Ніна Марцелівна Лоханська народилася 16 травня 1927 року у с. Стара Котельня у сім’ї службовця. Дитинство пройшло в Андрушівці, де і вступила на навчання до АСШ №1. Першою вчителькою була Віра Юхимівна Павлівська, яку учні любили і дуже поважали. Ніна Марцелівна в день 70-річного ювілею своєї першої вчительки у 1953 році у привітальному листі писала: Я пам’ятаю як прийшла до Вас в перший клас, як Ви були для нас не лише вчителькою, а і матір’ю. Я пам’ятаю, скільки Ви приділяли кожному з нас уваги…Спасибі Вам за перше слово, яке Ви навчили нас писати, спасибі за той фундамент, який Ви заклали і на якому побудоване все наше життя”. Коли Ніна була ще в першому класі, вже тоді у неї зародилася мрія стати вчителькою. Вчилася відмінно. До війни Ніна Марцелівна встигла закінчити лише 6 класів. У роки війни сім’я не встигла евакуюватися, і до визволення прожили в Андрушівці. Родичі Ніни Марцелівни були пов’язані з партизанським підпіллям, і в роки війни Ніна, ризикуючи життям, переносила повідомлення партизанам, листівки на дні відерця з вугіллям, або в туфельках. Після звільнення Андрушівки продовжила навчання в школі, яке завершила у 1947 році, і цього ж року поступила до Мінського педагогічного інституту ім. Горького на факультет іноземних мов. Мінськ був майже повністю зруйнований після війни, доводилося і навчатися, і відбудовувати місто. Але у всіх мінчан панував гарний настрій, бо був мир, і життя налагоджувалося. Навчалася сумлінно, після війни у всіх була велика тяга до знань, і до навчання студенти відносилися дуже відповідально. Так як на відбудові міста працювали полонені німці, Ніну з однокурсниками часто запрошували як перекладачку. Так на практиці формувалася ота гарна вимова, яку потім неодноразово відмічали природні носії мови. У Мінську у цьому ж інституті Ніна Марцелівна познайомилася з майбутнім чоловіком Йосипом Володимировичем Лоханським.
У 1951 році Ніна Марцелівна повернулася до Андрушівки і до своєї рідної школи вчителькою німецької мови. Вчителькою вона була від Бога. Разом з чоловіком віддано працювали, набували професійного досвіду, займалися позакласною роботою. Разом їздили на туристські змагання, разом створювали кабінети, музеї, завжди підтримували і розвивали ідеї один одного. У 1961 році за ініціативи Ніни Марцелівни було створено Клуб інтернаціональної дружби, незмінним керівником якого вона була на протязі багатьох років. Налагодили листування з ровесниками з різних куточків світу. Мабуть, кожен учень школи у ті роки вважав за честь бути членом КІДу. Школярі листувалися не лише з ровесниками з союзних республік, але і з ровесниками з НДР, Болгарії, Польщі, Чехословаччини, Китаю. КІД був колективним членом Товариства радянсько-болгарської дружби. Юні інтернаціоналісти мали свій статут, емблему – білий голуб на фоні голубої земної кулі, а також девіз „За мир і щастя на планеті, за дружбу всіх дітей землі”. Члени КІДу брали участь у вікторинах, оголошених республіканськими газетами. Клуб був нагороджений Почесними грамотами Радянського та Республіканського комітетів захисту миру, Міністерства освіти УРСР, інших установ. Власне, все чого досяг клуб – в першу чергу заслуга Ніни Марцелівни.
Хоча у молодої сім’ї педагогів вже було двоє дітей, будувалася хата, вони продовжували шліфувати свою майстерність. Зрозумівши, що англійська мова з часом стане мовою спілкування у багатьох країнах, Ніна Марцелівна поступила до Житомирського педагогічного інституту на відділення англійської мови, який успішно закінчила, отримавши другу освіту, і почала викладати дві мови. Після уроків, а заняття тоді були у дві зміни, Ніна Марцелівна проводила факультативи та гуртки, готувала тематичні вечори, фестивалі на іноземних мовах. А вже після цього ночами готувала наочний матеріал на наступний день. Скільки таблиць було написано ночами, скільки літератури перечитано… І знання її учнів, і один з найкращих кабінетів, спочатку звичайний, а потім з аудіотехнікою, лінгафонний кабінет, і вся позакласна робота по інтернаціональному навчанню принесли визнання і школі, і вчительці.
