим поетичними творами , трагедією „Барбара Радзивіл” (яка викликала захоплення у краї і пізніше перекладена німецькою та французькою мовами), врешті, поезією „ Bo?e, co? Polsk?”, що ставала народним гімном поляків у переломні періоди їхньої історії.
Є. Івановський оповідав, що в 1813-1819 роках , коли А. Фелінський жив у с. Волосів (нині - Андрушівського району Житомирської області), куратор Віленської округи А.Чарторийський запропонував йому посаду професора в м. Вільно ( тепер- Вільнюс, Литва). Але той відмовився, щоб не покидати рідної Волині. Проте, коли в 1819 р. письменникові запропонували викладати польську літературу в Кременецькому ліцеї, він, вже маючи слабке здоров’я, не вагаючись, з ентузіазмом взявся до педагогічної праці. Ставши директором ліцею,продовжує мемуарист, він його „відродив, оживив”. Поважав працю, грунтовні знання викладачів. Впливав на формування майбутніх письменників. У Кременецькій друкарні видавалися оригінальні наукові й художні твори ліцеїстів, зокрема Кароля Сенкевича, Коженьовського ( імені не називає), Зоріана Ходаковського.Побачивши подвижницьку діяльність директора, жителі Кременця зробили матеріальні пожертви для підняття освіти10.
У 1820 році А. Фелінський передчасно помер у результаті апоплексичного удару.
„ Раптова смерть Фелінського до сліз схвилювала волинських громадян, викладачів та учнів. Мало хто був оплаканий так щиро... Хоч раніше він за учительською професією не
працював, проте випередив багатьох попередників і наступників, хоч ті протягом усього
життя були віддані тому покликанню» ,- пише Є. Івановський11.
Високу оцінку діяльності й сердечну приязнь знаходимо у розповіді про Александра Грозу (1807-1875) – польського письменника, яскравого представника „української школи” в польській літературі. Є. Івановський відзначав, що цінує й поважає А. Грозу як письменника, який працював з невичерпним ентузіазмом, допомагав початківцям, радів плодам своїх самопожертв, нічого не шкодував для громадських справ, як надзвичайно добру й лагідну людину. Щира дружба з ним була особливою особливою сторінкою життя літератора з Халаїмгородка. З 1870 р., коли 63- літній А. Г роза приїхав у село, вони мешкали під одним дахом.
Додамо , що письменник уже був відомий своїм інтересом до історичного минулого українського народу , особливо до селянських повстань 18-го ст., українського фольклору. Українська дійсність знайшла відображення в його творах „ Пан Канівський староста” (1836), „ Сорока” ( 1838), „ Перша покута Залізняка” ( 1843), „ Про вмерлі душі” (1848), „Мартин” ( 1849), „ Пан Григір”, „ Нежданий гість” ( обидва 1855), „Заклад” ( 1860), „ Смецинський” ( 1855- 1860), „Гриць” (1858).
Наприкінці 50-х років А. Гроза працював учителем у Бердичеві, потім у Житомирі. Разом з К. Качковським, Е. Галлі, А Коженьовським, Л. Липинським, Ф. Новицьким організував польське Житомирське книжково- видавниче товариство. Після ліквідації товариства, зазнавши переслідувань з боку властей, він давав приватні уроки польської мови й літератури в Житомирі.
Є. Івановський наголошує на активній діяльності А. Грози по організації видавництва в Житомирі, його прагненні зробити книги якомога дешевшими, щоб їх було читано бідними. Розкриває особисті душевні якості, доброту, благородство, велику працездатність письменника „до останнього життєвого подиху”.
За останні п’ять років свого життя, що пройшли в Халаїмгородку, А. Гроза намагався встигнути зробити якнайбільше. В 1873 р. видав драму в двох частинах „ Твардовський”, писав спогади про своє дитинство, почав друкувати збірку „ Щоденник”, перед самою смертю закінчив драму „ Марфа, посадниця у Великому Новгороді”. Маючи чуйне серце, переймався долею сільських сиріт12.
3 листопада 1875 року письменника не стало. Є. Івановський висловив скорботу і невимовний жаль за другом у другому томі „ Спогадів минулих літ”, там же розмістив цікаві уривки з мемуарів А. К. Грози для „ збереження приємних спогадів про нього”.
Іноді мемуарист не приховує свого замилування зображуваною особистістю. Розповідаючи про овручанина Антонія Павла Павшу ( 1793 - після 1863), він захоплюється безкорисливістю, мудрістю, душевним спокоєм людини, яка змогла мужньо витримати переміну долі й залишитися благородною й активною в суспільному житті. У 20-х роках 19-го ст. А. Павша займав посаду депутата головного суду Житомира. У 1831 р. організував масове збройне повстання в Овруцькому повіті, був засуджений на каторжні роботи, висланий до Сибіру, де 25 років мужньо переносив злигодні життя, викликавши цим повагу у товаришів13. Письменник вводить у свій нарис мемуари повстанця, у яких знаходимо факти щодо суспільного життя Волині початку !9 –го ст.
У деяких творах Євстахія Дезидерійовича проявляється його ставлення до історичних подій , суспільних явищ, громадянська позиція.
Автор прихильно ставився до земляків, які підтримали польське повстання. Ведучи розповідь про демонстрацію 1861 р. в Бердичеві ( свідком якої був ), викликану намаганням влади закрити католицький храм, він наголошує на патріотизмі Владислава Падлевського, Пелеховського (імені не називає), Марцелія Тишкевича14, які були на чолі демонстрантів. На повну силу проявляється вміння публіциста схвилювати читача. Євстахій Дезидерійович зворушливо подає відчай прихожан у бердичівському костьолі кармелітів, де проходило богослужіння. За наказом начальника поліції Кафтерєва озброєні солдати оточтли храм і безперестанку били в барабани. Прихожани стали посеред костьола на коліна і схвтльовано вперше заспівали пісню „Bo?e, co? Polsk?”. „Народна польська пісня,- продовжує він,- проспівана в бердичівському костьолі, справила невимовне враження, від розділу краю то був перший такий сміливий відкритий польський виступ”15.
Є.Івановський, ведучи старосвітський спосіб життя, в кінці 19-го століття був чи не „останнім із могікан” серед польських митців Волині й Київщини, який картав своїх сучасників за те, що вони забули старі шляхетські звичаї і традиції. Унарисі „Дубнівські контракти в 1776 році”, захоплюючись багатством Волинського краю, винятково землеробського, мало зайнятого промисловістю і ще менше торгівлею, він із сумом констатує, що великі прибутки польських панів призвели до падіння їх моралі, гідності, звичаїв. Дубнівські контракти, де здійснювалися обороти в мільйони злотих, називає дзеркалом зіпсованості, марнотратства, зради і нечесності.
Твори Є. Івановського – це безцінний скарб фактів , знань і подробиць з історії Правобережної України. Педантична схильність мемуариста до деталей, здатність виразно передати своєрідність і колорит епохи - найбільш відмінна риса усієї творчості халаїмгородського літератора.
Проникливу характеристику його творчому доробку дав у кінці 19-го століття професор Київського університету Св. Володимира, католицький письменник-мораліст і мемуарист Фома Добшевич: „Все в його творах шанобливе і набожне, багато незвичайних і оригінальних спостережень, повсюди видно цілковиту досконалість, на яку звертали увагу люди, говорячи про його совісну турботу в пошуках дороги до правди, до справедливості і християнської любові”16.
На жаль, сьогодні ці твори є мало доступними для українських читачів. Після смерті письменника вони не перевидавалися, не перекладені українською мовою, не вивчені й не вписані в культурологічний контекст нашої історії.
7липня 1903 року Є. Івановський пішов із життя. Поховали його в с. Білопілля 17 (тепер - Козятинського району Вінницької області), за 17 км від Халаїмгородка, біля костьолу Святого Антонія, у північній частині території, прилеглої до храму. На місці поховання була надмогильна гранітна плита18.
У 1957 році кам’яний костьол, побудований у 1818 р., був цілеспрямовано зруйнований трьома потужними вибухами. Тепер на цьому місці немає навіть фундамента храму, не можна віднайти й могили письменника.
У Городківці на місці садиби мемуариста залишився дерев’яний паркан на кам’яному підмурівку, красива сторожка з білої цегли, які знаходяться навпроти Городківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, що стоїть дуже близько від того місця, де колись знаходився будинок Є. Івановського.
А недалеко, на лівому березі річечки Лебедівки, яка впадає в Гуйву, стоїть невеликий кам’яний костьол Святої Клари. За 16 м від нього двометровий пам’ятний знак із шліфованого сірого граніту з написами:

