13.08.2016р. відбулися урочистості з нагоди Дня с.Городківка.
Участь у заході прийняли заступник голови районної ради Ляшук М.М. та депутат районної ради Курсон К.І.
Також на свято у с.Городківка завітав народний депутат України Ревега О.В.
В Андрушівському районі відсвяткували День села жителі Городківки. Власними силами влаштували концерт, на який зібрали повний зал односельчан та гостей. В вишиванках ведучі зі сцени розповідали про своє рідне та найкраще село. Про односельчан, серед яких є інженери, лікарі, вчені, письменники, сестри-науковці, художник, доктори економічних та медичних наук.
Городківка має давню історію, яку бережуть та шанують. В особливий день не могли не згадати про важливі події з минулого. Як у Другій світовій війні, наприклад, село втратило 206 осіб. І ось нині, онуки сивочолих колишніх воїнів взяли в руки зброю, щоб захищати незалежність України на Сході. Сумно стало від того, що в АТО вже загинув місцевий житель, Коренівський Віктор Анатолійович. Він був сином та чоловіком, йому мало б незабаром виповнитись 35 років. Не судилось. Його пам’ять вшанували хвилиною мовчання, схиливши голови. Пообіцяли завжди пам’ятати про односельчана- героя, який боровся за незалежність країни та щасливе майбутнє дітей.
Багато українських пісень у виконанні талановитих дуетів, гра на сопілці, вразили не лише односельчан, а й гостей.
Привітати в знаменну дату для Городківки, приїхав народний депутат України Олександр Ревега. Подякувавши старшим жителям села, людям, які творили історію та всім небайдужим до долі своєї рідної землі, Олександр Ревега вручив подарунки найстаршим жителям Городківки – Сірому Миколі Яковичу, Ковальчинській Ганні Василівні, а також наймолодшій – Бортнік Соломії. Привітав народний депутат подарунками і іменників села – Роголь Вікторію Олексіївну, Соколівську Ганну Олексіївну, Бортнік Сергія Володимировича та Лінчук Людмилу Володимирівну. У номінації «Кращий двір» подарунок від Олександра Ревеги отримала Коцюк Юлія Михайлівна. Народний депутат привітав і міцну родину - подружжя Коцюків Михайла Петровича та Юлію Михайлівну із «золотим весіллям».
Не міг не відзначити Олександр Ревега учасників антитерористичної операції. Грошовими винагородами та подяками за героїзм та нескореність духу, за мужність і відвагу, проявлені під час захисту цілісності та суверенітету України, нагородив народний депутат відзначив Тихончука Валерія Валентиновича, Журавського Ігоря Володимировича, Качанівського Петра Вікторовича та Капусняка Василя Леонідовича.
А головним подарунком від народного депутата України Олександра Ревеги стало 100 тис. грн. на заміну вікон у школі Городківки. Дітям дістались в подарунок ще й кепки.
Завдяки людям, які живуть і трудяться на землі рідного села, воно розцвітає, поповнюється новими здобутками. Жителі Городківки з любов’ю ставляться до місця, де мешкають, знають та шанують історію, в ім’я щасливого майбутнього.
Інна Солодка
Відділ культури Андрушівської районної державної адміністрації уклав контракт з Неонілою Володимирівною Шпаківською на посаду директора Андрушівської центральної районної бібліотеки та Наталією Іллівною Рудницькою на посаду директора Андрушівського районного Будинку культури.
Центру дозвілля смт. Червоне.
Керівник – Ольга Чепурна.
Учасниками колективу є вчителі Червоненської загальноосвітньої школи та працівники культури.
В репертуарі ансамблю понад 30 творів. В переважній більшості – це обробки українських народних пісень та авторські твори сучасних українських композиторів.
Колектив веде активну концертну діяльність, приймає участь в районних та обласних культурно – мистецьких заходах.
Вокальний ансамбль «Надія» є дипломантом районного огляду – конкурсу народної творчості та лауреатом обласного фестивалю «Рушники мого краю».
Андрушівський районний Будинок культури.
Керівник - Сергій Дебой.