Грунтуючись на досвіді Ніни Марцелівни, Житомирський обласний інститут підвищення кваліфікації учителів організував школу передового педагогічного досвіду по іноземній мові при АСШ №1, а керівником призначив Ніну Марцелівну. Вона з великим натхненням та щирістю передавала свій досвід молодим вчителям, завжди раділа їх успіхам, допомагала набувати досвід і передавала свою любов до роботи. Діяльність школи творчо розвивалася, і у вересні 1977 року на базі Андрушівської середньої школи №1 було створено районний методичний центр учителів іноземних мов, керівником якого стала вчитель-методист Ніна Марцелівна Лоханська. У жовтні 1981 році на базі методичного центру було проведено республіканський семінар учителів іноземних мов, у роботі якого прийняли участь педагоги з різних куточків України, і навіть з Прибалтики.
Першою в районі їй присвоюють звання „Вчитель-методист”. Серед трудових нагород – знак „Відмінник народної освіти України”, медалі „За доблестный труд», „Ветеран праці”, понад 40 грамот районного і обласного відділів народної освіти, Міністерства освіти. У її трудовій книжці був лише один запис – робота в АСШ № 1.
Йосип Володимирович Лоханський народився 8 січня 1926 року в сім’ї селян, у с. Храпков, Хойнікського району Гомельської області Білорусії, де і пройшло голодне і важке дитинство. Коли Йосипу Володимировичу виповнилося 12 років, по неправдивому анонімному наклепу заздрісника-односельця було арештовано, а потім заслано до Сибіру батька, який був повністю реабілітований лише в 1956 році. У сім’ї було четверо малих дітей, і усім їм прийшлося найматися на роботу. Працював Йосип Володимирович дуже старанно, розуміючи, що потрібно допомогти мамі та молодшим дітям, а вечорами йшов на навчання до школи.
Та прийшов 1941, розпочалася війна. Село зайняли німці. Фашисти вивозили молодь на роботи до Німеччини, і щоб не потрапити туди, Йосип з молодшим братиком переховувався, доки Червона армія не звільнила село від фашистів 24 листопада 1943 року. Йому в цей час було 17 років, і він пішов до лав Червоної армії. Спочатку його направили у полкову школу , після закінчення якої прослужив до кінця війни у діючій армії. Перемогу зустрів під Берліном. Там при обстрілі наших позицій був контужений. Після лікування у шпиталі продовжував служити у 3-го гвардійському корпусі, а у листопаді 1946 року був демобілізований.
Після повернення у рідне село, почав працювати різноробочим і водночас готуватися до вступу у інститут. У 1947 був зарахований до Мінського педінституту на факультет іноземних мов, французьке відділення. У 1948 році на 2 курсі зустрів свою долю, студентку 2 курсу факультету німецької мови Ніну Марцелівну, яка була родом з Андрушівщини. Вони одружилися. Після закінчення 2 курсу Йосип Володимирович перевівся на історичний факультет Мінського педінституту ім.. Горького, і паралельно навчався у Мінській Вищій профшколі ВЦСПС, яку успішно закінчив у 1952 році. Диплом школи також прирівнювався до дипломів учительських інститутів, отож отримав другу вищу освіту. У цьому ж році Йосип Володимирович переїхав у Андрушівку, отримавши призначення в АСШ №1 вчителем історії. З 1953 по 1957 роки працював директором вечірньої школи робітничої молоді. З 1957 по 1959 роки – вчителем історії АСШ №2, а з 1959 – вчителем історії АСШ №1. З 1967 року – організатором позакласної виховної роботи АСШ №1, а з 1975 року по 1989 рік – директором СШ №1. За ці роки керівництва школою було добудовано шкільну їдальню, перекрито оцинкованим залізом головний корпус школи, завершено роботи з будівництва спортивного і актового залів, обладнано навчальні кабінети меблями і новими технічними засобами навчання. Мріяв про будівництво нового приміщення школи і навіть було виготовлено проектно-кошторисну документацію, та нестабільність у країні не дала змоги втілити плани у життя. З перших кроків роботи на посаді директора він говорив і докладав усіх зусиль щоб школа була першою не лише за номером.