S + P
z Chjjeckich
KLARA IWANOWSKA
marszalkowa zytomierska
? 5/VI 1859 r. w
Chalaimgrodku
przez lat 70
IWАNОWSKI
Eustachy-Antoni Heleniusz
ostatni herbu „Lodzia”
? 24/VI 1903 r. W Chalaimgrodku przez lat 90

У 19-му ст. в селі була кам’яна каплиця Святої Клари, філія костьолу села Білопілля, збудована в 1818т р. Нагляд за нею здійснював Є. Івановський19. Біля каплиці К. Івановська освятила стелу з нешліфованого сірого граніту, як вдячна дружина пам'яті чоловіка Д.Івановського і дочки Фабіни, яка померла на тридцятому році життя. З цієї каплиці проліг останній шлях Є.Івановського з рідного села на вічний спочинок20.
Старожили розповідають, що мати письменника, помираючи, частину грошей заповідала на будівництво костьолу в селі. Але син не міг його побудувати: на заваді стали тогочасні події.
У період репресій проти польського дворянства у відповідь на його збройну боротьбу на підтримку повстань 1831 та 1863 рр. у Польщі, у часи змагань польського та російського впливів, російське начальство не дало Є. Івановському дозволу на будівництво костьолу. Лише на початку 20-го ст. утиск римо-католиків послабився. Але Євстахія Дезидерійовича вже не було серед живих. Своїм спадкоємцям він заповідав виконати останню волю своєї матері.
У 1913 р. на місці каплиці за проектом талановитого архітектора Е.Яблонського, завдяки досвіду будівничого А.Ходака, зусиллями майстрів та жителів сіл Халаїмгородка та Жерделів костьол був збудований. Він і тепер захоплює архітектурною довершеністю. В 1992 році в ньому знову стали правити службу Божу.
Пам’ятний знак і костьол залишилися єдиними символами пам’яті про Євстахія Івановського.

