Доктор філософських наук, професор естетики
Народився у 1939 році в селі Стара Котельня. У 1954 році закінчив 10 класів Старокотельнянської середньої школи. Після служби в армії у 1958 році поступив на філософський факультет Київського державного університету ім. Т.Шевченка. після закінчення в 1963 році університету, залишається працювати на кафедрі естетики. В 1966 році захистив кандидатську дисертацію, отримав вчений ступінь кандидата наук і продовжив свій шлях в університеті, згодом захистив докторську дисертацію.
Завідував кафедрою естетики в університеті ім. Шевченка. Видавав посібники для викладачів естетики, філософії, аспірантів польською, англійською і німецькою мовами, якими вільно володіє.
Працював у Краківському університеті. Помер у 1988 році в Кракові, тіло було перевезене на батьківщину і захоронено на Байковому кладовищі в м. Києві.
Кандидат біологічних наук, доцент
Народилася 20.10.1936 року в с. Туровець Житомирського району в сім”Ї колгоспників. Навчалася в Старокотльнянській середній школі, яку закінчила у 1953 році. Антоніна Павлівна - перша випускниця школи, яка захистила кандидатську дисертацію.
У 1958 році закінчила з відзнакою біологічний факультет кафедри генетики Київського університету ім. Шевченка. Після закінчення працювала науковим співробітником Львівського відділення Українського науково-дослідного інституту рибного господарства.
У 1968 році поступила в Московську академію наук. У 1971 році захистила кандидатську дисертацію і одержала степінь кандидата біологічних наук і була направлена в Київський центр науково-дослідного інституту рибного господарства.
У 1976 році одержала звання доцента, завідує лабораторією генетики і селекції риб і викладає в інституті підвищення кваліфікації працівників харчової промисловості.
Трудову діяльність закінчила у 2007 році.
Проживає в м. Києві.
Кандидат технічних наук, Член Академії наук України
Народився 07.04.1941 року в селі Стара Котельня в родині службовців. Батько, офіцер радянської армії, загинув в 1945 році в Будапешті, мати – завідуюча дитячим садком.
Закінчив Старокотельнянська восьмирічну школу із золотою медаллю. У 1963 році закінчив з відзнакою Київський державний університет ім. Т.Шевченка механіко-математичний факультет, згодом закінчив академію.
Працює в Київському науково-дослідному інституті. Нагороджений Почесними грамотами Президії Верховної Ради України, Академії наук України. Систематично видає наукові праці – підручники, наукові статті.
Проживає в м. Києві.
Заслужений журналіст України
Станіслав Федорович Тетерук народився у 1939 році в селі Глинівці. Навчався у Великомошковецькій середній школі.
Закінчив Київський державний університет імені Т. Шевченка факультет журналістики.
Пенсіонер. Проживає в місті Києві.
Заслужена артистка України
Надія Філімонівна Недашківська народилася 24 квітня 1955 року в селі Глинівці.
Закінчила Київський інститут культури. Хормейстер. Солістка тріо „Россава” Житомирської обласної філармонії.
Проживає в місті Житомирі.
Заслужений художник України, Член Національної Спілки художників України та член українського Фонду культури. Доцент кафедри живопису, рисунку та культури Київського Державного національного університету
Іван Святославович Черниш народився 5.12.1951 року в селі Глинівці Андрушівського району.
Художню освіту здобув в Одеському художньому училищі та Київському художньому інституті. Працює в галузі станкового живопису та монументально-декоративного мистецтва.
Доктор економічних наук, професор, академік Академії економічних наук
Народився 15.03.1937 року в селі Стара Котельня в родині колгоспників. Трудову діяльність розпочав в 17 років на Львівському велосипедному заводі. З 1955 по 1957 р.р. навчався в Львівському обліково-кредитному технікумі, який закінчив з відзнакою.
Працював інспектором відділення Держбанку Української РСР, згодом поступив на фінансово-економічний факультет Київського інституту народного господарства (тепер Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана), який закінчив у 1961 році. Працював у Рівненському та Житомирському облфінвідділах на посаді старшого економіста-фінансиста (1961-1965р.р.).
У 1968 році закінчив аспірантуру при Київському інституті народного господарства, отримав вчений ступінь кандидата економічних наук і продовжив свій трудовий шлях в його стінах з посади асистента, а згодом професора, дійшов до завідуючого кафедри обліку, контролю та аналізу в кредитних та бюджетних організаціях. Надрукував і видав близько 80 наукових праць – підручники, монографії, наукові статті.
Помер 01.02.1998 року.
У Малих Мошківцях і дорослі, і діти глибоко шанують цю стареньку жінку з щирою посмішкою і таким добрим серцем. Антоніні Іванівні Гуменюк накувала зозуля уже дев’яностий.
