Андрушівка фото

Никипорець Кузьма Мусійович, вчитель фізики, відмінник народної освіти, почесний громадянин Андрушівки, ветеран Великої Вітчизняної війни.

Час невпинно наближає до дати, з висоти якої хочеться поглянути на свій життєвий шлях, оцінити все, що встиг зробити, проаналізувати, чи достойно жив і живу. Часу тепер на роздуми і оцінку є вдосталь. Тож, наче хроніку, кадр за кадром переглядаю все прожите…

Народився я в 1922 р. в с. Радичів Понорницького (нині Коропського) району Чернігівської області в бідній селянській родині, якій належало 1,5 десятини землі, не враховуючи городу і сінокосу на лузі біля Десни.

Матері не пам’ятаю, вона померла, коли я ще був малий. Батько одружився вдруге. Мачуха була доброю жінкою, до мене ставилася, як і до своїх дітей. Трудився з дитинства, глядів менших братиків Тимофія і Миколу. У 1938 р. закінчив семирічку і вступив у 8 клас Крисненської десятирічки, де з нашого села навчалося ще 13 учнів. В теплу пору року ми долали тих 8 км пішки, а взимку, коли були великі снігопади і яром було не пройти, а через с. Іванків — надто далеко, жив на квартирі. А вже в 10 класі добирався додому за будь-якої погоди аж увечері, стомлений лягав на теплу лежанку, засвічував каганець і готував уроки.

Але мало не залишив був школу — вийшов закон про платне навчання, а батькові нічим було платити за нього. Я дуже сумував, що доведеться покинути науку. Хтось з товаришів розповів про це вчителям. Директор школи дозволив мені продовжувати навчання. Дякуючи цьому доброму і чуйному чоловіку, я закінчив десятирічку, одержавши атестат відмінника.

У мене була мрія — вступити в Ленінградське військове артилерійське училище інструментальної розвідки. А для цього потрібні були гроші. Вирішив заробити їх сам. З цією метою ми з товаришем попросилися в бригаду, яка сплавляла ліс. Пароплавом добралися до Трубчевська Брянської області, поселилися у фанерних будочках на березі Десни. Пропрацювали день, а наступного десь під вечір прибіг посильний з контори лісосплаву зі страшною звісткою — сказав, щоб загасили всі вогнища, бо розпочалася війна. Потім він з’явився знову і повідомив, що мене викликають у військкомат.

Ось так я повернувся в батьківську хату без зароблених грошей, із розтоптаними війною планами, потім пішов в Понорницький військкомат. Декілька разів відправляли мене назад додому зі скупими пожитками в торбі та сухарями, веліли чекати повістку. Та скоро німці захопили наше село, розпочалися чорні дні окупації, розстріли, переслідування. Молодь виловлювали, як звірину, відправляли в Німеччину на примусові роботи. Піймали і мене. Привезли нас в район на комісію. Мені пощастило, лікар, що робив огляд, був батьком мого колишнього однокласника, тож він сказав німцям, що в мене тиф, мене відпустили додому.

Аби вижити, працювали з батьком біля землі, яку весною 1943-го розділили німці між людьми, а також тяглову силу і інвентар. Нам дістався віл. Ним ми і орали поле — батько за плугом, а я — в погоничах.

Село наше звільнили від фашистського ярма 18 вересня 1943 р. і я пішов на фронт. Зарахували мене у 188-й артилерійський стрілецький полк Забайкальської стрілецької дивізії. Під час форсування Дніпра неподалік м. Лоєв, що в Білорусії, мене поранило, а після шпиталю вже служив у 915-ій кулеметній роті.

Якось терміново викликають мене в штаб батальйону. Начальник штабу повідомив, що мене направляють на семимісячні курси підготовки молодших лейтенантів. Я відмовився. Якщо раніше дуже хотів стати військовим, то тепер, побачивши, яка відповідальність покладається на них, втратив таке бажання.

Мої фронтові дороги пролягли не лише по території Білорусії, а й України — наш полк проходив через Овруч, тиждень стояв в Бердичеві, а потім взяв курс на Захід. В Тернопільській області вступили в запеклий бій з фашистами. В березні 1944-го мене вдруге поранило.

Після лікування в шпиталі м. Житомира служив в окремій винищувально-протитанковій дивізії.

В складі цієї частини дійшов до Австрії, де в м. Грац зустріли довгождану Перемогу. Радощам не було меж… Майже все літо 1945-го ми стояли в таборі у підніжжя гірських Альп. І тільки наприкінці серпня наша дивізія вирушила в напрямку Радянського Союзу. Думали, що уже не за горами Батьківщина. Але зупинилися в Румунії. Там і зимували. В грудні 1946 р. я демобілізувався. Рік працював у колгоспі на різних роботах.

Одного разу до нас в хату завітав вчитель молодших класів Г. Т. Ященко і запропонував мені йти працювати в школу. Його пропозиція мене трохи спантеличила, бо ж не мав ніякої підготовки. Та Григорій Тихонович пообіцяв у всьому допомогти. І допоміг. Так я став вчителем. Заочно закінчив Новгород-Сіверське педагогічне училище імені Ушинського. Всякі курйози були на початку моєї педагогічної діяльності. Все ж робота з дітьми мені подобалась і батьки моїх учнів були задоволені та й завідуючий райвно врешті підбадьорив, сказавши, що з мене буде-таки непоганий вчитель.

Я вирішив і далі йти цією життєвою стежкою — у 1951 р. вступив на фізичний факультет Київського держуніверситету ім. Т. Г. Шевченка.

Завідувач кафедри молекулярної фізики О. З. Голік дуже хотів, аби я залишився працювати у нього на кафедрі, але я вирішив продовжувати вчителювати. Коли було розприділення, вибрав собі Андрушівку, де на педагогічній ниві пропрацював з 1956 по 1992 рік. Знаю, що був надто вимогливим вчителем, бо хотів, аби мій предмет знали. Під час численних зустрічей випускників різних років, на які мене завжди запрошують, я зрозумів, що колишні мої учні не тримають на мене зла, а навпаки — вдячні за науку.

За роки педагогічної роботи нагороджений грамотами дирекції школи, райвідділу освіти, міністерства освіти України та Радянського Союзу, а також нагрудним знаком «Відмінник народної освіти», присвоєне мені звання “старший вчитель”, “вчитель-методист”. Але найвищою нагородою для мене є шана і вдячність моїх колишніх учнів, повага людей, з якими працював і живу поруч.

Скажу відверто, нелегке життя прожив, багато трудився фізично. Я й тепер у свої 90 не випускаю з рук сокири і пилки.

Важко уже, але я задоволений. Не збираюся здаватися рокам.

Кузьма Никипорець