Література:

1. Polski Slownik Biograficzny. T. X.- PAN, 1962. – S. 178.
2. Записано 18 лютого 2000 р. від Петра Тимофійовича Коцюка, 1955 р. народження, жителя с. Городківки, агронома. Його батько, Коцюк Тимофій Антонович, 1894 р.н., жив поряд з обійстям Є.Івановського і часто бачив того в дитинстві.
3. Записано 12 жовтня 2000 р. від Юлії Павлівни Шеленгір, 1922 р. народження, жительки с. Городківки, пенсіонерки.
4. Записано 15 червня 2000 р. від Василя Андрійовича Липнюка, 1925 р. народження, жителя с. Городківки, пенсіонера.
5. Бовуа Даніель. Битва за землю в Україні . 1863-1914. Поляки в східно- етнічних конфліктах. – К. ,1998.-С.198.
6. Eu-go Helleniusz. Wspomnienia lat minionych. –T.1.- Krak?w, 1876.-S. 398.
7. Там само.- S. 399.
8. Там само.
9. Там само. – S. 137-156.
10. Про Алойзи Фелінського дивись: Єршов В.Напис на скелі // Пам'ятники України (Київ). - № 3. – 1986. – С. 50. (Про скелю А.Фелінського в Коростишеві); Єршов В. Із сторінок російсько-українсько-польських зв'язків. А.Фелінський і Г.Олізар на Україні // ІX республіканська славістична конференція. 12-14 травня1987 р. Великий Жовтень і розвиток духовної культури слов'янських народів. Т 2. – Одеса, 1987. С. 7-8; Єршов В. А.Фелінський і Волинь // Житомирщина крізь призму століть. – Житомир, 1997. – С.124-126; Єршов В. „Барбара Радзивілл” А.Фелінського у французькій і німецькій критиці першої третини XIX століття // Поляки на Хмельниччині: погляд крізь віки. Зб. наук. праць. – Хмельницький, Поділля, 1999. – С. 540-541; Єршов В. Життєдіяльність Алойзи Фелінсього і Густава Олізара на Волині. Учитель і учень // Польська культура в житті України. Історія. Сьогодення. Матеріали ІІ Міжнародної наукової конференції. Київ, 6-9 листопада 1997 року. – К., 2000. – С. 192-198.
11. Eu – go Helleniusz. Wspomnienia lat minionych. – T. 1. – Krak?w, 1876. – S. 167-168.
12. Там само.- Т. 2 – Krak?w, 1876.- S. 284- 286
13. Там само.- Т. 1.- S. 262- 294.; Helleniusz Eu...go. Pamiantki polskie roznych czasjw.
T. 2- Krak?w, 1882.-S. 477- 583.
14. Eu-go Helleniusz. Wspomnienia lat minionych.- T. 2- S. 509.
15. Eu – go Heleniusz. Wspomnienia lat minionych. T. 2. – Krakow, 1876. – S. 509 – 513.
16. Dobszewicz T. Wspomnienia z czas?w, ktore prze?y?em. – Krak?w, 1883. - S. 270.
Про Фому Добшевича дивись: Єршов В. Фома Петрович Добшевич: curriculum vitae // Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних проблем. - № 2. – Житомир, 1998. – С.14 – 21.
17. Polski Slownik Biograficzny.- T. X.- S. 509.
18. Записано 2 березня 2000 р. від Анастасії Луківни Бойко, 1921 р. народження, житель-ки с.Білопілля Козятинського району Вінницької області, пенсіонерки.
19. Державний архів Житомирської області, ф. 178, спр . 66, арк. 83 зв.
20. Записано 16 квітня 2002 року від Качанівської Броніслави Феліксівни, 1920 р.н., жительки м.Нижній Новгород Російської Федерації, пенсіонерки. Вона народилася в Халаїмгородку, працювала вчителькою місцевої школи.

Іван Савицький,
член Національної спілки краєзнавців України
(с. Городківка Андрушівського району Житомирської області)

Павел Степанович Федорчук (16 февраля 1914, Ивниця - 24 февраля 1979, Москва) - Герой Советского Союза, в годы советско-финской войны командир взвода отдельного саперные батальона 62-й стрелковой дивизии 13-й армии Северо-Западного фронта, лейтенант.