На долю вчительки випало багато випробувань. Їй не було і десяти років, як помер батько і всі сімейні турботи лягли на тендітні плечі неньки, яка сама ростила і виводила в люди п’ятеро дітей. В 11 років Тоня дитячими очима бачила трагедію українського народу - страшенний голод 1933-го. На все життя закарбувалося в пам’яті, як мученицька голодна смерть косила людей. В 1939 році вона закінчила 10 класів і вступила на філологічний факультет Житомирського педінституту, а через рік, як закінчила перший курс, її направили працювати в школу в зв’язку з тим, що не вистачало вчителів. Тому й перевелася на заочне відділення. 21 червня 1941 року приїхала на сесію, а вночі прокинулася від гулу німецьких літаків, які бомбили Житомир - розпочалася війна. Хлопці-однокурсники пішли на фронт, а дівчата роз’їхалися по домівках. Село Малі Мошківці окупували німці. Молодь почали відправляти на підневільні роботи в Німеччину. Довго переховувалася Антоніна. Але одного разу староста Данило Кіптенко, який був її хрещеним батьком, привів до хати жандармів і дівчину забрали. Так вислужувався зрадник перед німцями, що не пожалів і хрещениці. Спочатку повезли її в Андрушівку - звідти втекла, але запроданці піймали, страшно побили і відвезли в Козятин. А потім вона з групою юнаків знову тікає, але невдало. Хлопців поліцаї постріляли, а дівчат побили і відправили до Німеччини. Потрапила Антоніна в Нюрнберг. Боляче жінці згадувати, що пережила. Табір, в якому їх тримали, був обгороджений трьома лініями колючого дроту, працювали на заводі з 6-ої години ранку до 10-ої вечора. Годували баландою з ріпи та буряків. Були там хлопці та дівчата з Франції, Італії, Польщі. Нарешті дочекалися Перемоги. Нюрнберг зайняли союзники - американці. Через два місяці українців передали радянським військам. Не вабили українських дівчат гарні німецькі котеджі - серце линуло до рідної домівки. Хотіли йти пішки, але військові їх не пустили, щоб есесівські банди, що хазяйнували на дорогах, не побили. Тому на Батьківщину добиралися товарняками. Нарешті і рідна Україна. Скромна хатина в рідних серцю Малих Мошківцях. Старенька мати втратила свідомість, побачивши рідну доньку на порозі хати. З радістю і завзяттям працювала вчителькою в Глинівецькій школі. Покохала статного хлопця Володимира, котрий повернувся з фронту. Побралися, побудували гарну хату, посадили садок, виховали дочку, яка вивчилась на інженера. Надто рано пішов із життя коханий чоловік, її надійна опора і підтримка. Пам’ять про нього свято береже вся родина. Вже й дочка Аллочка має дітей та онуків. Радіє ними усіма Антоніна Іванівна, яка, хоч і на заслуженому відпочинку, але не сидиться їй без діла - доглядає сад, порається на городі. За свій вік виховала багато гарних учнів, які їй завжди щиро дякують. От і мій старший син Микола, класним керівником у якого була Антоніна Іванівна, завжди з любов’ю і теплом згадує про цю добру і вимогливу вчительку, серце якої переповнене любові до дітей. Як згодились синові глибокі знання німецької мови, які дала А. І. Гуменюк, коли він, кандидат технічних наук, бував у Німеччині, Швейцарії, Австрії. Тож низько вклоняємося цій прекрасній жінці за ті зерна розуму і добра, котрі засіяла вона в сотні молодих душ, і які дали гарні сходи, бажаємо їй здоров’я на довгі літа.
Василь Гребенюк
Так було віддавна: щовесни вінок з білого вишневого цвіту оперізував садибу, а при землі аж до тину виблискували молоденькі листочки полуниць, подекуди вже й з квіточками, що піднімали свої пишні голівки. А ближче до будинку, як і зараз, зеленіли кущі смородини, тягнулися до сонця молоді деревцята. Не садиба, а казка. Саме тут в сім’ї невтомних трудівників народилася й виросла, переймаючи від батьків працелюбство, людяність, прислухаючись до їх мудрих порад, наймолодша з дітей - Світлана. Для двох старших братиків - Володі й Петі, як і для батьків, дівчинка стала улюбленицею. За цю любов у дорослому житті Світлана Іванівна платила і платить рідним взаємною турботою про них, про їх долі.
Вона мріяла стати вчителькою і була по-справжньому щаслива, коли вступила на філфак Житомирського педінституту.
