понеділок, 4 січня 2010 р.

В Андрушевке 22-летнюю девушку ограбила старшая сестра

1 января в Андрушевский районный отдел милиции Житомирской области обратилась жительница райцентра, 1988 г. р., с заявлением о том, что из ее дома неизвестным похищен музыкальный центр, сумма ущерба устанавливается.

Работники милиции в совершении преступления обоснованно подозревают 24-летнюю сестру заявительницы. Об этом Житомир.info сообщает пресс-служба УМВД Украины в Житомирской области.

Уважаемые граждане! Чтобы не стать жертвой воров, заранее позаботьтесь о безопасности своего имущества. Оборудуйте свои жилища крепкими дверями и надежными замками. Покидая дом даже на непродолжительное время, не забывайте закрывать форточки и окна. Находясь дома, не оставляйте двери своих домов незакрытыми. Помните, что Государственная служба охраны может стать надежным гарантом безопасности вашего имущества, а средства, затраченные на оборудование сигнализации, всегда меньше возможных убытков.

Житомир.info
пʼятниця, 1 січня 2010 р.

Орехов Пётр Иванович (15.09.1914 - 15.01.1981) Герой Советского Союза

Даты указов: 10.01.1944 (медаль № 4084)

Орехов Пётр Иванович - командир 125-го танкового батальона (44-я гвардейская Краснознамённая танковая бригада, 11-й гвардейский танковый корпус, 1-я танковая армия, 1-й Украинский фронт), майор.

Родился 2 (15) сентября 1914 года в селе Студёное ныне Илекского района Оренбургской области в семье крестьянина. Украинец. Член ВКП(б)/КПСС с 1940 года. Образование неполное среднее. Работал токарем на Березниковском химкомбинате Пермской области.

В Красной Армии с 1935 года. В 1938 году окончил Саратовское бронетанковое училище. В боях Великой Отечественной войны с ноября 1941 года. Воевал на Западном, Степном и 1-м Украинском фронтах, участвовал в обороне Москвы, в Курской битве, освобождении Украины.

Командир 125-го танкового батальона 44-й гвардейской Краснознамённой танковой бригады 11-го гвардейского танкового корпуса 1-й танковой армии 1-го Украинского фронта майор Орехов, участвуя в наступательных боях на Бердичевском направлении, проявил исключительное мастерство в управлении танковым батальоном. Его подразделение 24 декабря 1943 года первым ворвалось в село Гнилец (ныне Долиновка, Коростышевский район Житомирской области) и во взаимодействии с другими частями освободило его.

Упорное сопротивление противника батальон встретил у посёлка городского типа Андрушевка (ныне город той же области). Преодолев систему обороны врага, первым ворвался в этот населённый пункт, не дав врагу подорвать мост через реку Вильву. Сапёры разминировали мост, и батальон майора Орехова двинулся дальше.

Орехов в этих боях действовал исключительно дерзко, проявлял бесстрашие и стойкость. Он со своим батальоном, незаметно пристроившись к колонне отступающих вражеских войск, вошёл в город Бердичев (Житомирской области). Будучи отрезанным от своих частей, трое суток продолжал вести бои с превосходящими силами пехоты и танков противника. Когда положение осложнилось, командир батальона майор Орехов вызвал огонь на себя.

В боях с 24 по 31 декабря 1943 года батальон уничтожил 16 танков, 3 самоходных и 41 полевое орудие, 110 автомашин, 1 бронетранспортер и до 400 солдат и офицеров противника.

Указом Президиума Верховного Совета СССР от 10 января 1944 года за мужество, отвагу и героизм, проявленные в борьбе с немецко-фашистскими захватчиками, майору Орехову Петру Ивановичу присвоено звание Героя Советского Союза с вручением ордена Ленина и медали "Золотая Звезда" (№ 4084).

После войны майор Орехов — в отставке. В 1959 году окончил Высшую партийную школу при ЦК КПСС. Жил и работал в Симферополе (Автономная Республика Крым, Украина). Умер 15 января 1981 года.

Награждён орденами Ленина (1944), Александра Невского (1943), «Знак Почёта» (1958), медалями.