Биография

Народився 16 лютого 1914 року в селі Івниця Андрушівського району Житомирської області. Українець. Родился 16 февраля 1914 года в селе Ивниця Андрушевского района Житомирской области. Украинец. У 1936 році призваний в ряди Червоної Армії. В 1936 году призван в ряды Красной Армии. У 1939 році закінчив курси молодших лейтенантів. В 1939 году окончил курсы младших лейтенантов. Учасник радянський-фінської війни 1939—1940 років. Участник советско-финской войны 1939-1940 годов. Член ВКП(б) /КПРС з 1940 року. Член ВКП (б) / КПСС с 1940 года.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 квітня 1940 року за відвагу і мужність, проявлені в боях з білофіннами лейтенанту Павлу Степановичу Федорчуку присвоєне звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 361). Указом Президиума Верховного Совета СССР от 7 апреля 1940 года за отвагу и мужество, проявленные в боях с билофиннамы лейтенанту Павлу Степановичу Федорчук присвоено звание Героя Советского Союза с вручением ордена Ленина и медали «Золотая Звезда» (№ 361).
В 1941 році закінчив курси удосконалення комскладу інженерних військ. В 1941 году окончил курсы усовершенствования комскладу инженерных войск. Напад нациської Німеччини на СРСР застав П. С. Федорчука на будівництві зміцнень на Західному Бузі. Нападение нациськои Германии на СССР застал П. С. Федорчука на строительстве укреплений на Западном Буге. Його рота вступила в бій з фашистами в першу ж годину війни. Его рота вступила в бой с фашистами в первые же час войны. У Сталінградській битві П.С.Федорчук брав участь вже на посаді заступника командира 14-го гвардійського мінно-саперного батальйону. В Сталинградской битве П.С.Федорчук принимал участие уже в должности заместителя командира 14-го гвардейского минно-саперные батальона.

Пізніше Федорчук командував понтонно-мостовим батальйоном. Позже Федорчук командовал понтонно-мостовым батальоном. Його сапери забезпечили переправу радянських військ на річках Сейм, Десна, Дніпро, Тетерів. Его саперы обеспечили переправу советских войск на реках Сейм, Десна, Днепр, Тетерев. У квітні 1945 року 85-й понтонно-мостовий батальйон під його командуванням наводив мости на Одері і Шпреї, на річковій системі каналів «Хавель» в районі Потсдама і Бранденбурга. В апреле 1945 года 85-й понтонно-мостовой батальон под его командованием наводил мосты на полу и Шпреи, на речной системе каналов «Хавель» в районе Потсдама и Бранденбурга.

С 1946 года подполковник П.С.Федорчук - в запасе. Працював начальником Московського міського управління хлібопродуктів. Работал начальником Московского городского управления хлебопродуктов. Жив в Москві. Жил в Москве. Помер 24 лютого 1979 року. Умер 24 февраля 1979 года. Похований в Москві на Кунцевському кладовищі. Похоронен в Москве на Кунцевському кладбище.

Нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, двома орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, двома орденами Червоної Зірки, медалями. Награжден орденом Ленина, двумя орденами Красного Знамени, двумя орденами Отечественной войны 1-й степени, двумя орденами Красной Звезды, медалями.

Афганістан - це чиїсь знівечені долі, на півподиху обірваний шлях, як вогонь, пекуча пам’ять і біль на усе життя. Тривожать вони і досі душу й сни воїна-інтернаціоналіста Михайла МАЦЮКА з Павелок, який майже два десятиліття не скидав військової форми.