Трудовий шлях розпочала Світлана Іванівна у Яроповицькій школі, звідти згодом перейшла на роботу в райком комсомолу. Зараз вона згадує, що саме там вчилася приймати відповідальні рішення, проводити організаційні, масові заходи і на виробництві, і в освітніх закладах, координувати культурне і спортивне життя молоді, займатися її політосвітою тощо. Там пройшло становлення С. І. Сословської як організатора, за це вона вдячна своїм колишнім колегам по комсомолу, з якими традиційно щороку спілкується, а також зустрічається в День народження комсомолу. Це колишні секретарі та відповідальні працівники Андрушівського райкому комсомолу - Микола Галич, Юрій Олексюк, Святослав Михайловський, Юрій Пастовенський - тепер мудрі й досвідчені керівники районного та обласного рівнів. Потім була партійна робота, пізніше працювала методистом у районному відділі освіти. Уже набутий досвід допомагав їй побачити й узагальнити, запропонувати для пропаганди і вивчення не лише в районі, а й області творчі здобутки кращих філологів району. Як набуток - випущені під її редагуванням методичні посібники досі слугують молодим педагогам. Вартий уваги зібраний і підготовлений Світланою Іванівною буклет про письменників і поетів андрушівської землі. Як методист вона вміла підтримати зерна нового у роботі молодих вчителів, оцінити надбання досвідчених. Все це знадобилося С. І. Сословській, коли минулого року очолила відділ освіти райдержадміністрації. В роботі для неї - нічого нового, тільки багато проблем, які вже почали вирішувати. Так, в першому семестрі 2010-2011 навчального року за сприяння начальника управління освіти та науки облдержадміністрації, депутата обласної ради О. В. Пастовенського було значно поліпшено матеріально-технічну базу шкіл, гімназій, дошкільних дитячих закладів. Придбано шкільних меблів на 100 тис. грн., кухонного обладнання для шкільних їдалень на 50 тис. грн., технічних засобів навчання, спортивного та м’якого інвентарю на загальну суму 24 тис. грн. За підтримки голови районної державної адміністрації Б. В. Мазура торік немало зроблено по зміцненню матеріальної бази навчальних закладів - замінено 70 дерев’яних вікон на металопластикові в Івницькій, Степківській, Павелківській ЗОШ І-ІІІ ступенів. Завершено реконструкцію даху, замінено дерев’яні вікна на металопластикові у Глинівецькій загальноосвітній школі. Придбано третій автобус для підвезення учнів до школи. І це далеко не весь перелік добрих справ, які вдалося зробити за останній час. Щороку проходять районні, обласні та всеукраїнські предметні олімпіади, де наші учні виборюють призові місця. Так, в поточному навчальному році серед школярів району таких призерів було 140. В цьому - наполеглива праця вчителів, які й самі постійно вдосконалюють свою майстерність: проходять курсову перепідготовку, атестацію. В районі працює 547 вчителів з вищою освітою; з них 162 - відмінники освіти України, 211 педагогів мають вищу категорію,154 - першу. У жовтні минулого року вчителька історії Бровківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Закусило Л. О. була нагороджена Почесною грамотою Кабінету Міністрів України, яку в Києві в палаці «Україна» їй вручив М. Я. Азаров. Світлана Івнанівна, як керівник, вимоглива до себе і до підлеглих. У кожному директорові хоче бачити насамперед організатора, який щиро вболіває за життя школи і знаходить можливості для вирішення проблем - великих і малих. Підлеглих, особливо молодь, навчає в доручену роботу вкладати душу. З нею, як і колись, при нагоді стараються поспілкуватися колеги-філологи, ветерани-новатори, такі, як Петрук Н. А., Хоменко М. І., Арцюх Г. М., Півень М. В. та інші. На фоні області район наш має непогані показники в організації дошкільної освіти. Всіма формами дошкільного виховання охоплено 70 % дітей. П’ятирічки відвідують дитячі садочки стовідсотково. На даний час завершується реконструкція та капітальний ремонт у ДНЗ сіл Іванків та Городківка. На зібраннях сільських голів, на сесіях місцевих рад начальник відділу освіти С. І. Сословська аргументовано і наполегливо пропонує шляхи вирішення освітянських проблем сьогодні, щоб не було пізно завтра. Її чують, сприймають, з її думкою рахуються. За добросовісну працю, високу педагогічну майстерність С. І. Сословська нагороджена медаллю "За трудову відзнаку”, має звання "Відмінник освіти України, нагороджена Почесними грамотами управління освіти і науки облдержадміністрації, грамотами райдержадміністрації. Якось при зустрічі ми розговорились із Світланою Іванівною про спільне для нас обох - школу. Вона ж мені - про наболіле, про те, що середня наповнюваність класів у нас значно нижча загальнодержавної. Є школи, де в середніх класах навчається 5-7 учнів. Освітянська реформа не обмине нас, у ній є багато позитивів. Понад двадцять років С. І. Сословська - член президії районної жіночої ради. Активістки не лише проводять офіційні засідання, а й займаються практичними справами. Так, в минулому році збирали продукти харчування для дитячого відділення центральної районної лікарні, щороку прибирають братську могилу розстріляних фашистами єврейських родин. Впродож кількох років проводиться конкурс «Жінка року», де вшановується праця, талант і благородство наших берегинь. А ще Світлана Іванівна - заступник голови районної організації Партії регіонів. Зрозуміло, громадська робота вимагає немало часу, а тому й у вихідні доводиться працювати, в якійсь мірі обділяючи увагою сім’ю. В родині до неї - дружини, матері і бабусі, ставляться із розумінням і повагою. Чоловік Василь Михайлович працює директором Андрушівського професійного ліцею. Син разом із сім’єю живе в Києві, працює начальником відділу одного з провідних банків столиці. Завжди чекає в гості улюблену бабусю внук. Ми знайомі понад три десятиліття, сусіди. Я добре знаю цю жінку насамперед як гарну господиню, мудру порадницю. Ніколи не бачила у її очах розпачу й безнадії. «Звідки цей оптимізм?» - запитую в Світлани Іванівни.