Йосип Володимирович завжди намагався залучати талановитих учнів до краєзнавчої роботи, туризму, вивчення історії рідного краю. Ним був створений гурток юних краєзнавців- слідопитів, який працював майже 20 років. На основі зібраних ним та слідопитами матеріалів в АСШ № 1 у 1964 році було створено історичний музей та Музей бойової і трудової слави, в яких експонувались матеріали з археології, знаряддя праці і побуту ХVIII-XIX століть, зброя та документи періоду громадянської та Великої вітчизняної воєн, фотоматеріали, інформація про історію Андрушівщини, про видатних земляків та випускників школи. Та на жаль, чудовий і правдивий музей був знищений на початку 90-х років, проте зараз музей спільними зусиллями, в тому числі і Йосипа Володимировича, намагаємося відновити.
Йосип Володимирович був ініціатором побудови обеліску жителям Андрушівщини, які полягли на фронтах Великої Вітчизняної війни, зі своїми слідопитами віднайшли багато прізвищ, що потім були викарбовані на обеліску. Також встановили імена героїв-визволителів що загинули при звільненні Андрушівки, і біля раніше безіменного пам’ятника у парку було встановлено плиту з іменами воїнів визволителів. Слідопити розшукали адреси рідних, які з різних куточків СРСР приїздили поклонитися до братської могили.
Головними рисами Йосипа Володимировича є високий професіоналізм та глибоке знання предмету, ерудиція, самодисципліна, вимогливість, чуйність. Підготовлені ним учні успішно виступали на олімпіадах, він завжди допомагав у роботі предметних гуртків та у організації шкільних вечорів, у роботі Клубу інтернаціональної дружби, гри „Зірниця”., організовував поїздки з вчителями та учнями до міст-героїв Києва, Мінська, Москви, Севастополя, Бреста, Ленінграду, Волгограду, до Хатині, Архангельська, Вільнюса. Команда туристів Андрушівської СШ№1, якою він керував протягом багатьох років, завжди займала призові місця на обласних змаганнях, та багато іншого було зроблено за довгі роки роботи.
Окрім основної педагогічної та адміністративної роботи на різних посадах, яку він завжди виконував сумлінно, цікавився і приділяв багато часу історії рідного краю і намагався передати отримані знання жителям Андрушівщини. За ці роки зібрано величезну кількість матеріалів по археології, архівні матеріали з історії Андрушівки. Його нариси про Андрушівку опубліковані у книзі „Історія міст і сіл УРСР” у томі „Житомирська область”, вступні статті про Андрушівщину до „Книги Пам’яті України, Житомирська область” та в першому томі „Книги скорботи України”, та не менше 200 правдивих статей з історії рідного краю, про визначних людей Андрушівщини, про рідну школу та її вихованців в районних газетах „Соціалістичний шлях”, „Перемога”, „Шлях до комунізму” та „Новини Андрушівщини”, в обласних газетах „Радянська Житомирщина”, „Зірка надії”, „Пульс”, „Комуніст Полісся”, „Народ і правда”, у республіканських газетах „ Молодь України”, „Радянська освіта”, „Сільські вісті”, „Комсомольское знамя”, „Ветеран України”, в газетах „Зоря” (Дніпропетровськ), „Вінниччина” та в наукових журналах „Український історичний журнал”, „Пам’ятники України”, „Архіви України”. У 2012 році була опублікована книга Йосипа Володимировича „Патріоти. Партизани та підпільники Андрушівщини у боротьбі за визволення України (1941-1944 рр)”., а зараз він працює над матеріалами по історії нашої школи.
В різні роки Йосип Володимирович виконував чимало громадських доручень — очолював профспілку вчителів, районне товариство „Знання”, організацію ветеранів та інвалідів війни, та ін.
Ратні і трудові діла Йосипа Володимировича відзначені державними нагородами: ”Орден Вітчизняної війни ІІ ступеню”, орден „За мужність”, орден „За заслуги ІІІ ступеню”, медалі „За взяття Берліна”, „За взяття Кенігсберга”, „За перемогу над Німеччиною”, „За звільнення Білорусіі” „За доблесну працю”, знаком „Відмінник народної освіти” та десятки грамот та ювілейних медалей.