Биография предоставлена В.В.Примаченко

Источники:

Герои Советского Союза. Краткий биографический словарь. Том 2. М.: Воениз., 1988
Гетман А.Л. Танки идут на Берлин. 2-е изд., испр. и доп. М., 1982.
Россовский В.П. Золотые Звезды Оренбуржья, 1989


Броницкий Алексей Васильевич (23.07.1922 - 05.02.1993) Полный Кавалер ордена Славы

Даты указов:

1. 14.11.1943
2. 09.10.1944 (орден № 426)
3. 29.06.1945 (орден № 3)

Броницкий Алексей Васильевич - воздушный стрелок-радист 140-го бомбардировочного авиационного полка 276-й бомбардировочной авиационной дивизии 13-й воздушной армии Ленинградского фронта; 1-й воздушной армии 3-го Белорусского фронта, сержант.

Родился 23 июля 1922 года в селе Гардышевка ныне в черте города Андрушевка Житомирской области Украины в семье крестьянина. Украинец. Член ВКП(б)/КПСС с 1944 года. Окончил 9 классов.

В Красной Армии с 1941 года. На фронте в Великую Отечественную войну с марта 1943 года.

Воздушный стрелок-радист 140-го бомбардировочного авиационного полка (276-я бомбардировочная авиационная дивизия, 13-я воздушная армия, Ленинградский фронт) сержант Алексей Броницкий в пяти боевых вылетах обеспечивал устойчивую радиосвязь.

9 ноября 1943 года в составе экипажа разрушил железнодорожный мост через реку Луга в районе поселка городского типа Толмачёво Лужского района Ленинградской области.

За мужество и отвагу, проявленные в боях, сержант Броницкий Алексей Васильевич 14 ноября 1943 года награждён орденом Славы 3-й степени (№ 18192).

30 июня 1944 года Алексей Броницкий, участвуя в групповом воздушном налете на железнодорожную станцию Лаппенранта (Финляндия), в составе экипажа уничтожил пять вражеских вагонов, разрушил пристанционное здание, железнодорожное полотно, создал очаг пожара.

30 июля 1944 года при бомбардировке железнодорожной станции Йыхви (Эстония) вывел из строя два эшелона противника, железнодорожное полотно, участок шоссейной дороги, а также взорвал три склада с боеприпасами, разрушил четыре здания.

За мужество и отвагу, проявленные в боях, сержант Броницкий Алексей Васильевич 9 октября 1944 года награждён орденом Славы 2-й степени (№ 426).

К апрелю 1945 года Алексей Броницкий (тот же боевой состав, 1-я воздушная армия, 3-й Белорусский фронт) совершил с экипажем 106 боевых вылетов на бомбардировку укрепленных объектов, железнодорожных узлов, артиллерийских позиций, скоплений боевой техники и живой силы противника.

15 февраля 1945 года южнее города Браунсберг (ныне город Бранево, Польша) из пулемета поджег два вражеских автомобиля.

22 марта 1945 года в районе города Хайлигенбайль (ныне город Мамоново Калининградской области) отразил три атаки вражеских истребителей.

Указом Президиума Верховного Совета СССР от 29 июня 1945 года за образцовое выполнение заданий командования в боях с немецко-фашистскими захватчиками сержант Броницкий Алексей Васильевич награждён орденом Славы 1-й степени (№ 3), став полным кавалером ордена Славы.

В 1946 году старшина А.В. Броницкий демобилизован из Вооруженных Сил СССР. Вернулся на родину. В 1948 году окончил Киевскую двухгодичную юридическую школу, а в 1954 году — Киевский филиал Всесоюзного юридического заочного института.

Жил в городе Коростышев Житомирской области. Работал председателем народного суда. В 1975 году удостоен почетного звания «Заслуженный юрист УССР». Скончался 5 февраля 1993 года.

Награжден орденами Отечественной войны 1-й и 2-й степени, орденами Славы 1-й, 2-й и 3-й степени, медалями.

Имя полного кавалера ордена Славы А.В. Броницкого занесено в Книгу трудовой славы Верховного суда УССР.

Почетный гражданин Андрушевского и Коростышевского районов Житомирской области Украины.





Биография предоставлена Кириллом Осовиком

Источники:
Дубров Б.И. Солдатская слава. 3-е изд. Киев, 1987.
Кавалеры ордена Славы трёх степеней. Биограф.словарь. М.: Воениздат, 2000
Лобода В.Ф. Солдатская слава. Книга 1. М., 1963

середа, 30 грудня 2009 р.