- Скільки себе пам’ятаю, перша опора - моя рідня. Потім - добрі, щирі друзі. А в житті було все: і гіркі хвилини втрат, і зневіра… Вчилася на власних і чужих помилках. Щиро вдячна всім, хто мене підтримував і підтримує, хто вірить в мене.
Марія ОЛЕКСЮК
Боляче і соромно за те, що нащадки забули про героїчні подвиги патріота-андрушівчанина Петра Григоровича Токунова. Його ім’я, на жаль, не внесене до Книги Пам’яті. Петро Токунов - випускник Андрушівської семирічки 20-их років минулого століття і Андрушівської школи ФЗН. Працював слюсарем на цукрозаводі, був ініціатором будівництва народним методом будинку культури імені Леніна. В 30-их роках закінчив Чугуївське авіаційне училище. В роки Великої Вітчизняної війни Петро Токунов - пілот І класу, був учасником історичного рейду 8 серпня 1941 року на Берлін. 9 серпня газета «Правда» писала про цей рейд так: «Окрема особлива група авіації Червонопрапорного Балтійського флоту під командуванням полковника Е. Н. Преобреженського вилетіла з о. Сарема (Ефель), провела перший нічний бомбовий удар по військових об’єктах фашистів у Берліні. Під час бомбардування танкової колони ворога бомбардувальник батальйонного комісара Нежданова знищив 5 танків ворога, але і сам був пошкоджений і приземлився в розташуванні німецьких військ. Радянські пілоти не залишили свого комісара в біді. Декілька екіпажів, ставши в коло, інтенсивно обстрілювали німецьких солдатів, не давали їм наблизитися до радянських льотчиків. А в цей час лейтенант Н. К. Струєв зробив посадку, взяв на борт свого літака екіпаж комісара і доставив його у свій полк». Серед учасників цього героїчного рейду був і Петро Токунов. Нам відомо, що він загинув пізніше, але коли і де – не знаємо. Якщо хто знає щось про подальшу долю героя, просимо повідомити по телефону 2-14-03 Й.В. Лоханському або в редакцію районки.
Йосип Лоханський,
історик-краєзнавець
11 квітня - Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів
Близько 66 літ минуло відтоді, як закінчилась Велика Вітчизняна війна, яка назавжди залишила болючі мітки в людських долях, серцях, а багатьом - фашистське клеймо на тілі. Стоїть таке і на руці нашої односельчанки, великої трудівниці і усіма шанованої жінки Надії Олексіївни Яцик (дівоче прізвище Горбач), якій довелося пройти через німецькі концтабори і вижити. У їх родині підростало четверо дітей. Надія була найстаршою. Закінчивши шість класів, пішла разом з батьком працювати різноробочою на невеликий лісопильний завод, що був тоді в Нехворощі. А тут - війна. І досі стає моторошно, коли згадує, який страх охопив, коли почули оту страшну звістку. Батько пішов на фронт. В селі фашисти влаштовували облави на юнаків і дівчат, виловлювали ночами, як звірину, щоб відправити до Німеччини. В 1941-ому спіймали і Надію, разом з іншими дівчатами посадили на віз і повезли в Бердичів, але їй вдалося втекти по дорозі… Вдруге, у липні 1942-го, уже не відкрутилася: в Бердичеві посадили в товарняк і повезли в Польщу. В дорозі їли сухий пайок, бо води не давали. Гнітили важкі думки, лякала невідомість. Висадили їх неподалік Кракова, де один заможний поляк відібрав 20 дівчат, аби працювали на нього. Не з медом було, вирішила втікати будь-що. Спіймали, посадили у в’язницю, а восени 1942-го відправили непокірну в концтабір міста Аушвіц, де терпіла знущання до січня 1945, а потім був страшний Бухенвальд. Смугастий одяг, дерев’яне взуття, баланда з брюкви, в кожному з бараків жило по 600 чоловік. Постійно стояв страшний сморід з крематорію, де спалювали хворих, бо їх ніхто не лікував. Отож молила Бога, аби не захворіти, бо то був кінець. А євреїв там спалювали партіями, вели ніби до лазні… Не існувало ні прізвищ, ні імен, лише табірний номер. У неї на обох руках вибито 22487. Цей номер ще й тепер будить страшні спогади. На власні очі бачила Надія Олексіївна смерть, насилля, звіряче катування. Витримала все: і приниження, і важку працю. А дім, рідне село снились ночами. Їх звільнили в квітні 1945-го, а додому потрапила аж у червні. Небагатьом в’язням із тих 100 тисяч мучеників нацистського концентраційного табору Бухенвальд судилось вижити. Але життя було до Надії Горбач прихильним, бо вона, сильна духом, вижила, повернулася до рідної домівки. Працювала на полі, потім стала дояркою. В 1946 році вийшла заміж, народила і виховала п’ять прекрасних дочок. Ними живе і радіє, а ще - внуками, правнуками.
Андрій Устименко,
студент Житомирського держуніверситету ім. І. Франка
Тамара Миколаївна Артем’єва - відома вінницька журналістка, поетеса, письменниця народилася в Андрушівці. Перший вірш «Яблунька» був надрукований, коли дівчинці було всього десять років. Віршики, які надсилала юна поетеса до газети «Зірка», читав сам Андрій Малишко, який на той час там працював. Він написав юній поетесі листа, часто давав мудрі поради, вчив поетичній майстерності.