Учні і колеги завжди з великою повагою звертаються до свого учителя і директора, хоча він давно на заслуженому відпочинку. Учні, колеги, друзі часто спілкуються з Йосипом Володимировичем, пишуть про нього, згадуючи минулі події. Ось лише деякі з них. Витримка із статті В. Улянинського „Передусім — учитель” ( газета „Житомирщина”, № 25, 3.03.98 р.): „…Учительська праця, вважає Й.В.Лоханський, невіддільна від творчості. За плечима більше сорока років педагогічного стажу. Його нестандартні уроки, збагачені додатковою, позапідручниковою інформацією, місцевими фактами, досі пам’ятні багатьом…Гордістю школи був краєзнавчий музей, виплеканий директором (Йосипом Володимировичем). Упродовж багатьох років він невтомно збирав цінні експонати, документи, фотографії, записував розповіді ще живих на той час свідків і очевидців значимих подій…Учасникам шкільного краєзнавчого гуртка, активу музею вдалося розшукати членів екіпажу танка у складі І.Д.Степанова, П.Т.Бабушкіна, С.І. Гутмахера з 44-ї гвардійської танкової бригади, який першим, визволяючи Андрушівку, увірвався в населений пункт в ніч з 26 на 27 грудня 1943 року. … Не старіє душею ветеран. І сьогодні, як і колись він на вістрі життя, займає активну життєву позицію. Часто зустрічається зі шкільною молоддю… Читачі (газети „Новини Андрушівщини”) пам’ятають як Й.В.Лоханський допоміг німцю Ф.Аппельту з далекого міста Бобінгена розшукати місце загибелі брата Вільгельма…Його було збито над Андрушівкою, а впав він поблизу нинішнього саду с.Гальчин, там же члени екіпажу були захоронені. Йосип Володимирович розшукав свідків (дехто з них живий ще й донині), встановив точне місце падіння літака…Запитую Йосипа Володимировича:”Що рухало Вами, що спонукало до цих пошуків? Чи не було неприязні до колишніх ворогів?” . „Однозначно відповісти не можна, — сказав він.- Було, насамперед, нормальне бажання допомогти людині, яка розшукувала понад 50 років місце загибелі свого брата. Не останню роль, безумовно, відіграли прагнення з’ясувати всі обставини, сам процес пошуку. Хотілося хай не на рівні високої політики, а народної дипломатії обговорити ті події, той час, трагедію поколінь…”. Ось інша стаття колишніх колег про Йосипа Володимировича в газеті „Новини Андрушівщини”, №1, 06.01.2011 р.: „ Педагог з великої літери, історик – краєзнавець, завуч з позакласної роботи, директор першої міської школи. На якій би посаді він не працював, скрізь трудився творчо, з повною віддачею і великим ентузіазмом…. Й.В.Лоханський – вчитель широкої ерудиції, людина з багатющим життєвим досвідом, краєзнавець і правдолюб, завжди багато працював над тим, аби розширювати дитячий кругозір, збагачувати серця школярів добротою…”. Інформація про Йосипа Володимировича внесена до книги Г.Л.Махоріна „Андрушівщина: історія і сьогодення”(2011 р.) та П.МИХАЙЛЕНКА та ін. :”Видатні постаті Андрушівщини”.
За багаторічну сумлінну педагогічну працю, високий професіоналізм, активну краєзнавчу і громадську діяльність рішенням Андрушівської міської ради від 25 липня 2006 року Лоханському Йосипу Володимировичу було присвоєно звання почесного громадянина міста Андрушівки.
В Андрушівку ми, Репринцеві Ф.С., О.І., прибули в 1947 році після закінчення Дніпропетровського університету, за призначенням в АСШ №1.
