Андрушівка фото

Йосип Володимирович Лоханський народився 8 січня 1926 року в сім’ї селян, у с. Храпков, Хойнікського району Гомельської області Білорусії, де і пройшло голодне і важке дитинство. Коли Йосипу Володимировичу виповнилося 12 років, по неправдивому анонімному наклепу заздрісника-односельця було арештовано, а потім заслано до Сибіру батька, який був повністю реабілітований лише в 1956 році. У сім’ї було четверо малих дітей, і усім їм прийшлося найматися на роботу. Працював Йосип Володимирович дуже старанно, розуміючи, що потрібно допомогти мамі та молодшим дітям, а вечорами йшов на навчання до школи.

Та прийшов 1941, розпочалася війна. Село зайняли німці. Фашисти вивозили молодь на роботи до Німеччини, і щоб не потрапити туди, Йосип з молодшим братиком переховувався, доки Червона армія не звільнила село від фашистів 24 листопада 1943 року. Йому в цей час було 17 років, і він пішов до лав Червоної армії. Спочатку його направили у полкову школу , після закінчення якої прослужив до кінця війни у діючій армії. Перемогу зустрів під Берліном. Там при обстрілі наших позицій був контужений. Після лікування у шпиталі продовжував служити у 3-го гвардійському корпусі, а у листопаді 1946 року був демобілізований.

Після повернення у рідне село, почав працювати різноробочим і водночас готуватися до вступу у інститут. У 1947 був зарахований до Мінського педінституту на факультет іноземних мов, французьке відділення. У 1948 році на 2 курсі зустрів свою долю, студентку 2 курсу факультету німецької мови Ніну Марцелівну, яка була родом з Андрушівщини. Вони одружилися. Після закінчення 2 курсу Йосип Володимирович перевівся на історичний факультет Мінського педінституту ім.. Горького, і паралельно навчався у Мінській Вищій профшколі ВЦСПС, яку успішно закінчив у 1952 році. Диплом школи також прирівнювався до дипломів учительських інститутів, отож отримав другу вищу освіту. У цьому ж році Йосип Володимирович переїхав у Андрушівку, отримавши призначення в АСШ №1 вчителем історії. З 1953 по 1957 роки працював директором вечірньої школи робітничої молоді. З 1957 по 1959 роки – вчителем історії АСШ №2, а з 1959 – вчителем історії АСШ №1. З 1967 року – організатором позакласної виховної роботи АСШ №1, а з 1975 року по 1989 рік – директором СШ №1. За ці роки керівництва школою було добудовано шкільну їдальню, перекрито оцинкованим залізом головний корпус школи, завершено роботи з будівництва спортивного і актового залів, обладнано навчальні кабінети меблями і новими технічними засобами навчання. Мріяв про будівництво нового приміщення школи і навіть було виготовлено проектно-кошторисну документацію, та нестабільність у країні не дала змоги втілити плани у життя. З перших кроків роботи на посаді директора він говорив і докладав усіх зусиль щоб школа була першою не лише за номером.

Йосип Володимирович завжди намагався залучати талановитих учнів до краєзнавчої роботи, туризму, вивчення історії рідного краю. Ним був створений гурток юних краєзнавців- слідопитів, який працював майже 20 років. На основі зібраних ним та слідопитами матеріалів в АСШ № 1 у 1964 році було створено історичний музей та Музей бойової і трудової слави, в яких експонувались матеріали з археології, знаряддя праці і побуту ХVIII-XIX століть, зброя та документи періоду громадянської та Великої вітчизняної воєн, фотоматеріали, інформація про історію Андрушівщини, про видатних земляків та випускників школи. Та на жаль, чудовий і правдивий музей був знищений на початку 90-х років, проте зараз музей спільними зусиллями, в тому числі і Йосипа Володимировича, намагаємося відновити.

Йосип Володимирович був ініціатором побудови обеліску жителям Андрушівщини, які полягли на фронтах Великої Вітчизняної війни, зі своїми слідопитами віднайшли багато прізвищ, що потім були викарбовані на обеліску. Також встановили імена героїв-визволителів що загинули при звільненні Андрушівки, і біля раніше безіменного пам’ятника у парку було встановлено плиту з іменами воїнів визволителів. Слідопити розшукали адреси рідних, які з різних куточків СРСР приїздили поклонитися до братської могили.

Головними рисами Йосипа Володимировича є високий професіоналізм та глибоке знання предмету, ерудиція, самодисципліна, вимогливість, чуйність. Підготовлені ним учні успішно виступали на олімпіадах, він завжди допомагав у роботі предметних гуртків та у організації шкільних вечорів, у роботі Клубу інтернаціональної дружби, гри „Зірниця”., організовував поїздки з вчителями та учнями до міст-героїв Києва, Мінська, Москви, Севастополя, Бреста, Ленінграду, Волгограду, до Хатині, Архангельська, Вільнюса. Команда туристів Андрушівської СШ№1, якою він керував протягом багатьох років, завжди займала призові місця на обласних змаганнях, та багато іншого було зроблено за довгі роки роботи.