Але Тамара вступила до Луцького медучилища, після закінчення якого працювала операційною медсестрою, а в районній газеті тоді з’явились її вірші про кохання, вірність, про будні медиків.
А потім, пов’язавши своє життя з військовим, Тамара мандрувала по світу. Поселившись із сім’єю у Вінниці, вона вступає до Київського державного університету імені Т.Шевченка, водночас працюючи в газеті кореспондентом.
У 1992 році виходить її перша збірка поезій «Подруга солдата». Починає писати захоплюючі вірші та пісні для малят. Так з’являються дитячі книжки «Райдужна підкова», «Сатинове поле», «Сонячний зайчик», «Поради лікаря Всезнайка», «Острів мого дитинства» та багато інших, які стали улюбленими для дітей. Двадцять книжок вийшло з-під пера Тамари Артем’євої, а у співдружності з композитором І. Островерхим народився збірник пісень.
Останні роки авторка надає перевагу прозі, оповіданням про наших молодших братів.
Нещодавно вийшов з друку новий доробок письменниці «Останній акорд на роялі». У збірку ввійшли дві хвилюючі повісті для дорослих - «Продане материнство» і «Останній акорд на роялі».
У першій іде мова про трагічну долю бабусі Ізергіль і її сестри Ружини та доньки Христини, внучки Дани, викликаючи у читача і осуд, і співчуття. Авторка радіє разом із своїми героями, коли доля ясним промінчиком посміхається їм (зустріч Христини з Сергієм, кохання) і плаче з ними, коли над красунею Христиною поглумилися, а вона, залишивши небажану дитину, втікає з пологового відділення лікарні. Дівчинку забрала Ізергіль, назвала Даною, а та виросла красунею й розумницею. Але повторила долю матері, народивши позашлюбну доньку.
І ось у житті молодої жінки з’являється «благодійниця» Раїса Михайлівна, яка пропонує Дані за винагороду віддати дитину багатій родині, а потім народжувати й віддавати дітей, також за гроші. І та погоджується.
Авторка порушила у своїй повісті надзвичайно складні проблеми - нерозділеного кохання, одиноких матерів, побутової невлаштованості.
Однак, Тамара Артем’єва описала надто великий проміжок часу, як для повісті, а в епілозі показала Дану щасливою (зустріла одинокого чоловіка Аркадія, а потім старший син Деніс, який мешкав у Австралії, розшукав і відвідав свою матір Дану). Чи не забагато щастя для жінки, яка народжувала й продавала за гроші дітей?
Героями повісті «Останній акорд на роялі» є бізнесмен Антон Карнач та його родина. Авторці вдалося передати емоційний стан батька, коли перша дружина після розлучення забрала сина Ростика й поїхала в Америку до нового чоловіка.
Щоденна праця не виснажила загартованого фізично й морально чоловіка, а надихнула на нове кохання. Подружжя чекало народження дитини, але одного разу, коли їхали автомобілем, щоб провідати батьків, їх розстріляли з автомата. Обоє помирають, але у мертвої Люби народжується дівчинка, яку забирає й виховує сестра покійної Надя.
Про дитинство і юність, становлення особистості бізнесмена, його злети й падіння передає Тамара Атем’єва досить емоційно й переконливо. А от сама побудова сюжетної лінії не зовсім чітка, події ніби перескакують наперед, але це не стало перешкодою для сприйняття змісту повісті.
Хочеться подякувати Тамарі Миколаївні за вміння передати душевний стан своїх героїв, їх прагнення щастя і досконалості. А ще за намагання зробити цей складний і непередбачуваний світ кращим. Нехай Ваші нові твори якнайшвидше знаходять своїх читачів.