Йому судилося побачити світу, побувати не в одній «гарячій» точці і вижити. До Афганістану була у його житті Чехословаччина, правда, уже після тривожного 1968-го… В цій країні з 1974-го по 1976-ий проходив Михайло строкову службу. Військова справа припала йому до душі, тому й вирішив залишитися в армії. Уже будучи прапорщиком, служив в Ленінградському військовому окрузі - був авіамеханіком у вертолітному авіаполку.
У 1982-му - нове випробування - Афганістан. 15 вересня їх, понад 130 військовослужбовців, на транспортному ІЛ-76 із Ташкента відправили на Кабул, де базувався 50-ий авіаполк, в котрому, в складі ескадрильї, мав служити і він, Михайло Мацюк.
Чужа земля зустріла хлопців небаченою досі спекою, якоюсь незрозумілою тривогою, що холодила душу, і горами - неприступними, величними і таємничими, а головне - чужими, які стануть чи не найважчим випробуванням. І саме в горах - їх ущелинах, на вершинах, плато і хребтах мужніли наші юнаки, там падали від ворожих куль, виживали під градом душманського вогню і сивіли, вирвавшись живими зі смертельного пекла…
Їх аеродром знаходився в Кабулі, жили поруч в наметах, дерев’яних будиночках нашвидку спорудженого військового містечка. Спокою не знали ні вдень, ні вночі. Готували до вильотів МІ-8, ремонтували ті, котрим пощастило вирватися з-під чужого вогню і сісти на свій аеродром. На вертольотах доставляли боєприпаси, продовольство, солдатів на точки, забирали звідти поранених і вбитих. Відважні екіпажі літали на виручку своїм, супроводжували військові колони, вступали в нерівний бій, коли ті опинялися затиснуті “духами” на важких гірських дорогах… Добре, коли поверталися усі, а часто й втрачали у чужому небі своїх орлят…
Щодо афганців - то вони люди, як люди. Жили бідно і ставилися до наших, радянських, здається, мирно.
- Ми ж тоді вірили в те, що прийшли їм на допомогу, і чесно виконували свій інтернаціональний обов’язок. То вже потім стало відомо про темні політичні ігри. Як би там не було, а ми, солдати, залишалися вірні військовій присязі, - з гордістю розповідає М. П. Мацюк.
- Двадцять націй і народностей проживає на території цієї невеликої країни, - ділиться далі спогадами мій співрозмовник. - Тож вдень афганці посміхалися нам, тиснули руку шураві, а вночі стріляли в спину. Якось, коли з хлопцями заступили на нічний дозор, звернули увагу на те, що в одному з вікон будинку, розташованого під горою, як світломузика мигає червона гардина - то відкривається, то закривається. Так повторювалося часто. А потім на нічний аеродром зі сходу на машинах, де були прилаштовані міномети, налітали душмани, покривали його смертельним вогнем і так же раптово зникали. І ми зрозуміли, що то якийсь сигнал. Доповіли начальству. З’явилися два БТР-и, обстріляли вікно, будинок. Настав спокій.
- Які епізоди з тієї війни зринають в пам’яті найчастіше? - запитую.
- Пройшли роки та я не забуваю нічого. Зокрема, Баграм, куди вилітали двома МІ-8, доставляли своїм продукти, ракети до установки «Град». Один вертоліт робив посадку, а наш прикривав, кружляючи над плато і стріляючи з кулеметів по горах, звідки вогнем поливали “духи”. Здавалося, від вогню розплавиться не лише машина, а й гори. Тоді, щоб вижити, зробили залп з «Граду», і ті 40 снарядів, що летіли один за одним, трохи “заспокоїли” ворога. А потім полетіли на точку, де сигнал подавав поранений розвідник, забрали його, щоб не потрапив у полон, бо страшно збиткувалися душмани і над полоненими, і над мертвими…
Іноді наших “крилатих” хлопців, уже мертвими, повертало нам чуже небо. Так було в Газні, коли під час нічного злету загинув у всіх на очах екіпаж бойової машини…
Це чи не найстрашніше - провести друзів у політ, а потім… не зустріти. 16 чоловік втратила за рік наша ескадрилья. Цього забути не можна.
Дивували афганські гори. Що не скеля, ущелина, навіть камінь - то і краса, і западня. Від них віяло невідомістю і жахом.
М. П. Мацюка особливо вразив Башіан, де мали приземлитися на невеличку площадку, щоб відремонтувати хвостовий гвинт у підбитого вертольота. Побачене вразило. Перед хлопцями було чудо - прямовисна скеля в 9-поверховий будинок з вирубаними в ній вікнами-бійницями, з яких вели вогонь “духи”, але не можна було відвести очей від велетенського ісламського бога Будди, викарбуваного прямо на скелі й покритого позолотою.
В цих місцях колись проходив з військами Олександр Македонський, який сказав пророчі слова: «Афганістан не можна перемогти, його можна лише пройти». Він не здолав Афганістан, а його солдати здерли з Будди трохи золота...
Пройшов через нього і Михайло Прокопович Мацюк. Повернувся додому живим. Щастило ще й тому, що на чужій землі служив пліч-о-пліч із земляком, сусідом Василем Пухтієм. Той залишився служити в Санкт-Петербурзі і донині живе там, вони підтримують зв’язки.
Рік і 20 днів ніс Михайло службу в Афгані, а вже як забрали на Батьківщину їх ескадрилью, потрапив туди його троюрідний брат Віктор Бернадин. Його життя обірвали “духи”… В Кабулі розминувся він зі своїм двоюрідним братом Миколою Габзівським. Той повернувся на рідну землю, але вже пішов у вічність.
А Михайлу Мацюку потім ще довелось літати понад рік в 1985-86 р.р. в небі Сирії, в 1992-му на МІ-6 - над Придністров’ям…
В 1993-му вийшов на пенсію. Має нагороди, гарну і дружну родину - двох синів і двоє онуків. І просить стиха Бога, аби на їх долю не випало жодної «гарячої» точки…

Валентина Василюк
Новини Андрушівщини

21 січня в Житомирі в обласній науковій бібліотеці ім. О.Ольжича проходила Всеукраїнська науково-краєзнавча конференція „Україна від епохи УНР до початку ХХІ ст.”, присвячена 125-річчю від дня народження І. А. Фещенка-Чопівського. Учені й краєзнавці з Києва і багатьох областей України на пленарному засіданні виступили з дослідженнями життєвого шляху Івана Адріяновича, визвольних подій за незалежну Україну. Великий інтерес викликали доповіді краєзнавців у роботі секцій „Краєзнавчі студії Великої Волині” й „Постаті Великої Волині”.
Доля розпорядилася так, що одна із сторінок життя І. Фещенка-Чопівського пов’язана з Андрушівкою. Тому розповім про найбільш важливі віхи життя видатного сина України.