В творчому доробку гурту «Дежавю» - естрадні вокальні твори українських композиторів, сучасні естрадні та авторські пісні. Колектив приймає активну участь в концертах, фестивалях та інших культурно-мистецьких заходах, є дипломантом обласного конкурсу «Зорі над Убортю» (с.м.т. Олевськ, 2013 р.) та конкурсу естрадної пісні «Червона рута».
Никипорець Кузьма Мусійович, вчитель фізики, відмінник народної освіти, почесний громадянин Андрушівки, ветеран Великої Вітчизняної війни.
Час невпинно наближає до дати, з висоти якої хочеться поглянути на свій життєвий шлях, оцінити все, що встиг зробити, проаналізувати, чи достойно жив і живу. Часу тепер на роздуми і оцінку є вдосталь. Тож, наче хроніку, кадр за кадром переглядаю все прожите…
Народився я в 1922 р. в с. Радичів Понорницького (нині Коропського) району Чернігівської області в бідній селянській родині, якій належало 1,5 десятини землі, не враховуючи городу і сінокосу на лузі біля Десни.
Матері не пам’ятаю, вона померла, коли я ще був малий. Батько одружився вдруге. Мачуха була доброю жінкою, до мене ставилася, як і до своїх дітей. Трудився з дитинства, глядів менших братиків Тимофія і Миколу. У 1938 р. закінчив семирічку і вступив у 8 клас Крисненської десятирічки, де з нашого села навчалося ще 13 учнів. В теплу пору року ми долали тих 8 км пішки, а взимку, коли були великі снігопади і яром було не пройти, а через с. Іванків — надто далеко, жив на квартирі. А вже в 10 класі добирався додому за будь-якої погоди аж увечері, стомлений лягав на теплу лежанку, засвічував каганець і готував уроки.
Але мало не залишив був школу — вийшов закон про платне навчання, а батькові нічим було платити за нього. Я дуже сумував, що доведеться покинути науку. Хтось з товаришів розповів про це вчителям. Директор школи дозволив мені продовжувати навчання. Дякуючи цьому доброму і чуйному чоловіку, я закінчив десятирічку, одержавши атестат відмінника.
У мене була мрія — вступити в Ленінградське військове артилерійське училище інструментальної розвідки. А для цього потрібні були гроші. Вирішив заробити їх сам. З цією метою ми з товаришем попросилися в бригаду, яка сплавляла ліс. Пароплавом добралися до Трубчевська Брянської області, поселилися у фанерних будочках на березі Десни. Пропрацювали день, а наступного десь під вечір прибіг посильний з контори лісосплаву зі страшною звісткою — сказав, щоб загасили всі вогнища, бо розпочалася війна. Потім він з’явився знову і повідомив, що мене викликають у військкомат.
Ось так я повернувся в батьківську хату без зароблених грошей, із розтоптаними війною планами, потім пішов в Понорницький військкомат. Декілька разів відправляли мене назад додому зі скупими пожитками в торбі та сухарями, веліли чекати повістку. Та скоро німці захопили наше село, розпочалися чорні дні окупації, розстріли, переслідування. Молодь виловлювали, як звірину, відправляли в Німеччину на примусові роботи. Піймали і мене. Привезли нас в район на комісію. Мені пощастило, лікар, що робив огляд, був батьком мого колишнього однокласника, тож він сказав німцям, що в мене тиф, мене відпустили додому.
Аби вижити, працювали з батьком біля землі, яку весною 1943-го розділили німці між людьми, а також тяглову силу і інвентар. Нам дістався віл. Ним ми і орали поле — батько за плугом, а я — в погоничах.
Село наше звільнили від фашистського ярма 18 вересня 1943 р. і я пішов на фронт. Зарахували мене у 188-й артилерійський стрілецький полк Забайкальської стрілецької дивізії. Під час форсування Дніпра неподалік м. Лоєв, що в Білорусії, мене поранило, а після шпиталю вже служив у 915-ій кулеметній роті.
Якось терміново викликають мене в штаб батальйону. Начальник штабу повідомив, що мене направляють на семимісячні курси підготовки молодших лейтенантів. Я відмовився. Якщо раніше дуже хотів стати військовим, то тепер, побачивши, яка відповідальність покладається на них, втратив таке бажання.