Марія Олексюк
ГАЛЮК Віктор Васильович - старший радник юстиції, почесний працівник прокуратури, доктор філософії В Гальчині, на Чабаку, народився і виріс глава роду Галюків Василь Тимофійович. Його батько - Тимофій Павлович, повернувся з війни з важкою контузією та понівеченими ногами, і всю відповідальність за родину звалила на свої плечі мати. В 1951 році, після семирічної строкової служби, подався Василь Тимофійович із старшим братом Андрієм на шахти Донбасу, щоб заробити копійчину та допомогти родині. Там і зустрів він карооку русокосу росіянку Ольгу з багатодітної шахтарської сім’ї. На Донеччині у 1956 році народився син, якого нарекли славним іменем Віктор. Він ріс розумним і кмітливим, все намагався допомогти батькам якнайшвидше побудувати хату. І дуже сердився, коли батько не насипав піску у його маленьке відеречко. Але не довго сім’я пожила в новозведеному будинку, бо Василя Тимофійовича тягнуло на Андрушівщину, куди й переїхали у 1962 році. Віктор швидко здружився з вуличною командою хлопчаків і втримати його вдома було важко. Але він ніколи не забував про обов’язки старшого сина - допомагати батькам по господарству. Летіли роки. Родина обживалась на новому місці. Навчання в школі давалося Віктору легко, він ще й сестрам допомагав, дуже любив читати книги. Мамі не раз доводилося вночі забирати ліхтарика, з яким він умудрявся читати під ковдрою. А ще, в далекій юності він мав бажання навчитися грати на гітарі. Закривався в своїй кімнаті і годинами грав. Самотужки, до крові розбиваючи пальці, все-таки осилив інструмент! В 1973 році успішно закінчив Андрушівську середню школу №1. Мав заповітну мрію - здобути вищу освіту і не яку-небудь, а юридичну. Два роки підряд фортуна не була на його боці, а тому пішов працювати на АТП - 11838. Але його наполегливість увінчалася успіхом, він став студентом Харківського юридичного інституту. Радості не було меж. Щоб отримати місце в гуртожитку, записався в хор, і всі студентські роки співав у ньому. Віктор гарно вчився, отримував підвищену стипендію. Після закінчення вузу працював помічником прокурора Андрушівського району. Працював прокурором Баранівського та Новоград-Волинського районів, міста Новоград-Волинського та Новоград-Волинським міжрайонним прокурором, заступником Київського міжобласного прокурора по нагляду за об’єктами оборонної промисловості, першим заступником прокурора АР Крим, начальником відділу нагляду за додержанням законів у сфері економіки Генпрокуратури. Загальний стаж роботи в органах прокуратури - понад тридцять років. Тепер він має визнання, нагороди, ряд наукових праць. Своїм досвідом роботи і життєвою мудрістю ділиться зі студентами одного із вузів Севастополя, де нині працює. Віктор Васильович має прекрасну сім’ю. Дочка і син також юристи, працюють в органах прокуратури. Є авторитет і визнання - все це завдяки невтомній праці. Зрозуміло, були обділені увагою та любов’ю дружина, діти, батьки. Всього цього вже не повернеш. В. В. Галюк прагне надолужити пропущене і кожну вільну годину проводить в колі сім’ї, поспішає на батьківщину до неньки. А найбільша його радість - це спілкування з онуком. Цьогорічну відпустку він присвятив йому, власноручно завів малюка 1 вересня у перший клас. Влітку приїздив до рідної домівки, щоб провідати неньку, яка завжди з нетерпінням чекає свого синочка. Його приїзд - справжнє свято для всієї родини.
Марія Ковалець,
м. Андрушівка,
в галузі права, доцент, заслужений юрист АР Крим, видатний юрист України
Дубровського Павла Григоровича добре знають на Андрушівщині за його більш як 40-річну педагогічну працю, громадсько-політичну активність в суспільному житті.На долю хлопця випало нелегке, повне випробувань життя. Закінчив 7 класів, у 1941 році вступив у залізничне ПТУ на Львівщині, але незабаром розпочалася Велика Вітчизняна війна. Фашисти вивозили молодь на підневільні роботи до Німеччини. Першим у списки потрапив і Павло. Двічі втікав, а за третім разом взяли і під конвоєм доправили до місця збору. Але разом з товаришами зумів утекти. Згодом опинився серед народних месників. Це, по суті, була регулярна військова частина з двох стрілецьких рот, диверсійної групи і господарського взводу. Павла зарахували у розвідку. Головним їх завданням було паралізувати залізницю Лунінець-Сарни. 1 лютого 1944, виконуючи завдання командування на напрямку Рівне- Луцьк, був тяжко поранений. Потім - евакогоспіталі в Москві, в Андижані. Після одужання в травні 1944 був призваний в Червону Армію на 3-й Білоруський фронт в 51-шу Вітебську червонопрапорну дивізію кулеметником. В бою під Шауляєм за форсування річки був нагороджений медаллю «За відвагу». І знову поранення. Після лікування у Пскові направили на 1-й Прибалтійський фронт. Коли наступали на Кенігсберг, виніс з поля бою пораненого офіцера, за що представили до нагороди - ордена Слави III ступеня. В лютому 1945 року був втретє поранений. На цьому Велика Вітчизняна війна для П. Г. Дубровського закінчилася. Його довгий час виходжували в Свердловську і тільки в жовтні переможного року виписали з госпіталю інвалідом другої групи. Виповнилось тоді юнакові 20 років. Павло Григорович Дубровський нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня, а за освітянську працю - медаллю імені А. С. Макаренка. Щороку мої вихованці вітають його, шанованого жителя с. Червоне, з визначними святами. Готуються заздалегідь - приносять квіти, вчать вітальні слова. Павло Григорович завжди радо зустрічає нас. Запрошує до саду, де школярі сідають на стареньких лавочках та із захопленням слухають цікаві розповіді воїна-партизана, вчителя-ветерана. Ці зустрічі роблять моїх вихованців старшими, серйознішими, бо розповіді Павла Григоровича спонукають задуматись над життям, сьогоденням. Діти люблять відвідувати ветерана, бо він завжди з радістю зустрічає їх, проводжає з надією, що вони навідаються до нього ще не раз.
Юлія Турська, вчителька Червоненської ЗОШ І-ІІІ ст.