Їхали з осторогою і наміром відпрацювати 3 роки, а вийшло так, що прожили цілих 20 років. Дім побудували, дітей виростили. А чому? Бо вже в перший день приїзду Андрушівка зустріла нас теплим серпневим днем, морем квітів у кожному дворі, школа в чудовому парку біля озера з каштанами-велетнями. Вся ця картина нас приємно вразила. Страхи трішки пройшли. Але треба ж було ще зустрітися з дирекцією школи, педагогічним колективом. Тут душа була ще не на місці. Хвилювання було даремне. В колективі нас так прийняли, що ми зовсім не відчули себе новенькими. Навпаки, нам здалося, що ми тут були все життя, і всі нам давно знайомі. Це тому, що вчительський колектив був уже з великим життєвим досвідом і високо фаховий. Завдяки професійності колег, їх майстерності, аналізу уроків і порадам мені вдалося зробити уроки не лише науковими, а й методично правильно побудованими та успішно донести знання учням. Більшість з них почали працювати у школі ще до війни. Завдяки керівництву школи колектив був по-сімейному згуртований, дійсним патріотом школи. Ми, як молоді спеціалісти, були оточені увагою і турботою з боку вчителів. Вважаємо, що фахові знання ми одержали в Дніпропетровському університеті, а педагогічну майстерність, життєвий досвід одержали в «університеті» СШ №1 м. Андрушівка від найкращих носіїв високої моралі і вчення – вчителів цієї школи.Як наслідок наполегливої праці над собою, я отримала урядові нагороди, а мої учні були переможцями Республіканських олімпіад по географії. Подальше моє життя зв язане з Дніпропетровську, роботою в двух школах,Але ніде я не підвела РІДНУ ШКОЛУ. Навпаки показала, як вчителі працюють на периферії. І коли я розповідала про організацію роботи в нашій школі, про колективі , про позакласну роботу, художню самодіяльність, про якість знань учнів, які підтвердили це в подальшому житті — ніхто не міг повірити, що в школі можна здійснити такий об єм роботи, та ще й так якісно. Директор школи , де я працювала, часто просив розповісти про роботу в Андрушівській школі. А йому кажу, що це йому ні до чого, бо в своїй школі він все одно цього не здійснить. Але все таки щось розкажу… Так він мені каже , що йому цікаво, але хіба його щкола гірша.., .а я й кажу — гірша не гірша, але не така! -Я каже , оце вас слухаю, та мені наче ніж в серце…
Сорок п’ять років пройшло з того часу, як ми виїхали з Андрушівки, але спогади про колег, і живих, і тих, що відійшли у вічність – свіжі, теплі, незабутні. В цій школі пройшли найкращі роки нашої творчої праці, серед найкращих людей, яких ми зустрічали на своєму життєвому віку. І зараз згадую мою школу, моїх учнів, яких я люблю все своє життя. Ми працювали в той час , коли і батьки і діти хотіли вчитися, а школа була центром культури і освіти, і взагалі центром життя молоді в Андрушівці. З таким дітьми я б пройшла ще раз свій трудовий шлях з радістю!
05 серпня 2016 р. відбулося засідання конкурсної комісії по проведенню процедури призначення на посаду директора Андрушівського районного Будинку культури та директора Андрушівської центральної районної бібліотеки.
За результатами відкритого голосування членів конкурсної комісії (протокол №3 від 05.07.2016 р.) на посаду директора Будинку культури пройшла Рудницька Наталія Іллівна, на посаду директора центральної районної бібліотеки Шпаківська Неоніла Володимирівна.
5 серпня відбулося засідання постійної депутатської комісії з питань бюджету та комунальної власності.
В засіданні взяли участь голова районної ради Марценюк С.М., голова районної державної адміністрації Дудар О.М., заступник голови районної ради Ляшук М.М., начальник управління фінансів РДА Суботенко Н.О.
На засіданні депутати розглянули питання порядку денного, а саме: внесення змін до районного бюджету на 2016 рік та внесення змін до Прогорами фінансового забезпечення роботи Андрушівської районної державної адміністрації для виконання та реалізації повноважень, делегованих Андрушівською районною радою на 2016 рік. За результатами обговорення прийняті відповідні рішення.
Також депутати заслухали звіт голови райдержадміністрації Дудара О.М. про готовність Андрушівської ЗОШ І-ІІІ ст. та Старокотельнянської гімназії до опалювального сезону.
Десятки андрушівчан старшого покоління з великою вдячністю і любов’ю згадують першу вчительку – Віру Юхимівну Павлівську. Це вчителька – берегиня нашої школи, і усі випускники школи мають пам’ятати, що саме ця тендітна жінка зберегла і саме приміщення школи, і навчила першим літерам, добру і відповідальності сотні дітлахів, які через десятки років пронесли її настанови. Переселення школи у сучасне приміщення відбулося в червні 1920 року, після звільнення Андрушівки від білополяків частинами Першої кінної армії під командуванням С.М.Будьонного. Жителі селища хотіли знести з лиця землі палац. Перед центральним входом майбутньої школи зібрався великий натовп андрушівчан, які поривалися підпалити будинок. Та тут на захист його стала вчителька Віра Юхимівна Павлівська. Піднявшись на сходи, вона розповіла людям, що незабаром з панських покоїв Радянська влада зробить просторі класи, і діти всіх андрушівчан прийдуть до них, щоб здобути освіту, на яку колись мали право лише пани. І натовп обурених зупинився перед світлим розумом і переконаністю педагога.