20 січня 1884 року в Чуднові у начальника поштової контори Адріяна Андрійовича та його дружини Марії Михайлівни Фещенків-Чопівських народився другий син - Іван. Закінчивши двокласну народну школу, він у серпні 1893 року вступив до Житомирської класичної гімназії. У лютому 1901 року в родину прийшло горе: від туберкульозу помер батько. Щоб підтримати матір і молодшу сестру, ученицю Маріїнської гімназії, Іван став підробляти репетиторством. Цим заробітком він оплачував і своє навчання.
У 1903 році, після успішного закінчення гімназії, Фещенко-Чопівський здає іспити до Київського політехнічного інституту, обравши хімічний факультет, щоб вивчитися на технолога-цукроварника. У своїх спогадах він пізніше напише, що на вибір професії вплинув „загальний інтерес до упромисловлення країни, крик моди”.
Події 1905 року призвели до закриття інституту, і Фещенко-Чопівський приїжджає на практику до Андрушівської цукроварні, однієї з найстаріших на Україні, що належала Терещенкам. „Цей промисловий об’єкт, - згадував він, - творив підставу економіки цієї спокійної і мальовничої волинської околиці зі старовинною українською культурою. Зрозуміло, що нові обставини не залишилися без впливу на зацікавлення й світогляд молодого адепта технічних наук; а головне вони доповнили знання природничих наук, виробили інтуїцію, загострили вразливість, відкрили очі на азарт у боротьбі з силами природи”.
Практика стала не лише виробничою, а й політичною. Саме в Андрушівці столичний студент вперше прилучився до політичної боротьби революційних подій 1905 року: „радикально настроєне громадянство метушилося: по містах відбувалися мітинги, виносилися радикальні постанови”. На цукроварні Іван з інженером-хіміком підготували і провели збори службовців і околичних економій. Для цього Фещенко-Чопівський підготував п’ять промов, з якими виступив на зборах. Сам Іван Адріянович підсумовує спогади про цю діяльність так: „Аби я довше затримався б у малій Андрушівці, де кожний, навіть найслабший „активіст” був на обліку у місцевої жандармерії, довелось би дорого заплатити за молодечі свої пошуки”.
Весною 1906 року політехнічний інститут відновив свою роботу, і щасливий випадок змінив долю юнака. Під час студентської екскурсії до сталеварень Придніпров’я він захопився величчю металургійного процесу, залишив хімію і з великим ентузіазмом присвячує подальші свої інтереси металургії. Його покликання підтримав відомий металург-винахідник професор В. Іжевський. Наукові відрядження до Бельгії, Німеччини й Англії стали відправними у його науковій кар’єрі. На Всеросійському з’їзді металургів у Петербурзі молодий вчений робить доповідь, яка привернула увагу фахових урядових кіл. Його наукові інтереси пов’язані з цементацією заліза, що в майбутньому принесе Фещенку-Чопівському міжнародне визнання.
Перша світова війна застала ученого в Німеччині, де він проходив стажування з метою підготовки до професорського звання. Повернувшись до Києва, Іван Адріянович займається викладацькою і науковою роботою в Київському політехнічному інституті.
У 1917 році І.Фещенко-Чопівський - голова Київської губернської ради - увійшов до Центральної Ради. Завдяки діловитості та економіко-господарчим знанням він невдовзі був призначений керівником промислового департаменту Генерального секретаріату промисловості й торгівлі. На особисте прохання М. С. Грушевського готує дослідження про природні багатства та господарчі можливості України. У 1919 році побачила світ його наукова двотомна праця „Природні багатства України”.
10 березня 1918 року Рада Народних Міністрів УНР запросила Івана Адріяновича обійняти посаду народного міністра промисловості, а вже через два дні він подає проекти законів на затвердження.
У квітні 1918 року в результаті перевороту, очолюваного гетьманом Скоропадським, Фещенко-Чопівський був заарештований і 17 днів перебував у в’язниці. Потім під час поїздок Україною збирає статистичні, економічні й економіко-географічні матеріали, які згодом прислужилися вченому для написання першої україномовної двотомної „Економічної географії для середніх шкіл”, а також праці „Цукрова промисловість України”.
В уряді В. Винниченка Фещенко-Чопівський отримує портфель міністра народного господарства. Він активно виступає за розрив України з Росією і проголошення незалежної УНР.
З квітня 1919 року він - заступник посла та радник з господарчих питань Української дипломатичної місії в Румунії. Та незалежною Україна не стала.