Окрім основної педагогічної та адміністративної роботи на різних посадах, яку він завжди виконував сумлінно, цікавився і приділяв багато часу історії рідного краю і намагався передати отримані знання жителям Андрушівщини. За ці роки зібрано величезну кількість матеріалів по археології, архівні матеріали з історії Андрушівки. Його нариси про Андрушівку опубліковані у книзі „Історія міст і сіл УРСР” у томі „Житомирська область”, вступні статті про Андрушівщину до „Книги Пам’яті України, Житомирська область” та в першому томі „Книги скорботи України”, та не менше 200 правдивих статей з історії рідного краю, про визначних людей Андрушівщини, про рідну школу та її вихованців в районних газетах „Соціалістичний шлях”, „Перемога”, „Шлях до комунізму” та „Новини Андрушівщини”, в обласних газетах „Радянська Житомирщина”, „Зірка надії”, „Пульс”, „Комуніст Полісся”, „Народ і правда”, у республіканських газетах „ Молодь України”, „Радянська освіта”, „Сільські вісті”, „Комсомольское знамя”, „Ветеран України”, в газетах „Зоря” (Дніпропетровськ), „Вінниччина” та в наукових журналах „Український історичний журнал”, „Пам’ятники України”, „Архіви України”. У 2012 році була опублікована книга Йосипа Володимировича „Патріоти. Партизани та підпільники Андрушівщини у боротьбі за визволення України (1941-1944 рр)”., а зараз він працює над матеріалами по історії нашої школи.

В різні роки Йосип Володимирович виконував чимало громадських доручень — очолював профспілку вчителів, районне товариство „Знання”, організацію ветеранів та інвалідів війни, та ін.

Ратні і трудові діла Йосипа Володимировича відзначені державними нагородами: ”Орден Вітчизняної війни ІІ ступеню”, орден „За мужність”, орден „За заслуги ІІІ ступеню”, медалі „За взяття Берліна”, „За взяття Кенігсберга”, „За перемогу над Німеччиною”, „За звільнення Білорусіі” „За доблесну працю”, знаком „Відмінник народної освіти” та десятки грамот та ювілейних медалей.

Учні і колеги завжди з великою повагою звертаються до свого учителя і директора, хоча він давно на заслуженому відпочинку. Учні, колеги, друзі часто спілкуються з Йосипом Володимировичем, пишуть про нього, згадуючи минулі події. Ось лише деякі з них. Витримка із статті В. Улянинського „Передусім — учитель” ( газета „Житомирщина”, № 25, 3.03.98 р.): „…Учительська праця, вважає Й.В.Лоханський, невіддільна від творчості. За плечима більше сорока років педагогічного стажу. Його нестандартні уроки, збагачені додатковою, позапідручниковою інформацією, місцевими фактами, досі пам’ятні багатьом…Гордістю школи був краєзнавчий музей, виплеканий директором (Йосипом Володимировичем). Упродовж багатьох років він невтомно збирав цінні експонати, документи, фотографії, записував розповіді ще живих на той час свідків і очевидців значимих подій…Учасникам шкільного краєзнавчого гуртка, активу музею вдалося розшукати членів екіпажу танка у складі І.Д.Степанова, П.Т.Бабушкіна, С.І. Гутмахера з 44-ї гвардійської танкової бригади, який першим, визволяючи Андрушівку, увірвався в населений пункт в ніч з 26 на 27 грудня 1943 року. … Не старіє душею ветеран. І сьогодні, як і колись він на вістрі життя, займає активну життєву позицію. Часто зустрічається зі шкільною молоддю… Читачі (газети „Новини Андрушівщини”) пам’ятають як Й.В.Лоханський допоміг німцю Ф.Аппельту з далекого міста Бобінгена розшукати місце загибелі брата Вільгельма…Його було збито над Андрушівкою, а впав він поблизу нинішнього саду с.Гальчин, там же члени екіпажу були захоронені. Йосип Володимирович розшукав свідків (дехто з них живий ще й донині), встановив точне місце падіння літака…Запитую Йосипа Володимировича:”Що рухало Вами, що спонукало до цих пошуків? Чи не було неприязні до колишніх ворогів?” . „Однозначно відповісти не можна, — сказав він.- Було, насамперед, нормальне бажання допомогти людині, яка розшукувала понад 50 років місце загибелі свого брата. Не останню роль, безумовно, відіграли прагнення з’ясувати всі обставини, сам процес пошуку. Хотілося хай не на рівні високої політики, а народної дипломатії обговорити ті події, той час, трагедію поколінь…”. Ось інша стаття колишніх колег про Йосипа Володимировича в газеті „Новини Андрушівщини”, №1, 06.01.2011 р.: „ Педагог з великої літери, історик – краєзнавець, завуч з позакласної роботи, директор першої міської школи. На якій би посаді він не працював, скрізь трудився творчо, з повною віддачею і великим ентузіазмом…. Й.В.Лоханський – вчитель широкої ерудиції, людина з багатющим життєвим досвідом, краєзнавець і правдолюб, завжди багато працював над тим, аби розширювати дитячий кругозір, збагачувати серця школярів добротою…”. Інформація про Йосипа Володимировича внесена до книги Г.Л.Махоріна „Андрушівщина: історія і сьогодення”(2011 р.) та П.МИХАЙЛЕНКА та ін. :”Видатні постаті Андрушівщини”.

За багаторічну сумлінну педагогічну працю, високий професіоналізм, активну краєзнавчу і громадську діяльність рішенням Андрушівської міської ради від 25 липня 2006 року Лоханському Йосипу Володимировичу було присвоєно звання почесного громадянина міста Андрушівки.