25 грудня 1943 року почалося визволення Андрушівського району від фашистських загарбників

Спочатку звільнили від ворога Яроповичі, Вербів (зараз Любимівка). Наступного дня визволяли Зарубинці, Лісівку, частину Волиці, Бровки Перші, Міньківці, Городківку.
27 і 28 грудня наші війська зайняли повністю Волицю, Гардишівку. Далі вигнали фашистів з Нехворощі, Забари. 29 грудня точилися бої в напрямку Червоного і 30 грудня були звільнені усі села району.
При визволенні Андрушівщини загинуло близько 2 тисяч бійців, які назавжди залишилися в братських могилах на нашій землі.
Вшановуємо тих, хто захищав наш край і повернувся сюди після Перемоги. Один з тих, хто визволяв Андрушівщину, нині проживає у місті – це Шломов Іван Іванович, якому присвоєнно звання Почесного громадянина міста. Велика шана всім, хто воював на інших фронтах, хто не повернувся з поля бою і тим, хто залишився живим.
Пам'ять про визволення свято шанується на Андрушівщині. Керівництво району, громадськість, учнівська молодь оточують турботою ветеранів., родини полеглих фронтовиків, бережуть братські могили, пам’ятники.
Сьогодні в районі залишилося менше двохсот фронтовиків, у місті – менше п’ятдесяти. Війна живе у їх спогадах, ранах. А нагороди за бойову звитягу й досі знаходять визволителів.
Пам'ятають свої героїв і в республіках колишнього Радянського Союзу. В минулому році Білорусь визначила 65 – річчя звільнення своїх земель і нагородила фронтовиків, які брали участь у її визволенні. Серед таких – 11 жителів нашого району, які удостоєні медалі "За визволення Білорусії", з них 6 фронтовиків проживають в Андрушівці. Нагороди їм в день визволення районну вручали заступник голови районної державної адміністрації В.І. Горкун та голова районної ради В.Б. Шпаківський.
30 грудня ц .р., в день визволення району від німецько – фашистських загарбників, представники районної державної адміністрації, районної ради, колишні фронтовики, представники громадськості поклали квіти до братської могили, монумента на Алеї Слави та до обеліска Слави.

Андрушівська районна державна адміністрація
понеділок, 28 грудня 2009 р.

Новорічне та різдвяне привітання жителів Андрушівського району

Шановні жителі району! Дорогі земляки!

Ось і став надбанням історії ще один прожитий нами 2009 рік. Рік, скажемо відверто, нелегкий для всього українського народу, а значить, і для нас з Вами. Він був сповнений напруженою працею, тривогами і надіями, сподіваннями і звершеннями. Не обминула нас і гіркота розчарувань, бо не завжди відбувалося так, як ми цього хотіли. І завершуючи 2009 рік, зустрічаючи Новий 2010-й, сповна оцінюємо найголовніше. А найголовніше – це те, що на нашій землі панує мир, на столі є хліб. У копіткій праці й наполегливій боротьбі наш працелюбний народ робить усе для того, щоб наша держава була могутньою і багатою.
Рік, що фінішує, був складним і напруженим, він був продовженням непростих випробувань, які випали на нашу долю. Головне завдання, яке органи державної влади і місцевого самоврядування намагалися вирішити – це стабілізувати, закріпити позитивні тенденції у промисловості та сільському господарстві району й на цій основі добитися зрушень у розв’язанні соціальних проблем.
Завдяки спільним зусиллям ми зберегли стабільність та громадську злагоду в районі, здійснили ряд запрограмованих на цей рік заходів щодо соціального розвитку міста і сіл Андрушівщини
Нам все-таки, вдалося забезпечити зростання обсягів виробництва. Ряд колективів, підприємств і за нинішніх нелегких умов працюють краще, оновлюють основні засоби, ведуть пошук ринків збуту продукції, постійно дбаючи про її якість.
Тривала робота з ремонту приміщень дитячих садків, шкіл, лікарень, спорудження шляхів, газових та водопровідних мереж, газифікації будинків та інших об’єктів соціально – культурного і виробничого призначення.
Багато зроблено для вирішення гострого питання погашення заборгованості по заробітних платах, пенсіях та інших соціальних виплатах.
Вірні своєму хліборобському обов’язку, трудівники села Андрушівщини в нелегких погодних та економічних умовах року вибороли порівняно непоганий урожай зернових культур. Зросло виробництво продукції тваринництва.
Селяни своїми мозолястими руками відремонтували зношену техніку, механізми, обладнання, зробили все, що могли, і мають хороші здобутки.
Творчий пошук характерний для органів правопорядку, правосуддя, колективів медичних, комунальних установ, навчальних, культурно – освітніх закладів.
Шановні друзі! Від імені районної державної адміністрації, районної ради хочу висловити тверду впевненість у тому, що жителі Андрушівщини всіх національностей, до яких би релігійних конфесій вони не належали, яких би політичних поглядів не дотримувалися, зберігатимуть і надалі, як зіницю ока, єдність, злагоду, терпимість. Тільки мир і праця дадуть нам змогу здолати труднощі, йти шляхом піднесення економіки, поліпшення добробуту.
Дорогі жителі Андрушівщини! Вітаючи Вас з Новим 2010 роком і Різдвом Христовим, зичимо: нехай прийде із цими святами до кожної домівки, у кожну сім’ю міцне, як криця, здоров’я, хай у Ваших родинах оселяться затишок, достаток і гарний настрій, на радість і втіху зростають Ваші дітки й онуки, хай завжди і в усьому прихильною до Вас буде доля.
Щастя Вам у Новому році.
З наступаючим Новим Роком і Різдвом Христовим, шановні жителі району!
Бажаю Вам благословення в ім’я розбудови і процвітання рідного краю й незалежної України.