Іван Савицький,
заступник директора Городківської ЗОШ І-ІІІ ст.
Новини Андрушівщини

З 1979 по 1989 рік в Афганістані інтернаціональний обов’язок виконували 160 тисяч українських воїнів. 3 тисячі 360 солдатів додому з цієї війни не повернулися (3 тисячі 280 українців загинули, 80 зникли безвісти). Півтора року проходив там дійсну військову службу і Микола Васильович ДРАПАК.

Провівши сина в армію, мама молила Бога, щоб додому повернувся живим і здоровим. Виходець з робітничої сім’ї, дев’ятнадцятирічний юнак спочатку служив у Ленінакані, що у Вірменії, а потім за кермом вантажівки півтора року їздив крутими дорогами чужої країни. Бував у Кабулі, Кундузі, Кандагарі, Баграмі, Мазарі-Шаріф та багатьох інших містах далекого і чужого Афганістану.
Півроку підвозив пальне з бази на точки. Пізніше доставляв нашим воїнам боєприпаси та продукти.
Прямовисні скелі та урвища, дороги, завалені камінням, сонце, яке розпікало повітря так, що й дихати важко, а пальці, обпечені об гарячий метал машини, - цього не забути ніколи. Його КАМаз не раз потрапляв під обстріл “духів”, кожен з рейсів був смертельно небезпечним. А вижити в складних умовах допомагали вірна солдатська дружба і взаємовиручка.
Микола Васильович не любить розповідати про свою військову службу, бо важкі спогади, розтривоживши душу і серце, ще довго зринають у пам’яті.
...У 1988 році після демобілізації повернувя додому, у своє рідне село Кривче, що у Борщівському районі Тернопільської області, працював водієм. Пізніше сестра Світлана покликала до себе, на Житомирщину, звідки пішов вчитися в Одеську духовну семінарію.
Завзятому й працьовитому, щирому і чесному юнаку запала в серце чорноока красуня-односельчанка, яка вчилася на економіста-бухгалтера в Київському інституті народного господарства. Незабаром побралися. І ось понад вісімнадцять років Микола Васильович та Олександра Михайлівна Драпаки живуть і працюють в Новій Котельні.
Він - місцевий священик, вона - сільський голова. Підросли вже й дітки - Наталя навчається в Житомирському фармацевтичному коледжі, а Святослав - школяр. Батьки змалечку привчили сина й доньку до праці, вони допомагають не лише по господарству, а й під час ремонту церкви, адже дерев’яний храм потребує неабияких коштів та догляду.
В селі про цю сім’ю говорять лише гарні і теплі слова, дякують за поради і підтримку.
Моя розповідь про старшого сержанта, афганця Драпака Миколу Васильовича буде не повною, коли не скажу про те, що вже багато років поспіль він, місцевий священик, щоліта, у вільний від основної роботи час, сідає за кермо автомобіля і відвозить на елеватор щедрий врожай з новокотельнянських ланів. Не цурається й іншої роботи.
Запитати у М. В. Драпака, чому він став священиком, я не посміла, бо розумію, що у людини, яка пройшла пекло афганської війни, в серці завжди була віра у Всевишнього, то чому б щодня не служити Йому вірою і правдою.

Марія Олексюк
Новини Андрушівщини

Валентина Леонідівна Кожем’якіна - медпрацівник за покликанням. Коли у жінки запитують про її трудовий стаж, вона з гордістю каже, що в неї його 68 років.
Це не помилка: Валентині Леонідівні - медсестрі протитуберкульозного кабінету, кожен відпрацьований рік, згідно коефіцієнту, в заліку подвоюється.
Вона любить свою далеко не просту роботу, віддається їй сповна, безвідмовна у виконанні службових обов’язків. Ось так у взаєморозумінні вже тривалий час В. Л. Кожем’якіна працює поруч з лікарем-фтизіатром Г. В. Толкач.

Новини Андрушівщини

У кожної людини є справа до душі, якій вона віддає максимум вільного часу. Одні колекціонують монети, марки, інші - з рюкзаком за плечима піднімаються на гірські вершини, а Л. Д. Баранюк любить полювати і рибалити. Про нього та його захоплення я і хочу розповісти.