Мої фронтові дороги пролягли не лише по території Білорусії, а й України — наш полк проходив через Овруч, тиждень стояв в Бердичеві, а потім взяв курс на Захід. В Тернопільській області вступили в запеклий бій з фашистами. В березні 1944-го мене вдруге поранило.
Після лікування в шпиталі м. Житомира служив в окремій винищувально-протитанковій дивізії.
В складі цієї частини дійшов до Австрії, де в м. Грац зустріли довгождану Перемогу. Радощам не було меж… Майже все літо 1945-го ми стояли в таборі у підніжжя гірських Альп. І тільки наприкінці серпня наша дивізія вирушила в напрямку Радянського Союзу. Думали, що уже не за горами Батьківщина. Але зупинилися в Румунії. Там і зимували. В грудні 1946 р. я демобілізувався. Рік працював у колгоспі на різних роботах.
Одного разу до нас в хату завітав вчитель молодших класів Г. Т. Ященко і запропонував мені йти працювати в школу. Його пропозиція мене трохи спантеличила, бо ж не мав ніякої підготовки. Та Григорій Тихонович пообіцяв у всьому допомогти. І допоміг. Так я став вчителем. Заочно закінчив Новгород-Сіверське педагогічне училище імені Ушинського. Всякі курйози були на початку моєї педагогічної діяльності. Все ж робота з дітьми мені подобалась і батьки моїх учнів були задоволені та й завідуючий райвно врешті підбадьорив, сказавши, що з мене буде-таки непоганий вчитель.
Я вирішив і далі йти цією життєвою стежкою — у 1951 р. вступив на фізичний факультет Київського держуніверситету ім. Т. Г. Шевченка.
Завідувач кафедри молекулярної фізики О. З. Голік дуже хотів, аби я залишився працювати у нього на кафедрі, але я вирішив продовжувати вчителювати. Коли було розприділення, вибрав собі Андрушівку, де на педагогічній ниві пропрацював з 1956 по 1992 рік. Знаю, що був надто вимогливим вчителем, бо хотів, аби мій предмет знали. Під час численних зустрічей випускників різних років, на які мене завжди запрошують, я зрозумів, що колишні мої учні не тримають на мене зла, а навпаки — вдячні за науку.
За роки педагогічної роботи нагороджений грамотами дирекції школи, райвідділу освіти, міністерства освіти України та Радянського Союзу, а також нагрудним знаком «Відмінник народної освіти», присвоєне мені звання “старший вчитель”, “вчитель-методист”. Але найвищою нагородою для мене є шана і вдячність моїх колишніх учнів, повага людей, з якими працював і живу поруч.
Скажу відверто, нелегке життя прожив, багато трудився фізично. Я й тепер у свої 90 не випускаю з рук сокири і пилки.
Важко уже, але я задоволений. Не збираюся здаватися рокам.
Кузьма Никипорець
Ніна Марцелівна Лоханська народилася 16 травня 1927 року у с. Стара Котельня у сім’ї службовця. Дитинство пройшло в Андрушівці, де і вступила на навчання до АСШ №1. Першою вчителькою була Віра Юхимівна Павлівська, яку учні любили і дуже поважали. Ніна Марцелівна в день 70-річного ювілею своєї першої вчительки у 1953 році у привітальному листі писала: Я пам’ятаю як прийшла до Вас в перший клас, як Ви були для нас не лише вчителькою, а і матір’ю. Я пам’ятаю, скільки Ви приділяли кожному з нас уваги…Спасибі Вам за перше слово, яке Ви навчили нас писати, спасибі за той фундамент, який Ви заклали і на якому побудоване все наше життя”. Коли Ніна була ще в першому класі, вже тоді у неї зародилася мрія стати вчителькою. Вчилася відмінно. До війни Ніна Марцелівна встигла закінчити лише 6 класів. У роки війни сім’я не встигла евакуюватися, і до визволення прожили в Андрушівці. Родичі Ніни Марцелівни були пов’язані з партизанським підпіллям, і в роки війни Ніна, ризикуючи життям, переносила повідомлення партизанам, листівки на дні відерця з вугіллям, або в туфельках. Після звільнення Андрушівки продовжила навчання в школі, яке завершила у 1947 році, і цього ж року поступила до Мінського педагогічного інституту ім. Горького на факультет іноземних мов. Мінськ був майже повністю зруйнований після війни, доводилося і навчатися, і відбудовувати місто. Але у всіх мінчан панував гарний настрій, бо був мир, і життя налагоджувалося. Навчалася сумлінно, після війни у всіх була велика тяга до знань, і до навчання студенти відносилися дуже відповідально. Так як на відбудові міста працювали полонені німці, Ніну з однокурсниками часто запрошували як перекладачку. Так на практиці формувалася ота гарна вимова, яку потім неодноразово відмічали природні носії мови. У Мінську у цьому ж інституті Ніна Марцелівна познайомилася з майбутнім чоловіком Йосипом Володимировичем Лоханським.