К.І. КУРСОН,
голова районної державної адмiнiстрацiї.
В.Б. ШПАКІВСЬКИЙ,
голова районної ради.
Андрушівська районна державна адміністрація
вівторок, 15 грудня 2009 р.

Утверджуємо верховенство Закону

15.12.2009 року Указом Президента України від 8 грудня 2000 року №1318/2000 в Україні встановлено ще одне професійне свято - День працівників суду, яке відзначається щорічно 15 грудня. На мій погляд, це цілком заслужено, бо, як гласить Конституція України, судді - це носії судової влади. На них покладено розгляд кримінальних, цивільних та адміністративних справ, інших подань. У зв’язку з перехідними положеннями Конституції, у поточному році внесено багато змін до діючого законодавства. З першого вересня вступив у дію новий Кримінальний кодекс України. Тепер на суди покладено ту роботу, яку раніше виконувала прокуратура. Це розгляд матеріалів про обрання міри запобіжних заходів до обвинувачених, проведення обшуків тощо. Суд сьогодні розглядає й адміністративні матеріали щодо порушників правил дорожнього руху, таких в поточному році надійшло 1186, з них розглянуто 1170. Так, з початку року до Андрушівського районного суду, який працює нині з великим навантаженням, надійшло 1482 цивільні справи, з яких 1200 розглянуто, 218 кримінальних справ, розглянуто 120. Взагалі ж до суду звертається все більше громадян, значить, люди вірять, що саме ми допоможемо їм розв’язати невідкладні проблеми. Хоча рішенням суду всі задоволені не бувають, одна сторона завжди залишається скривдженою. Для багатьох громадян судові засідання стали сенсом життя, для суддів - це важка робота: спробуй розглянути по 15 і більше справ щоденно. По кожній потрібно перечитати матеріали, все обміркувати, добре зважити, бо за всіма справами стоять конкретні люди, вирішується чиясь доля, а то й життя. Наші судді намагаються справитися з ще одним важливим завданням - навчити людей поважати закон. Бо якщо громадянин порушить його, то це не мине безкарно, за вчинене доведеться відповідати. Говорити про проблеми у свято - не прийнято. Але їх не обминеш, бо таким є життя. З ними щоденно стикається наш колектив, який нараховує 21 чоловік, з них 4 - діючих судді (один без повноважень), 4 помічники суддів, 4 секретарі судових засідань, 1 старший секретар суду, 2 секретарі суду, 2 судових розпорядники, консультант, архіваріус, техпрацівник. І за те,що ми тепер працюємо в гарних умовах, бо ще не минуло року, як відсвяткували новосілля,ще раз дякую органам влади нашого району, області, апеляційному суду Житомирської області та всьому нашому колективу. Щиро вітаю усіх своїх колег з професійним святом, бажаю вірного служіння ідеалам добра і справедливості, енергії і наснаги, міцного здоров’я, щастя і родинного затишку. Зі святом!