Так воно і сталось. Через кілька місяців по цьому Андрушівський волревком раз і назавжди передав палац під школу. Саме завдяки Вірі Юхимівні багато поколінь андрушівчан вчилося у просторих світлих класах палацу. Віра Юхимівна Павлівська – Вчителька молодших класів, у 1954 році отримала звання Заслуженої вчительки Української РСР, була кавалером ордена Леніна та нагороджена медаллю „За трудову доблесть у Великій Вітчизняній війні”, зустрічалася з керівниками країни М.І.Калініним, Н.К.Крупською, С.М.Будьонним, допомогла зробити перші кроки до знань сотням дітей.
Віра Юхимівна закінчила Київську єпархіальну вчительську школу у 1903 році. Після закінчення працювала на Київщині, Вінниччині, Житомирщині. Її учні назавжди запам’ятали її доброту, витриманість, такт. У Віри Юхимівни завжди вистачало часу і для відвідування учнів вдома, і для громадської роботи – вона часто відвідувала засідання виконкому районної Ради депутатів, займалася благоустроєм, привчала малюків займатися впорядкуванням вулиць. Це і її заслуга, що її колишній учень Борис Мазорчук став відомим лікарем, доктором наук, професором, що Арсен Гаскевич одержав орден Леніна, що Марії Сетінсон присвоєно звання заслуженої вчительки УРСР. Серед колишніх учнів Віри Юхимівни багато вчителів. Вона була і першою вчителькою Ніни Марцелівни Лоханської, яка після закінчення інституту повернулася до рідної школи вчити дітей іноземним мовам. В день 70-річного ювілею своєї першої вчительки у 1953 році у привітальному листі Ніна Марцелівна писала: „Я пам’ятаю як прийшла до Вас в перший клас, як Ви були для нас не лише вчителькою, а і матір’ю. Я пам’ятаю, скільки Ви приділяли кожному з нас уваги… Спасибі Вам за перше слово, яке Ви навчили нас писати, спасибі за той фундамент, який Ви заклали і на якому побудоване все наше життя”. Любов до першої вчительки вплинула на вибір майбутнього трудового шляху.
А ось як згадував про Віру Юхимівну у далекому 1959 році її учень, тепер уже шанований професор Борис Мазорчук,: „…Скільки вміння, часу і здоров’я потрібно, щоб прищепити цікавість і любов до навчання цій непосидющій, часто неслухняній дітворі? А як же їх зацікавити? … Вона приносила на уроки ілюстраційні малюнки, наочне приладдя, водила учнів на дослідні ділянки школи, на екскурсії до місцевої друкарні, на заводи. Прищеплювала їм любов до праці, до навчання….Пройдуть твої літа, молоді неповторнії, ти вступиш у нове, щасливе життя, а пам’ять про перших своїх вчителів залишиться назавжди, як приємний спогад про щасливе дитинство, дитячі мрії і перший шкільний дзвінок”.
Віра Юхимівна Павлівська (1883-1969) похована на старому кладовищі в Андрушівці.
1971 року школа відзначала своє сторіччя. Чудового осіннього дня в парку біля школи зібралися майже всі жителі Андрушівки та гості, долі яких пов язані з першою школою. Люди різного віку обнімалися , цілувалися, сміялися, згадували своє дитинство, юність, вчителів, школу. На святі були присутні випускники першого випуску десятих класів 1937 року випуску, повоєнного 1941 року та інші.
Під сонцем виграє окраса парку фонтан, гримить музика шкільного оркестру. Телебачення проводить зйомку знаменної події. В парку біля школи панує атмосфера радості і гордості за навчальний заклад, який об єднав усіх присутніх. Гостям свята роздавали пам ятні значки з силуетом школи і цифрою - 100.
Та раптом все затихло. Звучить фанфари. На сцену-балкон виносять державний прапор та стяг школи. Почесна президія займає свої місця. Звучить державний гімн. З доповіддю про історичний шлях та сьогодення школи виступає директор Лялюшко Микола Минович. В своій промові він відмітив, що школа дала знання понад 2000 учнів. Багато з них продовжили навчання у вищих учбових закладах, стали кваліфікованими спеціалістами у всіх сферах народного господарства. Школа пишається своїми випускниками, які відданою працею на благо Батьківщини прославили школу.
Присутніх вітали представники влади, почесні гості. Було зачитано листи, телеграми, привітальні листівки з усіх куточків Радянського Союзу.
Свято тривало до півночі. А схід сонця колишні учні зустріли в парку біля школи.
P.S. Про цей славний ювілей був знятий фільм за участю М. І. Слободяна. На жаль, сліди його загубилися.