Пастовенський Володимир Євгенович близько десяти років займається підприємницькою діяльністю. Власникам легкових автомобілів нашого району добре відома його СТО "Старт”, яка розташована на вулиці Лисенка в Андрушівці. На станції технічного обслуговування працюють кваліфіковані спеціалісти, які надають послуги з комп’ютерної діагностики та ремонту інжектора, ремонту та регулювання карбюратора, ходової частини, виконують шиномонтаж, ремонтують двигуни. Є тут спеціаліст-автоелектрик, працює автомийка. І всі ці роботи виконуються тут швидко і кваліфіковано, з гарантією. Володимир Євгенович розповідає, що сімейний бізнес приносить хоч і невеликий, але стабільний прибуток, а працюючі вчасно одержують заробітку плату. Він з гордістю відгукується про своїх працівників, про те, як вони вболівають за роботу, про постійних клієнтів. - Буває приїжджає клієнт на своєму автомобілі, щоб помити його, а ми пропонуємо перевірити ходову частину чи двигун, бо бачимо, що в їх роботі є проблеми. І тоді власники автівок дякують нам за вчасну підказку, і, зрозуміло, за якісний і швидкий ремонт. Знаєте, я люблю свою роботу, горджуся тим, що клієнти задоволені якістю наданих послуг. Найближчим часом плануємо розширити їх сферу. Я привітала Володимира Євгеновича з наступаючим Днем підприємця, побажала йому і його колективу усіляких гараздів, а головне - стабільної і прибуткової роботи підприємства.
Марія Олексюк
Новини Андрушівщини
Йосипу Францовичу Калану - 60. Ювіляр народився на Хмельниччині. Закінчив Львівський зооветеринарний інститут за спеціальністю «ветеринарія». Дипломованим фахівцем розпочав трудовий шлях у 1977 році, а у ветеринарній службі нашого району працює з 1983-ого. Тринадцять років Йосип Францович завідував Старокотельнянською дільничною ветеринарною лікарнею.
Його оцінили як вмілого фахівця та організатора і в 1996 році призначили головним лікарем державної ветеринарної медицини Андрушівського району. А коли внаслідок реорганізації служби створили управління ветмедицини, Йосип Францович очолив його колектив, водночас займаючи посаду головного державного інспектора ветеринарної медицини Андрушівського району. Завдяки невтомній праці, невичерпній енергії, організаторському і професійному таланту керівника служби, в районі за останні 10 років не допущено спалахів гострих інфекційних хвороб серед тварин та птиці. Відсутні загострення хронічних захворювань на туберкульоз, бруцельоз. У 2006 році поголівя ВРХ в районі оздоровлено від лейкозу. Й. Ф. Калан - за престиж ветеринарної служби, вміє спитати про роботу і з себе, і з підлеглих, впевнений, що сумлінне виконання обов’язків кожним працівником сприяє насиченню внутрішнього ринку високоякісними продуктами тваринницької і птахівничої галузей А в цьому - турбота про здоров’я споживачів. Очолювана Каланом Й. Ф. служба в 2008 році посіла перше місце в області за всіма показниками. За багаторічну сумлінну працю Йосипу Францовичу присвоєно почесне звання «Заслужений працівник ветеринарної медицини України». Він нагороджений нагрудним знаком Державного комітету ветеринарної медицини України «Ветеран ветеринарної медицини України», а також грамотами та подяками Державного департаменту ветеринарної медицини Мінагрополітики України, Житомирського обласного управління держветмедицини, облдержадміністрації, районної державної адміністрації та районної ради. Активний в громадському житті, він неодноразово обирався депутатом районної ради. З нагоди ювілейної дати дякуємо Вам, шановний Йосипе Францовичу, за багаторічну, добросовісну працю! Зичимо багато радісних років життя, невичерпної енергії та оптимізму.
Колектив державної ветеринарної служби району
Ковальчук Валентин Андрійович народився та виріс в с. Червона Волока 14.10.1960р.
У 1978р. закінчив ЗОШ.
Професію художник-оформлювач отримав при ОКОУ.
Служба в радянській армії.
Після армії працював художником-оформлювачем на ЖЗОК, лугинському гранкар`єрі.
1984р. переїхав д м. Андрушівка, працював у БК цукрового заводу художником.
З 1985р. – вчителем образотворчого мистецтва в Андрушівській ЗОШ I-IIIст. №1.
Основні виставки:
1988р. – учасник виставки народних умільців Третього всесоюзного фестивалю народної творчості.
2000р. – персональна виставка в м. Андрушівці.
2003р. - персональна виставка в м. Житомирі в обласній бібліотеці, де було присвоєно звання «Майстер народної творчості».
2003р. - персональна виставка в Новограді-Волинському «Лесині джерела».
2004р – спільна з польськими художниками виставка у м. Бердичів.
2007р. - персональна виставка у рідному селі.
2008р. - персональна виставка у м. Житомирі в обласній бібліотеці присвячена Міжнародному жіночому дню восьмого березня «Для тебе кохана», у м.Києві в Інституті мистецтвознавства.
2009р. – учасник спільної виставки «Мистецький червень» у м. Житомирі.
2010р. - персональна виставка «Різдвяний подарунок» у м. Житомирі в музеї ім.. Корольова.
2010р. - персональна виставка у м. Житомирі в обласній бібліотеці "Моє життя - це мій живопис".