У 1951 році Ніна Марцелівна повернулася до Андрушівки і до своєї рідної школи вчителькою німецької мови. Вчителькою вона була від Бога. Разом з чоловіком віддано працювали, набували професійного досвіду, займалися позакласною роботою. Разом їздили на туристські змагання, разом створювали кабінети, музеї, завжди підтримували і розвивали ідеї один одного. У 1961 році за ініціативи Ніни Марцелівни було створено Клуб інтернаціональної дружби, незмінним керівником якого вона була на протязі багатьох років. Налагодили листування з ровесниками з різних куточків світу. Мабуть, кожен учень школи у ті роки вважав за честь бути членом КІДу. Школярі листувалися не лише з ровесниками з союзних республік, але і з ровесниками з НДР, Болгарії, Польщі, Чехословаччини, Китаю. КІД був колективним членом Товариства радянсько-болгарської дружби. Юні інтернаціоналісти мали свій статут, емблему – білий голуб на фоні голубої земної кулі, а також девіз „За мир і щастя на планеті, за дружбу всіх дітей землі”. Члени КІДу брали участь у вікторинах, оголошених республіканськими газетами. Клуб був нагороджений Почесними грамотами Радянського та Республіканського комітетів захисту миру, Міністерства освіти УРСР, інших установ. Власне, все чого досяг клуб – в першу чергу заслуга Ніни Марцелівни.
Хоча у молодої сім’ї педагогів вже було двоє дітей, будувалася хата, вони продовжували шліфувати свою майстерність. Зрозумівши, що англійська мова з часом стане мовою спілкування у багатьох країнах, Ніна Марцелівна поступила до Житомирського педагогічного інституту на відділення англійської мови, який успішно закінчила, отримавши другу освіту, і почала викладати дві мови. Після уроків, а заняття тоді були у дві зміни, Ніна Марцелівна проводила факультативи та гуртки, готувала тематичні вечори, фестивалі на іноземних мовах. А вже після цього ночами готувала наочний матеріал на наступний день. Скільки таблиць було написано ночами, скільки літератури перечитано… І знання її учнів, і один з найкращих кабінетів, спочатку звичайний, а потім з аудіотехнікою, лінгафонний кабінет, і вся позакласна робота по інтернаціональному навчанню принесли визнання і школі, і вчительці.
Грунтуючись на досвіді Ніни Марцелівни, Житомирський обласний інститут підвищення кваліфікації учителів організував школу передового педагогічного досвіду по іноземній мові при АСШ №1, а керівником призначив Ніну Марцелівну. Вона з великим натхненням та щирістю передавала свій досвід молодим вчителям, завжди раділа їх успіхам, допомагала набувати досвід і передавала свою любов до роботи. Діяльність школи творчо розвивалася, і у вересні 1977 року на базі Андрушівської середньої школи №1 було створено районний методичний центр учителів іноземних мов, керівником якого стала вчитель-методист Ніна Марцелівна Лоханська. У жовтні 1981 році на базі методичного центру було проведено республіканський семінар учителів іноземних мов, у роботі якого прийняли участь педагоги з різних куточків України, і навіть з Прибалтики.
Першою в районі їй присвоюють звання „Вчитель-методист”. Серед трудових нагород – знак „Відмінник народної освіти України”, медалі „За доблестный труд», „Ветеран праці”, понад 40 грамот районного і обласного відділів народної освіти, Міністерства освіти. У її трудовій книжці був лише один запис – робота в АСШ № 1.