У Іванополі, що на Чуднівщині, його батька і діда знали як вправних мисливців. Це ремесло старші роду передали допитливому хлоп’яті, якого з часом почали брати з собою на полювання, привчали любити природу, бути витривалим, мужнім, зосередженим.
Таким виріс і залишився на все життя Леонід Дмитрович. Після школи, здобувши спеціальну освіту, працював у рідному містечку, куди за призначенням приїхала на роботу його майбутня дружина. Там вони з Вірою Володимирівною й побралися, а згодом переїхали на її рідну Андрушівщину. Вже тут підростали, вчилися і дорослішали їх донька Оксана та син Олександр.
...Як тільки настає серпень і відкривається полювання на пернату дичину, Леонід Дмитрович бере з собою сина, зятя В’ячеслава і улюбленого внука Владика. Мандруючи угіддями, не переймаються невдачами, що нічого не встрілили. Головне для кожного - побути наодинці з природою, поспілкуватися з друзями навколо вогнища, посьорбати мисливської юшки… А коли зайде сонце, слухають, як по-особливому тріщать дрова в багатті, як скидається риба у водоймі, як в зарослях очерету цвірчать коники. Коли ж на темно-оксамитовому небосхилі блиском загораються зорі, відпочиває душа, а всі клопоти, проблеми залишаються позаду.
Л. Д. Баранюк має 30-річний мисливський стаж. Тепер, працюючи заступником директора ВАТ «Червонський цукровик», він у вихідні сповна віддається громадській роботі, бо рада товариства обрала його старшим єгерем.
До всього треба докладати рук, турботи - природа сама по собі існувати не може, чекає допомоги від людини: руйнуються біотехнічні споруди-годівниці, псуються солонці, час стирає написи на дерев’яних щитах. А ще ж треба завчасно заготовити корми для зимівлі звірини. Для цього всього знаходить час Л. Д. Баранюк, бо змалку щиро закоханий у природу.
Завтра у Леоніда Дмитровича ювілей. Нехай і надалі природа, яку він так шанує та береже, додає йому гарного настрою, а за святковим столом буде багато щирих, доброзичливих друзів.

За дорученням голова ради Андрушівського місцевого товариства мисливців та рибалок
Любов Висоцька
Новини Андрушівщини

Генеральним директором ДП “Агрофірма “Ян” ПП “Ян”, що в Ружинському районі, працює ПАЛАМАРЧУК Роман Павлович, який народився в селищі Червоне Андрушівського району.
Після закінчення місцевої школи та Національного аграрного університету, набувши певного досвіду, вже у 30 років він очолив дане підприємство, ставши його справжнім лідером, який для досягнення високих цілей здатний згуртувати навколо себе колектив однодумців. Колишній завод продтоварів, що у Немиринцях Ружинського району, своє нове життя розпочав чотири роки тому. Тепер він називається ДП “Агрофірма”Ян” ПП “Ян” і спеціалізується на виготовленні фармацевтичних препаратів. В цій сфері діяльності підприємство досягнуло вагомих здобутків. Тут випускається продукція тільки високої якості, підібрані кваліфіковані фахівці, які досконало володіють технологією виготовлення ліків, працює відповідна лабораторія. На підприємстві виробляються лікарські засоби у вигляді настоянок, спиртових та водних розчинів, сиропів та олій медичних.
ДП “Агрофірма “Ян” ПП “Ян” на даний час випускає понад 30 видів продукції на загальну суму понад 1,5 млн. грн. у місяць. Підприємство співпрацює з багатьма організаціями та фірмами зі збуту і постачання лікарської сировини, займається зовнішньоекономічною діяльністю. Тут виготовляється настоянка “Ехінацеї”. Сировина - корінь ехінацеї, яка вирощується на площах підприємства.
ДП “Агрофірма “Ян” ПП “Ян” використовує сучасне фармацевтичне обладнання, має достатньо технічних і кадрових ресурсів, щоб розширити свої позиції у фармацевтичній промисловості, активно сприяти охороні здоров’я людей.

Новини Андрушівщини

Сторожук Олександр Васильович, який очолював педагогічний колектив Червоненської СЗШ майже 40 років, народився 2 січня 1930 року в селі Камені Андрушівського району. Батьки працювали у сільгоспартілі. У сім'ї завжди панував лад і мир, тут знали ціну хлібові. У селі була початкова школа, яку Олександр закінчив на початку Великої Вітчизняної війни. Батько пішов на фронт, а повернувся тяжко пораненим і контуженим. Одразу ж після звільнення Андрушівського району від німецьких фашистів Олександр продовжив навчання у семирічній школі сусіднього села Мала П'ятигірка. Вчився на "відмінно", багато читав. Закінчив школу в 1946 році і зразу ж поступив до Бердичівського педучилища, яке закінчив у 1950-му. Мрія здійснилась. На руках було призначення вчителя початкових класів у Вербівську семирічну школ Ружинського району. Тут працював до призову в армію. Після звільнення у запас працював учителем історії у Малонізгурецькій восьмирічній школі Ружинського району. На цей час Олександр Васильович уже усвідомив, що успіх кожної справи залежить від головної життєвої істини — людина повинна відповідати за все, що робить, що говорить, розуміти все, боротись за свої ідеали. З 1954 року по 1960 рік Олександр Васильович працював учителем біології, виробничого навчання та початкової військової підготовки в Городківській середній школі Андрушівського району і паралельно навчався в Одеському державному університеті ім. Мечнікова, який закінчив за спеціальністю "Фізіологія людини і тварини", тож був призначений директором Малоп'ятигірської школи, а невдовзі — Червоненської середньої школи — однієї із найбільших в Андрушівському районі, яку очолював до 1998-го.

andrushivkatown.wordpress.com