Андрушівська районна державна адміністрація

Діти - Божа роса

У простій селянській родині Петра Васильовича й Людмили Йосипівни Кобилянських із Старої Котельні не завжди панували достаток і благодать, але тепло материнського серця та батькова працелюбність були запорукою того, що в сім’ї виросли й розійшлися своїми життєвими дорогами четверо синів і донька. Батьківське й материнське серце гріє те, що їх сім’ї живуть у тісній родинній дружбі, як пелюстки соняшника туляться один до одного і до вічної пристані - рідної домівки. Петро Васильович понад 40 років працював у колгоспі ковалем, грав у сільському духовому оркестрі, добре пам’ятає жахливі роки голодомору, німецьку окупацію, важку працю остарбайтера. А Людмила Йосипівна, молодша від чоловіка на десяток років, знає все це лише з розповідей чоловіка та рідних, але важка праця на колгоспних ланах та фермі зігнула її плечі, посріблила скроні. Поєднавши долю понад 50 років тому, молода родина довгий час жила у старенькій хатинці, а вже потім, коли діти попідростали, звели новий просторий будинок. Дідусь з бабусею виняньчили 12 онуків, мають стільки ж правнуків. Коли збирається вся родина разом, то обід готувати треба, як на весілля. Проста, але мудра жінка Людмила Йосипівна жодного разу не назвала синових дружин невістками - тільки дочками. Зоя - дружина Анатолія, пригадує, як вперше прийшла до чоловікових батьків, як сусідки нашіптували матері, щоб гнала її подалі, бо та вже мала трійко діточок, була розведена. А мама-свекруха розсудила мудро і відповіла їм: "Діти - Божа роса. Виростуть, розійдуться, а любов залишиться”. У молодого подружжя народилося ще двоє діточок - Іра і Толя. Швидко збіг час, виросли, одружилися всі п’ятеро дітей, мають Анатолій із Зоєю восьмеро внуків. Але невістка завжди пам’ятає про ту моральну й матеріальну підтримку, які мала їх велика сім’я від свекрухи у перші роки спільного з Анатолієм життя. Розповідає, як щомісяця сотню-другу свекруха давала їм, бо бачила, що ой як нелегко зводити кінці з кінцями багатодітній синовій родині. Одного разу, коли знову привезла гроші, Зоя відмовилася брати, сказала, що вони тепер мають більший прибуток, так що мати може по-іншому розпорядитися грошима. На це Людмила Йосипівна відповіла їй: "Бери, бо хто-зна, чи зможу ще дати”. Щирість, велика свята любов до дітей і внуків підносять цю жінку-матір, Берегиню на найвищу сходинку моральності. А тому й діти та внуки виросли такі - добрі, щедрі, працьовиті, щирі й людяні. А мені пригадується, як Людмила Йосипівна та Петро Васильович віддавали заміж доньку Надійку: на весіллі були лише близькі родичі, сусіди. Біля нареченої, як орли-охоронці, стояли брати, а наймолодший Віктор завзято грав на гармошці. Коли ж батьки благословляли дітей, то й де слова такі брали: стільки тепла, щирості і любові звучало в них, що важко було втриматися від сліз. Мабуть, тому й живуть Надійка з Леонідом у любові та злагоді, вже й внуків горнуть до серця. Сьогодні, коли глибока осінь постукала в життя Петра Васильовича і його дружини, діти, як ластів’ята, при першій нагоді злітаються до батьківської домівки, допомагають матеріально. На жаль, відійшов у вічність найстарший син Володимир. Материнські очі не просихають від сліз. Син Віктор та донька Надійка відвідують батьків найчастіше, бо мешкають найближче. Не за горами Новорічні та Різдвяні свята, тож всі діти, онуки та правнуки надішлють найтепліші вітання і низький уклін Петру Васильовичу та Людмилі Йосипівні. Як завжди, побажають, щоб осінь їх життя була спокійною, щоб не боліли натруджені руки, а веселий щебіт онуків та правнуків звучав вічною, незрадливою мелодією життя.

Марія Олексюк
Новини Андрушівщини

Архів блогу