Член молодіжної творчої спілки художників і мистецтвознавців.
Так кажуть про Тетяну Андріївну Дерду. Її чарівна посмішка, теплі материнські слова й ніжні руки не раз рятували й рятують від тяжкої недуги малюків. Тому матусі, коли їх хворих дітей лікує цей лікар, добре знають, що призначене лікування обов’язково буде ефективним.
Лікар-педіатр Дерда Т. А. вже понад 20 років працює в Андрушівській центральній районній лікарні. Звичайно, авторитет і визнання прийшли не відразу, цьому передували постійна самоосвіта, яка стала невід’ємною частиною її життя. Тетяна Андріївна завжди цікавиться новинками медицини, що з’являються на сторінках Інтернетвидань, у фахових журналах, спілкується з колегами, які працюють в різних медичних закладах України. Разом з чоловіком - головним лікарем Гальчинської амбулаторії, сімейним лікарем Віктором Олексійовичем, виховали двох доньок - Лесю і Таїсу. Старша, закінчивши Київський фармацевтичний інститут, живе й працює в Києві, має сім’ю, молодша - старшокласниця Андрушівської гімназії. У цій сім’ї завжди панують мир, злагода та взаєморозуміння. Напередодні професійного свята хочеться побажати Тетяні Андріївні, її родині, всім медичним працівникам району усіляких гараздів, добра, достатку, любові.
Марія Кобилянська
Новини Андрушівщини
Родилась 5 января 1986 года, в городе Андрушевка Житомирской области.
Окончила эстрадно-цирковой колледж, вокальное отделение.
Фильмография (роли в кино).
2009 Кармелита. Цыганская страсть :: Дина Боева любовница Жданова
2008 Осенний вальс (Украина) :: Алина Жданько
2006 Все включено (Россия, Украина) :: Лия
2005 Присяжный поверенный :: Екатерина Шмидт
2004 Исцеление любовью (Украина) :: Мария Никитенко :: главная роль
Даты указов: 10.01.1944 (медаль № 4084)
Орехов Пётр Иванович - командир 125-го танкового батальона (44-я гвардейская Краснознамённая танковая бригада, 11-й гвардейский танковый корпус, 1-я танковая армия, 1-й Украинский фронт), майор.
Родился 2 (15) сентября 1914 года в селе Студёное ныне Илекского района Оренбургской области в семье крестьянина. Украинец. Член ВКП(б)/КПСС с 1940 года. Образование неполное среднее. Работал токарем на Березниковском химкомбинате Пермской области.
В Красной Армии с 1935 года. В 1938 году окончил Саратовское бронетанковое училище. В боях Великой Отечественной войны с ноября 1941 года. Воевал на Западном, Степном и 1-м Украинском фронтах, участвовал в обороне Москвы, в Курской битве, освобождении Украины.
Командир 125-го танкового батальона 44-й гвардейской Краснознамённой танковой бригады 11-го гвардейского танкового корпуса 1-й танковой армии 1-го Украинского фронта майор Орехов, участвуя в наступательных боях на Бердичевском направлении, проявил исключительное мастерство в управлении танковым батальоном. Его подразделение 24 декабря 1943 года первым ворвалось в село Гнилец (ныне Долиновка, Коростышевский район Житомирской области) и во взаимодействии с другими частями освободило его.
Упорное сопротивление противника батальон встретил у посёлка городского типа Андрушевка (ныне город той же области). Преодолев систему обороны врага, первым ворвался в этот населённый пункт, не дав врагу подорвать мост через реку Вильву. Сапёры разминировали мост, и батальон майора Орехова двинулся дальше.
Орехов в этих боях действовал исключительно дерзко, проявлял бесстрашие и стойкость. Он со своим батальоном, незаметно пристроившись к колонне отступающих вражеских войск, вошёл в город Бердичев (Житомирской области). Будучи отрезанным от своих частей, трое суток продолжал вести бои с превосходящими силами пехоты и танков противника. Когда положение осложнилось, командир батальона майор Орехов вызвал огонь на себя.
В боях с 24 по 31 декабря 1943 года батальон уничтожил 16 танков, 3 самоходных и 41 полевое орудие, 110 автомашин, 1 бронетранспортер и до 400 солдат и офицеров противника.
Указом Президиума Верховного Совета СССР от 10 января 1944 года за мужество, отвагу и героизм, проявленные в борьбе с немецко-фашистскими захватчиками, майору Орехову Петру Ивановичу присвоено звание Героя Советского Союза с вручением ордена Ленина и медали "Золотая Звезда" (№ 4084).
После войны майор Орехов — в отставке. В 1959 году окончил Высшую партийную школу при ЦК КПСС. Жил и работал в Симферополе (Автономная Республика Крым, Украина). Умер 15 января 1981 года.
Награждён орденами Ленина (1944), Александра Невского (1943), «Знак Почёта» (1958), медалями.
Биография предоставлена В.В.Примаченко
Источники:
Герои Советского Союза. Краткий биографический словарь. Том 2. М.: Воениз., 1988
Гетман А.Л. Танки идут на Берлин. 2-е изд., испр. и доп. М., 1982.
Россовский В.П. Золотые Звезды Оренбуржья, 1989